Адміністративні послуги у сфері внутрішніх справ

У регламенті наводяться положення нормативно-правових актів тільки в тих випадках, коли вони безпосередньо регламентують окремі адміністративні дії та їхні параметри (терміни, процедури, критерії прийняття рішень тощо).

Докладний опис послідовності дій при наданні державної послуги, у тому числі в графічному і схематичному вигляді, може бути представлений в додатках до адміністративного регламенту.

Опис кожної адміністративної процедурної дії містить наступні обов'язкові елементи.

1) юридичні факти, що є підставою для початку процедурної дії.

Опис юридичного факту, що є підставою для початку процедури, містить опис: ініціатора події, самої події, вхідного документа. Як подія може виступати надходження письмового доручення, іншого документа; настання планової дати тощо. Подія може містити умови (вони можуть бути виражені в словах: якщо; при; у тому випадку, якщо і т.д.). У цьому блоці також зазначається спосіб передавання документа чи інформації.

2) посадова особа, відповідальна за виконання дії.

Якщо нормативні правові акти, що безпосередньо регламентують виконання функції (надання послуги), містять указівку на конкретну посаду, вона вказується в тексті регламенту. В інших випадках рекомендується використовувати формулювання “посадова особа, відповідальна за <позначення робіт> у <найменування структурного підрозділу виконавчого органу державної влади>”.

3) максимальний термін виконання процедурної дії.

Термін виконання процедурної дії визначає тимчасові обмеження її виконання. Відсутність цього блоку в описі процедурної дії можлива тільки у випадку, якщо тип вхідного документа однозначно визначає термін виконання дії.

4) права й обов'язки посадової особи, у тому числі перелік рішень, що можуть чи повинні бути прийняті посадовою особою, а за можливості різних варіантів рішення - критерії або процедури вибору варіантів рішення.

Зміст робіт у рамках процедурної дії визначає права й обов'язки посадової особи, у тому числі рішення, що можуть чи повинні бути прийняті посадовою особою в рамках адміністративної дії, такі як збір чи обробка інформації, підтвердження відповідності інформації установленим вимогам (узгодження, візування) і т.д. Наприклад, вибір виконавця; призначення відповідального; внесення пропозицій; перевірка комплектності; підготовка проекту документа тощо.

5) порядок і форми контролю за здійсненням процедурних дій і прийняттям рішень.

6) спосіб фіксації результату виконання дії, в тому числі в електронній формі.

Спосіб фіксації результату виконання дії містить указівку на формат обов'язкового відображення дії, у тому числі в електронних системах, а також специфічні способи реєстрації.

7) результат процедурної дії і порядок передачі результату.

Опис результату процедурної дії і порядку передачі результату містить указівку на результат дії, вихідний документ, одержувача результату і порядок передачі результату. У ряді випадків результатом може бути усне чи письмове доручення, внесення змін до інформаційної системи тощо. Це елемент опису адміністративної процедурної дії за формою може збігатися з параметром “Юридичний факт, що є підставою для початку процедурної дії” і є ініціюючою подією для наступної адміністративної процедурної дії.

3.2. У підрозділі “Порядок оскарження дії (бездіяльності) і рішень, здійснюваних (прийнятих) у ході надання державної послуги” наводяться відомості про порядок оскарження громадянами й організаціями дій (бездіяльності) і рішень, здійснюваних (прийнятих) у ході надання державної послуги на підставі адміністративного регламенту, а саме:

· загальні положення щодо права фізичних та юридичних осіб на оскарження дій (бездіяльності) органу внутрішніх справ (або його підрозділу, установи, посадових осіб);

· предмет адміністративного оскарження у сфері виконання адміністративного регламенту з надання державної послуги;

· право на подання скарги;

· термін її подання;

· порядок подання скарги та вимоги до неї;

· скарги, які не підлягають розгляду та вирішенню;

· порядок прийняття та реєстрації скарги;

· наслідки подання скарги;

· термін її розгляду;

· права ініціатора звернення при розгляді скарги;

· обов'язки суб'єктів розгляду справи за скаргою;

· порядок підготовки справи за скаргою до вирішення;

· порядок розгляду та вирішення справи за скаргою;

· порядок прийняття рішення за скаргою.

У зазначеному порядку також указуються відомості щодо імені та посади особи, відповідальної за прийом скарг, графік її роботи, типові форми звернень (скарг). Також зазначаються номери телефонів, адреси електронної пошти, за якими можна повідомити про порушення посадовою особою положень адміністративного регламенту, номери телефонів гарячих ліній і телефонів довіри.» [110, с. 8-13].

У частині 4 розділу 1 Методики приведені Вимоги до розроблення адміністративних регламентів надання державних послуг:

«4.1. При розробленні адміністративних регламентів надання державних послуг орган (служба) МВС України забезпечує:

1) усунення зайвих адміністративних процедур і зайвих адміністративних дій, якщо це не суперечить законам і (або) актам Президента України, актам Уряду республіки, іншим нормативним правовим актам.

Якщо усунення зайвих адміністративних процедур і зайвих адміністративних дій вимагає внесення змін до нормативно-правових актів МВС, то одночасно з проектом адміністративного регламенту в установленому порядку вносяться проекти відповідних нормативно-правових актів.

2) спрощення адміністративних процедур і адміністративних дій, включаючи зменшення термінів виконання адміністративних процедур і адміністративних дій.

Під спрощенням адміністративних процедур і адміністративних дій слід розуміти:

· скорочення кількості документів, що мають надаватися громадянами й організаціями для одержання державної послуги;

· застосування нових форм документів, що дозволяють усунути необхідність багаторазового надання ідентичної інформації;

· зниження кількості взаємодій між фізичними особами (організаціями) і посадовими особами, у тому числі за рахунок переходу до міжвідомчих узгоджень при наданні державної послуги (за принципом “одного вікна”).

3) можливість установлення персональної відповідальності посадових осіб за дотримання вимог адміністративних регламентів за кожною адміністративною процедурою чи дії при наданні державної послуги.

4.2. Персональна відповідальність за дотримання вимог адміністративних регламентів повинна бути закріплена посадовими регламентами. Після затвердження адміністративного регламенту необхідно внесення відповідних змін до посадових регламентів працівників органів внутрішніх справ, які беруть участь у наданні державної послуги.

4.3. МВС України має опублікувати проект адміністративного регламенту, а також інформацію про хід його розроблення на своєму офіційному сайті і (чи) в офіційних засобах масової інформації.» [110, с. 14-15].

Питання узгодження проектів адміністративних регламентів із надання державних послуг у сфері внутрішніх справ надання розкрито в частині 5 розділу 1 Методики:

«5.1. Проекти адміністративних регламентів розробляються робочими групами з питань системи управління якістю у відповідних структурних підрозділах органів внутрішніх справ, підписуються керівниками цих груп та погоджуються керівниками відповідних органів внутрішніх справ.

5.2. Проекти адміністративних регламентів розглядаються та затверджуються Координаційною радою з питань запровадження та забезпечення функціонування системи управління якістю у МВС України (далі - Координаційна рада). Остання вправі відхилити той чи інший проект адміністративного регламенту (відмовити у затвердженні) і повернути його для доопрацювання до підрозділу, що його розробляв.

5.3. Координаційна рада розглядає проект адміністративного регламенту надання державної послуги на предмет його відповідності цим Методичним рекомендаціям, а також можливості встановлення персональної відповідальності посадових осіб за дотримання вимог адміністративних регламентів щодо кожної дії чи адміністративної процедури при наданні державної послуги.

При узгодженні проекту адміністративного регламенту Координаційна рада також оцінює:

· повноту структури адміністративного регламенту (у тому числі повноту розділів “Загальні положення”, “Вимоги до порядку надання державної послуги”, “Адміністративні процедури”);

· повноту переліку органів і організацій, що беруть участь у наданні державної послуги;

· оптимальність адміністративних процедур, відсутність надлишкових адміністративних дій;

· відповідність термінів адміністративних процедур і адміністративних дій загальному терміну надання державної послуги;

· повноту врахування потреб та інтересів споживачів послуг;

· дотримання процедури розроблення адміністративного регламенту;

· чіткість установлення критеріїв процедур вибору варіантів рішення посадовими особами (у випадку можливості різних варіантів рішення);

· зручність і комфорт місць надання державної послуги, включаючи необхідне устаткування місць очікування, місць одержання інформації і місць заповнення необхідних документів.» [110, с. 15].

Надалі, на виконання пункту 4 Плану заходів щодо запровадження та забезпечення функціонування системи управління якістю у МВС, затвердженого керівництвом Міністерства внутрішніх справ України 17 вересня 2008 р., на основі зазначеної Методики відповідними робочими групами розроблялися адміністративні регламенти із надання фізичним особам державних послуг у сфері внутрішніх справ за напрямами діяльності служб, що входять до блоку міліції громадської безпеки. Зокрема, за консультативно-методичної допомоги фахівців ДНДІ робочою групою з питань розроблення, запровадження та забезпечення функціонування СУЯ в Департаменті громадської безпеки МВС України було підготовлено проект Типового адміністративного регламенту надання державної послуги з оформлення документів, пов'язаних з видачею дозволу на придбання і перевезення вогнепальної зброї, боєприпасів та вибухових матеріалів, інших предметів, на які поширюється дозвільна система, громадянам України та особам без громадянства, що постійно проживають в Україні (див.: додаток 1).

Таким чином, адміністративна процедура являє собою загальний, встановлений на основі відповідних адміністративно-процесуальних норм порядок розгляду і вирішення органами публічної влади індивідуально-конкретних справ. На відміну від адміністративного процесу, який має юрисдикційну спрямованість, вказані процедури відіграють стримуючу, обмежувальну роль у процесі реалізації органами публічної влади наданих повноважень, виключаючи можливість маніпулювання своїм статусом, зводячи до мінімуму необґрунтований адміністративний розсуд, обмежуючи надмірну свободу зазначених органів та їх посадових осіб у визначенні припустимого режиму власної управлінської діяльності.

Адміністративний регламент має стати офіційним виразом адміністративно-правових процесів, основним елементом якого виступає адміністративна процедура.

Оскільки адміністративна послуга являє собою складну за структурою форму управлінської діяльності органів публічної влади, виникає об'єктивна необхідність у чіткій правовій регламентації цієї діяльності.

Адміністративний регламент надання адміністративної послуги можна визначити як нормативно-правовий акт, що визначає строки і послідовність дій і (чи) прийняття рішень органу публічної влади, які зумовлюють виникнення, зміну чи припинення правовідносин та (або) виникнення (передачу) документованої інформації (документа), у зв'язку з безпосереднім зверненням (заявою) фізичної особи чи організації з метою реалізації їхніх прав, законних інтересів або виконання покладених на них нормативними правовими актами обов'язків.

Уважаємо, що питання чіткої правової регламентації адміністративних процедур, повинні знайти своє належне відображення в правовій системі України в процесі подальшого розвитку системи надання адміністративних послуг. Адже, як зазначається на порталі адміністративної реформи "Удосконалення державного управління" Міністерства економічного розвитку Російської Федерації, 31 липня 2012 року регламентацію державних послуг у Росії завершено. При цьому тільки на федеральному рівні було затверджено 540 адміністративних регламентів послуг (функцій) федеральних органів виконавчої влади. Зазначені адміністративні регламенти дозволили систематизувати повноваження органів державної влади, заповнити нормативні правові прогалини в законодавстві Російської Федерації, упорядкувати адміністративні процедури [233].

3.4. Організація надання адміністративних послуг: порядок, строки та плата за надання

У попередніх підрозділах цього розділу монографії нами розглядалися теоретичні аспекти порядку (процедури) та організації надання адміністративних послуг у сфері внутрішніх справ. Цей підрозділ присвячено висвітленню практичних аспектів щодо організації надання таких послуг органами публічної влади, а саме питанням порядку, строків та плати за надання адміністративних послуг, а також питанням надання супутніх послуг, пов'язаних із наданням адміністративних послуг. Зазначені питання регулюються відповідно статтями 9, 10, 11 та 15 Закону України “Про адміністративні послуги”.

Способи надання адміністративних послуг. Частина 1 ст. 9 Закону України “Про адміністративні послуги” визначає три способи звернення приватної особи до суб'єкта надання адміністративних послуг для отримання такої послуги, а саме:

- безпосередньо (суб'єкт звернення напряму звертається до суб'єкта надання адміністративних послуг);

- через центри надання адміністративних послуг (взаємодія між суб'єктом звернення та суб'єктом надання адміністративних послуг відбувається через адміністратора ЦНАП);

- через Єдиний державний портал адміністративних послуг (взаємодія між суб'єктом звернення та суб'єктом надання адміністративних послуг здійснюється в електронній формі з використанням мережі Інтернет) [136].

При цьому зауважимо, що ЦНАП не належать до кола суб'єктів надання адміністративних послуг, визначених пунктом 3 частини 1 ст. 1 зазначеного Закону. Такі центри не надають адміністративні послуги безпосередньо, а забезпечують організацію надання адміністративних послуг шляхом взаємодії із суб'єктами надання адміністративних послуг. І лише пунктом 6 частини 4 ст. 13 Закону передбачено можливість здійснювати надання адміністративних послуг адміністратору ЦНАП у випадках, передбачених законом. У цьому разі розглядається можливість оформлення безпосередньо адміністратором так званих “швидких” адміністративних послуг (як-от: здійснення видачі витягів, виписок, довідок із реєстрів, баз даних тощо), якщо відповідні його повноваження будуть закріплені у спеціальному законі [117, с. 152].

Також при застосуванні частини 1 ст. 9 Закону України “Про адміністративні послуги” необхідно враховувати ще два моменти:

1) використання такого способу звернення як Єдиний державний портал адміністративних послуг фактично буде альтернативним каналом звернення приватної особи за отриманням адміністративних послуг. При цьому в особи завжди зберігатиметься можливість і фізичного (особистого) звернення за адміністративною послугою до відповідного суб'єкта надання адміністративної послуги або ЦНАП, а також використання інших способів та засобів (пошта, електронна пошта, телефон тощо);

2) обмеження, передбачене частиною 8 ст. 12 Закону, за якою суб'єктам надання адміністративних послуг забороняється здійснювати прийом заяв суб'єктів звернень щодо надання адміністративних послуг, видавати суб'єктам звернень оформлені результати надання адміністративних послуг, якщо такі послуги за законом надаються через центри надання адміністративних послуг. Тобто у суб'єкта звернення немає можливості альтернативного вибору звертатися за однією (однаковою) послугою і до суб'єкта надання адміністративної послуги і до ЦНАП. Це обмеження встановлено законодавцем для забезпечення порядку у прийомі суб'єктів звернень та у здійсненні документообігу, а також для раціонального використання публічних ресурсів.

Територіальна підвідомчість справ із надання адміністративних послуг. Частина 2 ст. 9 Закону встановлює можливість для фізичних осіб, у тому числі фізичних осіб-підприємців, звертатися до суб'єкта надання адміністративних послуг або ЦНАП для отримання адміністративної послуги незалежно від реєстрації місця проживання чи місця перебування такої особи, крім випадків, установлених законом [136].

Щодо цього слід зазначити, що на даний час реєстрація фізичних осіб в Україні здійснюється відповідно до Закону України від 11 грудня 2003 р. № 1382-IV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні». У частині 2 ст. 2 цього Закону закріплено право громадян на свободу пересування та вільний вибір місця проживання і визначено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. Згідно із цим Законом місце проживання фізичної особи - це адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає понад шість місяців на рік. Місце перебування - адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік. Реєстрація полягає у внесенні інформації до Єдиного державного демографічного реєстру про місце проживання або місце перебування особи із зазначенням адреси, за якою з особою може вестися офіційне листування або вручення офіційної кореспонденції (абзаци четвертий, п'ятий, сьомий ст. 3 зазначеного Закону) [216].

Загальновідомо, що на практиці непоодинокі випадки, коли місце реєстрації місця проживання чи місця перебування особи не співпадає з місцем її фактичного перебування (навчання, робота, сімейні обставини тощо). Відповідно, для забезпечення максимальної зручності для таких осіб, Законом передбачена можливість звернення для отримання адміністративних послуг до тих суб'єктів надання адміністративних послуг або ЦНАП, які територіально наближені до місця фактичного перебування громадян безвідносно до місця реєстрації їх місця проживання або місця перебування.

Водночас законодавець передбачив можливість винятків із зазначеного правила, встановивши тим самим право визначати у спеціальних законах інший порядок звернення до суб'єктів надання адміністративних послуг та ЦНАП. Крім того, досі більшість законів прямо пов'язують можливість отримання адміністративних послуг із місцем реєстрації місця проживання особи. Тому для повної реалізації норм частини 2 ст. 9 Закону України “Про адміністративні послуги” потрібно вносити зміни у відповідні спеціальні (тематичні) законодавчі акти.

Щодо юридичних осіб, що звертаються за отриманням адміністративних послуг, законодавцем у Законі України “Про адміністративні послуги” обрано менш ліберальний підхід. Зокрема, юридична особа має право на отримання адміністративної послуги за місцезнаходженням такої особи, яке, з урахуванням положень абзацу сьомого ст. 1 Закону України від 15 травня 2003 р. № 755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців», визначається адресою органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені [148].

Таке ж визначення терміну “місцезнаходження юридичної особи” раніше містила ст. 93 Цивільного кодексу України, проте Законом України від 3 березня 2005 р. № 2452-IV «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Податкового кодексу України» текст цієї статті Цивільного кодексу України викладено в новій редакції, згідно з якою місцезнаходженням юридичної особи є фактичне місце ведення діяльності чи розташування офісу, з якого проводиться щоденне керування діяльністю юридичної особи (переважно знаходиться керівництво) та здійснення управління і обліку [276].

Отже, у законодавстві, яке регулює діяльність юридичних осіб, поряд з поняттям «місцезнаходження юридичної особи» використовується також поняття «фактичне місце ведення діяльності». Поширені випадки, коли у документах, які подаються суб'єктами звернення, зазначаються одночасно і місцезнаходження юридичної особи і місце провадження діяльності або місцезнаходження відповідного об'єкта (виробництва, будівництва тощо). Зазначені особливості враховані законодавцем у частині 3 ст. 9 Закону України “Про адміністративні послуги”, яка передбачає, що юридична особа має право на отримання адміністративної послуги за місцем провадження діяльності або місцезнаходження відповідного об'єкта [136].

Форма заяви на отримання адміністративної послуги та порядок її подання. Відповідно до частини 4 ст. 9 Закону України “Про адміністративні послуги” заява на отримання адміністративної послуги подається у письмовій чи усній формі [136].

У більшості справ з надання адміністративних послуг вимагається подання заяви у письмовій формі. Тобто заява складається суб'єктом звернення у фіксованому вигляді: на папері, у вигляді електронного листа тощо. Заява може викладатися заявником довільно або на визначеному уповноваженим органом бланку / формулярі. Іноді застосовується форма «заяви-анкети» (наприклад, при наданні адміністративних послуг у міграційній сфері).

Вимоги до відомостей, які мають зазначатися у письмовій заяві встановлюються у спеціальних (тематичних) законодавчих актах. При цьому, як правило, завжди вимагається зазначення ідентифікаційних даних (для фізичних осіб: прізвище, ім'я та по батькові, місце проживання; для юридичних осіб: найменування, прізвище, ім'я та по батькові уповноваженої особи / представника, місцезнаходження), а також дата подання заяви та підпис особи.

Усна заява - це звернення, яке викладається суб'єктом звернення (наразі - лише фізичною особою) при особистому відвідуванні суб'єкта надання адміністративної послуги або ЦНАП, і яке або обробляється негайно (невідкладно), або фіксується працівником суб'єкта надання адміністративної послуги, ЦНАП. До усної заяви може прирівнюватися і звернення з використанням телефону. Наприклад, у центрах надання адміністративних послуг у м. Києві практикується можливість замовлення кількох видів соціальних послуг за допомогою телефону [117, с. 157].

Згідно з абзацом другим частини 4 ст. 9 Закону України “Про адміністративні послуги” письмова заява може бути подана суб'єкту надання адміністративної послуги особисто, надіслана поштою або у випадках, передбачених законом, за допомогою засобів телекомунікаційного зв'язку (електронною поштою, факсом) [136].

Звичайно найекономнішим способом подання суб'єктом звернення заяви на отримання адміністративної послуги є використання засобів телекомунікаційного зв'язку. Також досить зручним для суб'єктів звернення є використання традиційної пошти. Особисте відвідування суб'єкта надання адміністративної послуги потребує найбільше ресурсів для обох сторін правовідносин.

Крім того, можна зробити висновок, що усна заява може бути подана особисто (при фізичному відвідуванні офісу суб'єкта надання адміністративних послуг), або телефоном чи іншими засобами комунікації (зокрема, у перспективі до усної заяви може прирівнюватися і звернення з використанням таких засобів як Skype тощо) [117, с. 158].

Вимоги до документів та інформації, що вимагаються від суб'єкта звернення і є необхідними для отримання адміністративної послуги. Частина 5 ст. 9 Закону України “Про адміністративні послуги” встановлює: "Перелік та вимоги до документів, необхідних для отримання адміністративної послуги, визначаються законом" [136]. Аналогічні приписи містяться також у частині 2 ст. 5 цього ж Закону.

Виходячи з цих положень, частина 6 ст. 9 Закону України “Про адміністративні послуги” передбачає заборону вимагати від суб'єкта звернення документи або інформацію для надання адміністративної послуги, не передбачені законом [136].

На думку авторів Закону, ця норма сприятиме стабільності та прозорості законодавства, а також кращій захищеності громадян у відносинах із суб'єктами надання адміністративних послуг. Адже реалізація цієї норми унеможливить зловживання суб'єктів надання адміністративних послуг на етапі прийому документів, маніпулюючи положеннями законодавства [117, с. 160-161]. Так, наприклад, по різному витлумачуючи норми ст. 6 Закону України від 21 січня 1994 р. № 3857-XII «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», що визначає перебування під адміністративним наглядом міліції як тимчасове обмеження права виїзду громадян України за кордон, органи державної влади в різних регіонах при прийнятті документів для оформлення паспорта громадянина України для виїзду за кордон вимагають надання громадянином довідки про несудимість, незважаючи на те, що Правилами оформлення і видачі паспорт громадянина України для виїзду за кордон і проїзного документу дитини, їх тимчасового затримання і вилучення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 1995 р. № 231 подання такого документу не передбачено.

Водночас, при реалізації цієї норми, необхідно обов'язково брати до уваги інші положення зазначеної статті Закону, які суттєво обмежують перелік документів та інформації, що можуть вимагатися від суб'єкта звернення за отриманням адміністративної послуги. Це дозволить, в першу чергу, уникнути зайвого перевантаження відповідних законодавчих актів. Так, відповідно до частини 7 ст. 9 Закону суб'єкт надання адміністративної послуги не може вимагати від суб'єкта звернення документи або інформацію, що перебувають у володінні суб'єкта надання адміністративних послуг або у володінні державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ або організацій, що належать до сфери їх управління. Для отримання адміністративної послуги суб'єкт звернення у випадках, передбачених законом, подає документи (якщо відомості, що містяться в них, не внесені до відповідних інформаційних баз в обсязі, достатньому для надання адміністративної послуги), зокрема:

1) документи, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України, у тому числі військовослужбовців;

2) документи, що посвідчують:

особу іноземця;

особу без громадянства;

отримання статусу біженця чи притулку в Україні (зокрема, посвідчення біженця, посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, посвідчення особи, якій надано тимчасовий захист);

3) документи військового обліку;

4) свідоцтва про державну реєстрацію актів цивільного стану;

5) документи, що підтверджують надання особі спеціального права на керування транспортним засобом відповідної категорії;

6) документи, що посвідчують проходження обов'язкового технічного контролю транспортних засобів відповідної категорії;

7) документи на транспортний засіб та його складові частини, у тому числі реєстраційні документи;

8) документи про трудову діяльність, трудовий стаж і заробітну плату громадянина;

9) документи про освіту та/або професійну кваліфікацію, науковий ступінь та вчене звання і документи, пов'язані з проходженням навчання, що надаються закладами освіти;

10) довідки, висновки та інші документи, що надаються закладами охорони здоров'я;

11) документи Національного архівного фонду та інші архівні документи відповідно до законодавства про Національний архівний фонд та архівні установи;

12) рішення, вироки, ухвали і постанови судів;

13) установчі документи юридичної особи;

14) рішення, висновки і дозволи, що приймаються (надаються) органами опіки та піклування відповідно до законодавства;

15) документи медико-соціальної експертизи;

16) посвідчення та документи, що підтверджують право громадянина на отримання соціальної допомоги;

17) документи про державні і відомчі нагороди, державні премії та знаки розрізнення [136].

Формуючи цей список документів, подання яких суб'єктом звернення може бути визначено законодавством обов'язковим при наданні адміністративних послуг, автори Закону України “Про адміністративні послуги” виходили з того, що ці документи a priori є у суб'єкта звернення, носять виключно особистісний характер і отримання їх в інший спосіб органами державної влади або органами місцевого самоврядування є недоцільним.

Зауважимо, що положення частини 7 ст. 9 Закону спрямовані на спрощення отримання адміністративних послуг суб'єктом звернення шляхом перекладення основного обов'язку зі збору необхідних для цього документів та інформації на орган державної влади або орган місцевого самоврядування як суб'єкта надання адміністративних послуг. До того ж, ця норма має на меті змусити суб'єктів надання адміністративних послуг критично оцінювати актуальність та необхідність того обсягу інформації, який ними запитується у суб'єкта звернення, а також бути заінтересованими у розбудові систем міжвідомчої електронної взаємодії.

Порядок отримання суб'єктом надання адміністративних послуг документів та інформації без участі суб'єкта звернення, від інших публічних суб'єктів. Частини 8 та 9 ст. 9 Закону України “Про адміністративні послуги” обумовлюють, в який спосіб суб'єкти надання адміністративних послуг реалізують свій обов'язок зі збирання необхідних документів або інформації без участі суб'єкта звернення. Таких способів визначено три:

1) отримання суб'єктом надання адміністративних послуг права прямого доступу до інформаційних систем або баз даних інших суб'єктів надання адміністративних послуг, підприємств, установ або організацій, що належать до сфери їх управління (частина 8 ст. 9 Закону);

2) письмове звернення суб'єкта надання адміністративних послуг до іншого суб'єкта надання таких послуг, підприємств, установ або організацій, що належать до сфери їх управління, з проханням надати відповідні документ або інформацію При цьому, законодавець зобов'язав суб'єкта, який отримав відповідний запит надати запитувані документ або інформацію протягом трьох робочих днів, якщо інше не передбачено законом. (пункт 1 частини 8 ст. 9 Закону);

3) робота через систему міжвідомчої електронної взаємодії, розбудові якої мають сприяти всі суб'єкти надання адміністративних послуг Зазначимо, що систему міжвідомчої електронної взаємодії не можна ототожнювати з електронним міжвідомчим документообігом, як це часто трапляється. За задумом авторів Закону України “Про адміністративні послуги” система міжвідомчої електронної взаємодії - це система електронної взаємодії державних електронних інформаційних ресурсів, що забезпечує передачу необхідних даних за запитами в автоматичному режимі, оновлення первинних даних у разі їх зміни, пошук та узагальнення необхідної інформації під час взаємодії державних органів [Про схвалення Концепції створення та функціонування інформаційної системи електронної взаємодії державних електронних інформаційних ресурсів: розпорядження Кабінету Міністрів України від 5 вересня 2012 р. № 634-р // Офіційний вісник України. - 2012. - № 67. - Ст. 2753]. (пункт 2 частини 8 ст. 9 Закону).

У ході збирання необхідних документів або інформації суб'єкти надання адміністративних послуг, підприємства, установи або організації, що належать до сфери їх управління, зобов'язані відповідно до закону забезпечити зберігання та захист інформації, отриманої в результаті надання адміністративної послуги [136].

Доступ суб'єктів звернення до бланків заяв та інших документів, необхідних для звернення щодо надання адміністративної послуги. Згідно з частиною 10 ст. 9 Закону України “Про адміністративні послуги” суб'єкт надання адміністративних послуг забезпечує можливість безоплатного одержання суб'єктами звернення у достатній кількості бланків заяв та інших документів, необхідних для звернення щодо надання адміністративної послуги, в тому числі одержання бланків з веб-сайтів суб'єктів надання адміністративних послуг, у центрах надання адміністративних послуг [136].

Зрозуміло, що вимоги щодо забезпеченості суб'єктів звернення необхідною кількістю бланків заяв спрямовані на обмеження зловживань у цій сфері. Разом з тим слід зазначити, що наведена законодавча вимога покладає на суб'єкта надання адміністративних послуг додаткове фінансове навантаження. У цьому контексті варто згадати положення частини 5 ст. 11 цього ж Закону, якою визначено, що плата за надання адміністративної послуги (адміністративний збір) вноситься суб'єктом звернення одноразово за весь комплекс дій та рішень суб'єкта надання адміністративних послуг, необхідних для отримання адміністративної послуги, включаючи вартість бланків. Очевидно можуть матися на увазі як бланки заяв, так і бланки на яких оформляються результати надання адміністративних послуг.

Доступ суб'єктів звернення до приміщень суб'єктів надання адміністративних послуг. Частиною 11 ст. 9 Закону України “Про адміністративні послуги” передбачено, що суб'єкт надання адміністративних послуг забезпечує вільний доступ до своїх приміщень, в яких здійснюється прийом суб'єктів звернень, у тому числі належні умови для доступу осіб з обмеженими фізичними можливостями [136].

Фактично у цьому положенні Закону акцент зроблено на двох позиціях:

1) на забезпеченні суб'єктами надання адміністративних послуг вільного, тобто безперешкодного доступу суб'єктів звернень до адміністративних приміщень, у яких здійснюється прийом суб'єктів звернень. Це означає, що невідповідними Закону є наявність спеціального пропускного режиму для входу до приміщення, у якому здійснюється прийом суб'єкта звернення. Якщо ж із певних причин доступ до частини приміщення, у якому розміщується суб'єкт надання адміністративних послуг, обмежено для відвідувачів, то усі контакти його персоналу з суб'єктами звернень мають відбуватися у відкритій частині приміщення;

б) на створенні належних умов для осіб з обмеженими фізичними можливостями. Зокрема, відповідні умови для таких осіб повинні забезпечуватися як на вході, так і в середині приміщення. Як-от суб'єкти надання адміністративних послуг повинні забезпечити функціонування у приміщеннях, в яких здійснюється прийом суб'єктів звернень, спеціально спроектованих терміналів керування чергою та інформаційних кіосків, облаштування таких приміщень пандусами, переходами, ліфтами, відповідними кімнатами особистої гігієни тощо.

Загальні правила визначення строків надання адміністративних послуг. Частиною 1 ст. 10 Закону України “Про адміністративні послуги”, як і пунктом 5 частини першої ст. 5 цього ж Закону, якою визначено основні вимоги до правового регулювання надання адміністративних послуг, запроваджується поняття граничного строку надання адміністративної послуги та передбачається, що такий строк має встановлюватися виключно законом [136].

При цьому, під граничним строком надання адміністративної послуги слід розуміти строк, у який адміністративна послуга має бути надана суб'єктом надання адміністративної послуги суб'єкту звернення. Недотримання суб'єктом надання адміністративної послуги зазначеного строку означатиме порушення вимог законодавства у сфері надання адміністративних послуг та може мати наслідком притягнення винних осіб до юридичної відповідальності.

З урахуванням наведеного особливої ваги набувають питання щодо критеріїв, за якими мають визначатися граничні строки надання адміністративних послуг. Фактично граничний строк надання конкретної адміністративної послуги має визначатися з урахуванням сумарної кількості часу, необхідного на кожному з етапів опрацювання звернення про надання такої послуги (вчинення дій, прийняття рішень тощо) [117, с. 168-169].

За загальним правилом, відповідно до частини 2 ст. 10 Закону України “Про адміністративні послуги”, у разі, якщо законом не визначено граничний строк надання адміністративної послуги, цей строк не може перевищувати 30 календарних днів з дня подання суб'єктом звернення, заяви та документів, необхідних для отримання адміністративної послуги. При цьому частиною 3 ст. 10 цього ж Закону передбачено, що суб'єкт надання адміністративних послуг надає адміністративну послугу, а центр надання адміністративних послуг забезпечує організацію надання такої послуги в найкоротший строк та за мінімальної кількості відвідувань суб'єктом звернення [136].

Щодо цього зауважимо, що при визначенні строків надання адміністративних послуг мають враховуватися принципи, на яких базується державна політика у сфері надання адміністративних послуг, а саме: оперативності та своєчасності (пункт 5 частини 1 ст. 4 Закону України “Про адміністративні послуги”), раціональної мінімізації процедурних дій (пункт 8 частини 1 ст. 4 Закону), доступності та зручності для суб'єктів звернень (пункт 10 частини 1 ст. 4 Закону).

Підходи щодо визначення строків надання адміністративних послуг. Чинне законодавство у сфері надання адміністративних послуг визначає різні підходи щодо визначення строків надання таких послуг, які становлять години, дні, місяці, навіть роки (зокрема у разі відтермінування), та можуть обчислюватися у календарних або робочих днях.

Отже, при встановленні граничних строків надання адміністративної послуги обов'язково мають враховуватися особливості надання окремих адміністративних послуг, передбачені у спеціальних законах.

При цьому слід констатувати, що досить складно визначати граничні строки тих адміністративних послуг, надання яких потребує проведення міжвідомчої взаємодії (пересилання документів, доступ до інформаційних систем або баз даних інших органів влади, підприємств, установ або організацій, що належать до сфери їх управління, проведення спеціальних досліджень (експертиз), погодження документів (рішень) в інших державних органах, органах місцевого самоврядування, отримання їх висновків з метою надання адміністративної послуги без залучення суб'єкта звернення тощо).

У цьому зв'язку слід зауважити, що окремі критерії визначення строків надання адміністративних послуг були встановлені у Методичних рекомендаціях з розроблення стандартів адміністративних послуг, затверджених наказом Міністерства економіки України від 12 липня 2007 р. № 219, та вже мають певну практику правозастосування. Так, у пункті 1 розділу ІІІ цих Методичних рекомендацій зазначається:

"Строк надання адміністративної послуги не повинен перевищувати часу, мінімально необхідного для виконання послідовності дій (прийняття рішень), необхідних для надання адміністративної послуги, з дотриманням установлених нормативів інтенсивності праці.

Строк надання адміністративної послуги, що не вимагає проведення спеціальних досліджень (експертиз), не повинен перевищувати п'ятнадцяти робочих днів, у разі участі у наданні адміністративної послуги декількох адміністративних органів - одного місяця.

Строк надання адміністративної послуги, що вимагає проведення спеціальних досліджень (експертиз), не повинен перевищувати часу, необхідного для їх проведення, збільшеного на п'ять робочих днів" [159].

Крім того, важливим є питання щодо визначення граничних строків надання адміністративних послуг у календарних або у робочих днях. Очевидно, що для суб'єктів звернення за отриманням адміністративних послуг зручніше, щоб строки визначалися у календарних днях, оскільки п'ятнадцять робочих днів з урахуванням вихідних і святкових днів може становити сімнадцять і більше календарних днів. У той же час, у законодавстві поширена практика визначення строків надання адміністративних послуг у робочих днях і Закон України “Про адміністративні послуги” не встановлює обмежень щодо цього. Встановлення граничного строку надання адміністративних послуг у робочих днях є виправданим у тих випадках, коли вони встановлюються на зразок «на наступний робочий день з дня надходження документів», «не пізніше наступного робочого дня з дня надходження документів» тощо.

Одночасно слід зауважити, що за наявності у суб'єкта надання адміністративних послуг відповідного організаційного ресурсу, адміністративні послуги можуть, й навіть повинні, надаватися ним і раніше визначеного законом граничного строку. Це питання має розглядатися в контексті запровадження власних вимог суб'єктами надання адміністративних послуг до підвищення якості надання таких послуг, як це передбачено ст. 7 Закону України “Про адміністративні послуги” [117, с. 171].

Особливості визначення строку надання адміністративних послуг суб'єктами, що діють на засадах колегіальності. При визначенні граничного строку надання адміністративної послуги мають також враховуватися особливості організації роботи відповідного суб'єкта надання адміністративних послуг. Так, частиною 4 ст. 10 Закону України “Про адміністративні послуги” передбачено, що у разі надання адміністративної послуги суб'єктом надання адміністративних послуг, який діє на засадах колегіальності, рішення про надання такої послуги або про відмову в її наданні приймається у строк, визначений частиною першою або другою цієї статті, а в разі неможливості прийняття зазначеного рішення в такий строк - на першому засіданні (слуханні) після закінчення цього строку [136].

Зазначене стосується, зокрема, таких суб'єктів надання адміністративних послуг як органи місцевого самоврядування (насамперед, місцеві ради) та державні колегіальні органи.

На сьогодні із статусом державних колегіальних органів функціонують національні комісії регулювання природних монополій (частина перша ст. 11 Закону України від 20 квітня 2000 р. № 1682-III «Про природні монополії»), до яких належать Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики, та Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг; а також інші державні колегіальні органи - Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері зв'язку та інформатизації; Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку; Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, статус, порядок діяльності та повноваження яких визначені на законодавчому рівні. Основною формою роботи таких комісій, як колегіальних органів, є засідання, які збираються періодично та можуть приймати рішення за наявності відповідного кворуму.

Оскільки робота суб'єктів надання адміністративних послуг, які діють на засадах колегіальності, має певні особливості (як-то - встановлена періодичність засідань, вимоги до кворуму та прийняття рішень), Закон визначив і особливості визначення граничних строків надання адміністративних послуг такими органами.

Момент, з якого адміністративна послуга вважається наданою. Частиною 5 ст. 10 Закону України “Про адміністративні послуги” передбачено, що адміністративна послуга вважається наданою з моменту отримання її суб'єктом звернення особисто або направлення поштою (рекомендованим листом з повідомленням про вручення) листа з повідомленням про можливість отримання такої послуги на адресу суб'єкта звернення. У випадках, передбачених законодавством, відповідний документ може бути надісланий поштою (рекомендованим листом з повідомленням про вручення) або за допомогою засобів телекомунікаційного зв'язку [136].

Отже, отримати результат адміністративної послуги від суб'єкта її надання можна у той же спосіб, у який відбувалося подання заяви на отримання адміністративної послуги. Разом з тим, надсилання результату адміністративної послуги поштою або за допомогою засобів телекомунікаційного зв'язку має певні особливості, оскільки можливість надсилання такого результату у відповідний спосіб має бути передбачена законодавством. Якщо ж надсилання результату адміністративної послуги поштою не передбачено, то надсилається лише повідомлення про можливість отримання такої послуги (документа тощо) на адресу суб'єкта звернення. З моменту надсилання такого поштового повідомлення адміністративна послуга вважається наданою.

Суб'єкт звернення, отримавши таке повідомлення від суб'єкта надання адміністративної послуги, може отримати результат надання адміністративної послуги особисто у зручний для нього час.

Визначення платності / безоплатності адміністративної послуги та розміру плати (адміністративного збору) за платну адміністративну послугу. Впорядкування відносин, пов'язаних з оплатою адміністративних послуг, здійснюється за допомогою норм ст. 11 Закону України “Про адміністративні послуги”. При цьому, у разі справляння плати за адміністративну послугу, для уніфікації усіх видів платежів за різні адміністративні послуги введено новий термін - «адміністративний збір» (який вводиться лише для уніфікації правової термінології і повинен замінити усі конструкції, що використовувалися законодавцем до прийняття Закону України “Про адміністративні послуги”, як-от: «державне мито», «плата», «реєстарційний збір», «ліцензійний збір» тощо). Разом з тим, для дійсного впорядкування законодавства з цього питання необхідно внести зміни в усі спеціальні (тематичні) закони, в яких зустрічаються відповідні види плати за надання адміністративних послуг.

Схематично підхід законодавця до питань оплати адміністративних послуг можна зобразити наступним чином:

1) за загальним правилом, плата за надання адміністративних послуг (адміністративний збір) із суб'єктів звернення справляється лише у випадках передбачених законом (частина 1 ст. 11 Закону). При цьому щодо адміністративних послуг у сфері соціального забезпечення громадян передбачено спеціальний припис щодо їх надання на безоплатній основі (частина 2 ст. 11 Закону);

...