Український художній переклад та перекладачі 1920-30-х років

Варто зауважити, що Кам'янець-Подільський державний український університет (1918-21) був не лише первістком, а й видатним осередком національної вищої школи в Україні. Його фундатор та перший ректор - славетний мовознавець, історик церкви, педагог, політичний, громадський і церковний діяч Іван Огієнко (церковне ім'я: Іларіон; 1882-1972), а серед викладачів: Дмитро Дорошенко (1882-1951) - історик, літературознавець, бібліограф, громадсько-політичний діяч, засновник «Просвіти» на Катеринославщині, а у травні-листопаді 1918 р. міністр закордонних справ Української держави; Михайло Драй-Хмара (1889-1939) - поет, учений-славіст, літературознавець, перекладач, який знав 19 мов (майже всі слов'янські, з-поміж них білоруську, польську, чеську, сербську, хорватську, болгарську, кашубську, давні мови - санскрит, старослов'янську, старогрецьку та латину, а з новітніх європейських мов - румунську, французьку, німецьку, фінську, а також італійську, з якої до нас, на жаль, не дійшов його переклад «Пекла» - першої частини «Божественної комедії» Данте); Євген Тимченко (1866-1948) - мовознавець-україніст, перекладач, автор першого перекладу фінського епосу «Калевала» українською мовою, дійсний член наукового товариства імені Шевченка (НТШ), член Київської Старої Громади (1918-32), з 1918 р. - голова Постійної Комісії для складання історичного словника української мови: «Історичний словник української мови» за редакцією Є. Тимченка вийшов у Харкові 1932 р.); Юхим Сіцінський (Січинський, Сіцинський; 1859-1937) - історик, археолог, культурно-громадський діяч, православний священик, з 1896 р. член Історичного товариства Нестора Літописця, з 1899 р. дійсний член НТШ, з 1906 р. дійсний член Українського наукового товариства в Києві.

А до літературного середовища в тогочасному Кам'янці належали такі славні постаті, як Людмила Старицька-Черняхівська (1868-1941) - поетеса, драматург, прозаїк, перекладач, мемуарист; Осип Назарук (1883-1940) - письменник, журналіст, публіцист, громадський і політичний діяч; Юрій Липа (1900-1944) - громадський діяч, ідеолог, письменник, поет, публіцист.

До речі, саме в Кам'янці 29-річний Михайло Драй-Хмара, який на запрошення Івана Огієнка з липня 1918 р. обіймав посаду приват-доцента на кафедрі слов'янської філології державного українського університету, «народився» як український поет (до того він писав вірші російською мовою), почав друкувати свої українські поезії та переклади (в альманасі «Буяння», журналі «Нова думка», газеті «Червона правда»). 1922 року в утвореній у травні 1921 р. Кам'янецькій філії ДВУ мала вийти й перша збірка віршів Драй-Хмари «Молода весна», але тоді для її видання забракло паперу. Згодом твори Драй-Хмари кам'янецького періоду ввійдуть у його єдину прижиттєву збірку віршів «Проростень», видану вже в Києві 1926 р.

А от перша поетична збірка Володимира Свідзинського «Ліричні поезії» таки вийшла в тій само Кам'янецькій філії ДВУ й того ж таки 1922 року. На збірку відгукнулися рецензіями знані письменники: Іван Дніпровський (опублікував свою рецензію під псевдонімом Г. Кобзаренко в Кам'янець-Подільській газеті «Червона правда» за 1922 рік, № 74) і Валер'ян Поліщук (його рецензія вийшла під псевдонімом Василій Сонцвіт у харківському часописі «Червоний шлях» за 1923 рік, № 2).

Ще раніше кілька своїх творів Володимир Свідзинський опублікував у Кам'янець-Подільських пресових органах окремо: статтю «Народні українські пісні про останню світову війну» - в часописі «Освіта» за 1919 р., № 3, поему «Сон-озеро» - у літературно-науковому додатку до газети «Наш шлях» за 1920 р., № 7, вірші «Знову в душі моїй…» і «Пісенька» («Ой, ліщино густолиста…») - у літературно-науковому журналі студентства Кам'янець-Подільського університету «Нова думка» за той-таки 1920 р., № 3. Все того-таки 1920 р. у видавничому товаристві «Дністер» вийшла перекладена Свідзинським збірка культурно-історичних нарисів під назвою «Халдеї» російського історика літератури Івана Івановича Іванова (1862-1929).

У Кам'янці-Подільському сталися зміни в особистому житті Володимира Свідзинського: тут він одружився з народною вчителькою Зінаїдою Йосипівною Сулковською, а 6 липня 1921 р. у подружжя народилася донька Мирослава. Від початку 1921 року Свідзінський працював архіваріусом у Кам'янець-Подільському університеті, який невдовзі було реорганізовано в інститут народної освіти (ІНО). У листопаді 1921 р. він став завідувачем архівів повітового комітету охорони пам'яток старовини, мистецтва та природи, у грудні 1922 р. - архіваріусом новоствореного Кам'янець-Подільського повітового архівного управління, а в січні 1923 р. - секретарем цього управління, перейшовши з липня 1923 р. на посаду завідувача управління. Володимир Євтимович налагоджував архівну справу в надзвичайно складних умовах. За висновком К.В. Завальнюка та Т.В. Стецюк, які спираються на документи з Державного архіву Вінницької області, «з усією впевненістю можна сказати, що Володимир Cвідзинський був одним з фундаторів та організаторів архівної справи на Кам'янеччині» [35].

1922 року за дорученням науково-дослідної кафедри історії та економіки Поділля при Кам'янецькому ІНО Володимир Свідзинський займається пошуком в архівах і музеях Кам'янця-Подільського графічного матеріалу подільських уніатських метрик, рукописних книг та стародруків, йому вдається зареєструвати 337 метрик, із яких 150 мали високохудожні літери, орнаменти, заставки та малюнки. Зібраний матеріал частково увійшов у кілька випусків видання «Метрики XVIII в.» з літографіями, виконаними в майстерні Кам'янець-Подільського художньо-промислового технікуму імені Сковороди. Від початку 1923 до липня 1925 р. Свідзинський працював уже як аспірант цієї кафедри (підсекція соціальної історії) над темами «Селяни приватновласницьких маєтків Поділля в першій половині XIX століття» та «Аграрні рухи на Поділлі в ХХ столітті», підготувавши низку ґрунтовних історичних розвідок: «Економічна еволюція господарства селян тарнорудського маєтку», «Боротьба подільських селян із польськими легіонерами в 1918 році» (на цю тему він виголосив доповідь на засіданні Кам'янець-Подільського наукового товариства при Українській академії наук, членом якого він був) та ін. [детальніше див.: 99, с. 146].

У жовтні 1925 р. Володимир Свідзинський переїздить до Харкова, де працює літературним редактором (разом з Павлом Тичиною, з яким його єднала давня дружба) у місячнику «Червоний шлях», а від листопада 1930 року - в газеті політуправління Українського військового округу «Червона армія». 1927 року в Харкові вийшла друга поетична збірка Свідзинського «Вересень» (усього 69 поезій), яка була гучно розкритикована в тогочасній пресі як неактуальна, зокрема, авторитетний критик Яків Савченко назвав Володимира Свідзинського поетом, що спізнився на багато років (див.: Савченко Я. З поетичної художньої літератури / Життя і революція. - Кн. Х, 1928, жовтень). До того ж, сім'я поета розпадається: дружина з дочкою переїздить до сестри у Вінницю, де 12 липня 1933 року вона помирає [див.: 117].

Володимир Свідзинський живе в Харкові аж до свого арешту 27 вересня 1941 року. В січні-вересні 1932-го він працює у Техвидаві, потім знову повертається до редакції найпрестижнішого радянського часопису «Червоний шлях», який від 1936 р. перейменовано на «Літературний журнал». Третя й остання прижиттєва збірка Свідзинського «Поезії» вийшла з ініціативи та за редакцією Юрія Яновського 1940 року в Києві у видавництві «Радянський письменник», а друкувалася вона у Львові. Вірші до збірки добиралися під неймовірним цензурним тиском: із запропонованих автором поезій 43 були відхилені й повернені назад [див.: 108]. Із десятків своїх віршів, які залишилися поза збіркою, поет готував наступну збірку, яку хотів назвати «Медобір». Проте невдовзі його доля трагічно обірвалася. Майже всі рукописи Свідзинського нині втрачені й жодної поезії 1941 року не збереглося.

Поетові пощастило вціліти у «великий терор» 1930-х років, який не обминув і родини Свідзинських. Так, племінник Володимира Свідзинського, син його молодшого брата Вадима (1888-1978) Андрій Вадимович Свідзинський (1929) - український фізик, культуролог, громадський діяч - стверджує, що батько родини священик Євтимій Аксентійович «жив під загрозою розстрілу» (Вадим Свідзинський розповідав своєму синові про те, що священика Євтимія водили на розстріл та про обставини його порятунку), зрештою отець Євтимій «вмер від голодного виснаження», про що - наголошує Андрій Вадимович - Володимир Свідзинський добре знав. А ще один молодший брат Володимира Олег Свідзинський (1893-1842), за словами того-таки Андрія Вадимовича, «людина освічена, знавець багатьох європейських мов, блискучий викладач української та іноземних мов, був репресований 1937 року і загинув на засланні» [106].

У вищезацитованому есе «Я виноград відновлення у світ несу…» його автор торкається подробиць загибелі й самого Володимира Свідзинського. Відомо, що після нападу Гітлера на СРСР, коли німецькі війська вже підступали до Харкова, Володимир Свідзинський одержав від радянських властей т.зв. евакуаційний талон і мав, як це зробили багато інших харківських членів спілки письменників, евакуюватися у глиб країни. Але дочка поета Мирослава, яка мешкала тоді з батьком на вулиці Лютівській у будинку № 29, Державний архів Харківської області. - Ф.6452. - Оп.1. - Спр.4790. - Арк.6-6(зв.). Див.: Завальнюк К. В., Стецюк Т. В. Поет, учений, патріот Володимир Свідзинський (1885-1941) // Вінницький обласний краєзнавчий музей, 2008. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: muzey.vn.ua/node/213 відмовилася покидати місто, бо була закохана у свого шкільного вчителя. Без дочки Володимир Свідзинський нікуди не поїхав, так і не скориставшись евакуаційним талоном. А 27 вересня 1941 року «енкаведисти» вже його арештували. У пред'явленій йому постанові на арешт зазначалося: «Свидзинский В.Е. в прошлом служил при Петлюре в министерстве прессы, резко-антисоветски настроен против мероприятий партии и правительства. Систематически ведет антисоветскую агитацию, восхваляя германскую армию и ожидая ее прихода» [цит. за: 35]. Річ у тім, що з наближенням німецьких військ до Харкова органи НКВС похапцем масово заарештовували тих представників української інтелігенції, які з різних причин ще не евакуювалися, - за штампованим звинуваченням в «антирадянській агітації». Володимир Євтимович знав, що був приречений на арешт. І слідство над ним було недовгим, - у кримінальній справі на В. Є. Свідзинського виявився лише один протокол допиту (від 2 жовтня 1941 року) і за цим протоколом поет відкидає будь-які подібні звинувачення. Проте невдовзі його життя трагічно обірвалося. З есе Андрія Вадимовича дізнаємося жахливі подробиці: «Володимир Свідзинський разом з групою заарештованих просувався під конвоєм на схід від Харкова. Однак ще не дуже далеко від міста виникла загроза оточення німецькими передовими військовими загонами. На цей випадок конвой мав інструкцію: заарештованих знищити. Їх загнали в сарай, облили бензином і підпалили. Володимир Свідзинський згорів живцем» [106]. Отже, поета разом з іншими арештантами під конвоєм гнали на схід, а в ситуації поспішної втечі, рятуючись самі, «енкаведисти» жорстоко знищили десятки людей, щоб не тягнути їх за собою й не годувати. Про цю трагедію, що сталася 18 жовтня 1941 року в селі Непокрите, одним із перших заговорив відомий поет, перекладач, україніст Яр Славутич у своїй документальній книзі «Розстріляна муза» (Детройт, 1955). Ось фрагмент із есе Яра Славутича, що стосується долі Володимира Свідзинського: «Схоплений енкаведистами, поет у великому гурті українців під арештом відходив на схід. Поблизу Харкова, спинившись на нічліг, охоронці колони загнали заарештованих у якусь велику будівлю, а вранці, щоб позбутися тягару і швидше втекти від німців, що наступали вже на п'яти, облили бензином наповнену людьми дерев'яну будівлю і запалили. Так 1941 р. загинув, спалений живцем, один із найбільш обдарованих представників високого мистецтва української поезії» (Славутич Яр. Розстріляна муза / Славутич Яр. Твори в 5-ти т. - К., 1998. - Т. 3. - С. 74) [цит. за: 35].

30 березня 1964 року Володимир Свідзинський був реабілітований посмертно за відсутністю складу злочину, але в радянській офіційній версії обставини загибелі поета виглядали по-іншому: нібито він загинув в евакуаційному ешелоні під час бомбардування з повітря німецькими винищувачами. На сьогодні цей міф цілковито спростовано, а наведене Андрієм Свідзинським свідчення очевидиці - однієї з біженок, харків'янки Марії Борисівни Манц, яке 1990 року записала її дочка М. Постоєва, - вражає моторошною правдою: «Прийшли у село Непокрите і побачили там жахливу картину: згорівший величезний корівник і гори скалічених вогнем трупів ще палали. Селяни розповідали, що корівник підпалили з чотирьох боків, він був зачинений, і нікому не дали вийти; тих, кому вдавалося вибратися, пристрілювали. Почали розтягати гаками трупи, щоб закопати. Були ще живі, страшенно обпалені. Конвоїри намагалися добити прикладами, але люди не дали, жінки кричали: "Живий, живий, облиште!" ...Були ми там днів з п'ять. Потім прибув ще етап (теж інтелігенція). Німці наступали, і нас повели далі. Обпалених кинули, селяни розібрали їх по своїх домівках. Мабуть, усі повмирали. Навіщо спалили людей? Щоб позбавитися, щоб менше було тягнути, годувати» [цит. за: 106].

Володимир Свідзинський залишив свій особливий слід у світовій поетичній скарбниці, вагомою була і його перекладацька спадщина. Як поет справді геніальний, він схвилював розум і душу багатьох авторитетних літературознавців, культурологів та філософів. Одним із найзахопленіших шанувальників поезії Свідзинського був французький літературний критик, перекладач, есеїст Емануїл Райс (1909-1981), який мав єврейське походження і народився в українському містечку Хотин (нині районний центр Чернівецької області). Емануїл Райс навчався в Букарештському й Паризькому університетах, у 1942-45 роках був учасником французького резистансу; жив у Парижі. Райс опублікував чимало статей, присвячених французькій, російській та українській літературам. З середини 1950-х років він виступав як автор есеїстичних досліджень творчості українських поетів, що виходили в «Українській літературній газеті» та журналі «Сучасність». За редакцією й з передмовою Райса побачила світ французькомовна антологія нової української поезії «L'Ukraine, cette inconnue» (1967).

Дослідники творчої спадщини Володимира Свідзинського часто цитують вислів Емануїла Райса з його статті «Володимир Свідзинський», опублікованій у «Сучасності» за 1961 рік, № 4: «Шевченко, Франко і Леся - хліб насушний, без якого ніщо, ні людина, ні культура, жити не можуть. Але Свідзінський - це найпрекрасніша з квіток, що їх українська людина зростила у своєму саді» [96, с. 83-84].

Наведімо кілька розлогіших філософсько-естетичних розмірковувань Еммануїла Райса про свого улюбленого поета: «Світ Свідзінського - це країна, де ще не ступала людська нога, країна, що вражає своєю новістю та незвичністю. Занурившись у неї, не знайдеш доріг назад. Ця країна - найзаповітніша прабатьківщина нашої душі, така далека, така глибока, така прихована, що тільки велике чародійство могло злегка відкрити її для нас. І ми її впізнали!» [96, с. 84].

«Поетові далося невловне, сокровенне, райське - далося через мовчання, при зосередженій заглибленості в самого себе, через цнотливість та стриманість, яка відкидає все сумнівне задля збереження чистої суті свого буття. Відмова від зовнішнього світу відкрила Свідзінському світ внутрішній, справжній, в тисячу разів кращий, якому його віще слово дало нев'янущу красу. «Самотність, труд, мовчання», як він сам говорить в одному з своїх ліпших віршів - от де секрет довершеного ним чуда» [96, с. 85].

«Ця поезія «не від світу цього» має також глибоке, чисто людське значення. Тоді як численні інші модерністи, навіть найбільш обдаровані, наголошують руйнуючі духові сили - розпач, гнів, споглядання неґативного тощо, вірші Свідзінського, незалежно від сенсу тексту, випромінюють спокій, який непереможно опановує також душу читача. Глибокий душевний мир помалу-малу огортає трагічно мутні глибини особистої долі поетової і таємниць, що йому розкрилися, переливаючися через край кінцевим заспокоєнням, умиренням…» [96, с. 91].

На тлі невеликого за обсягом, але такого цінного оригінального поетичного доробку Володимира Свідзинського, який дійшов до нас, особливого значення набуває і його чимала перекладацька спадщина, позначена чарівним почерком генія-скарбослова. Ці дві сфери творчості поета рідкісної філігранної форми й надзвичайної емоційної виразності символічно поєдналися в запровадженій 2006 року Літературній премії імені Володимира Свідзінського за поетичну та перекладацьку діяльність.

Спинімось окремо на перекладацтві Володимира Свідзинського. Чи не найбільше важать його переклади з античних літератур (давньогрецької та давньоримської), а також переклад зі старослов'янської, власне зі староукраїнської, «Слова про похід Ігорів…». Переклади з античних літератур зближують Володимира Свідзинского з неокласиками.

У виданій 1927 р. поетичній збірці Свідзинського «Вересень» містився і перекладний твір: уривок із видатної пам'ятки античного письменства - поеми Гесіода «Роботи і дні». Загалом, Свідзинський переклав трохи більше третини «Робіт і днів», включивши два уривки з поеми і до наступної своєї збірки. Ще п'ять уривків із твору Гесіода були вперше опубліковані в укладеній О. І. Білецьким хрестоматії «Антична література (Зразки старогрецької та римської художньої літератури)», яка побачила світ у харківському видавництві «Радянська школа» 1938 р. Варто зазначити, що до Свідзинського за переклад Гесіода українською мовою брався лише Іван Франко. Услід за своїм великим попередником, Свідзинський зберігає поділ суцільного тексту на тематичні фрагменти, запроваджений саме Франком, але він частково модифікує запропоновані Франком назви тематичних фрагментів та об'єднує окремі фрагменти, - згідно із власним баченням цього першого твору дидактичного жанру в давньогрецькій літературі. Існує припущення, що якби не трагічна загибель Свідзинського, то він би завершив свій переклад цього украй важливого класичного твору античної літератури [див.: 108].

1939 року в київському «Держлітвидаві» окремою книжкою вийшли перекладені Свідзинським три комедії великого старогрецького поета, «батька комедії» Аристофана: «Хмари», «Оси» та «Жаби» («Арістофан. Комедії»). Це були перші повні переклади українською мовою вказаних творів, хоч найпершим їх перекладачем-інтерпретатором і науковим тлумачем був той-таки Іван Франко. Появу цього солідного видання - трьох Аристофанових комедій в одному томі із вміщеними в кінці книжки докладними метричними схемами аристофанівського вірша - слід вважати майже неочікуваним успіхом у тогочасних гнітючих умовах, коли поет бідував і потерпав від образ та принижень. До того ж, це був наймасштабніший перекладацький здобуток Свідзинського.

Того-таки 1939 р. в київському «Держлітвидаві» з'явилося ще одне непересічне видання - колективний переклад вірменського народного епосу «Давид Сасунський», здійснений за загальною редакцією Павла Тичини (співредактори - Любомир Дмитерко та Олександр Сорока), в якому брав участь і Володимир Свідзинський, поряд із П. Тичиною, Л. Дмитерком, Є. Фоміним та ін.

А до виданої 1940 р. збірки «Поезій» Володимира Свідзинського, крім згаданих двох уривків з «Робіт і днів» Гесіода, був уключений фраґмент із поеми «Метаморфози» останнього з поетів «золотої доби» римської літератури Публія Овідія Назона під назвою «Сонців палац». Знову ж таки, повний переклад Свідзинським «Метаморфоз» Овідія (а цей твір мав колосальний вплив на пізнішу європейську середньовічну літературу й пізніші часи аж по сьогодення) невимовно збагатив би українську овідіану.

Того-таки 1940 р. в «Держлітвидаві УРСР» вийшли за редакцією Миколи Бажана «Вибрані твори» класика грузинської літератури Акакія Церетелі. До цієї збірки був уключений і переклад В. Свідзинського (вірш «Коханій»).

Як багаторічний працівник «Літературного журналу», що виходив у 1936-41 рр. на місці «Червоного шляху», Володимир Свідзинський найбільше своїх перекладів друкував саме там. Так, у цей період на шпальтах «Літературного журналу» з'явилися його переклади таких віршів: «Горніст грає зорю» російськомовного українського поета Григорія Литвака, «Циганчам мурзатим ріс у полі…» та «Дівчина з картами» ромського поета Вано Хрустальо, «Русалка» та «Знов я завітав…» Олександра Пушкіна, «Апологія Ріона» грузинського радянського поета Константіне Чічінадзе, «Дубовий листок одірвався од рідної віти…», «Заповіт» і «Сосна» Михайла Лермонтова, «Лісова казка» талановитого російського лірика родом із Харкова Леоніда Топчія, «Аккерманські степи» Адама Міцкевича, «Кутаїсі» Акакія Церетелі, а також уривку з епосу «Давид Сасунський» під заголовком «Давидове одруження», уривку з роману Мате Залки «Добердо» під заголовком «Дух війни». Окремо слід назвати перший повний поетичний переклад сучасною українською мовою давньоруської епічної поеми «Слово про похід Ігорів, Ігоря Святославича, внука Олегового» оприлюднений у «Літературному журналі» 1938 року (№ 5), над яким Володимир Свідзинський працював з особливим натхненням, адже образний символізм та міфопоетичність «Слова…» суголосили з його власним світовідчуванням та пошуками первісних звуко-ритмічних глибин української мови.

Володимир Євтимович також перекладав із сучасних західних літератур. Існує думка, що йому належить переклад драми видатного іспанського драматурга Лопе де Веґи «Овеча криниця», що 1922 року вийшла окремою книжкою у видавництві «Книгоспілка» без зазначення імені перекладача. За припущенням відомого літературознавця В. В. Яременка, саме цей переклад «відкрив» Свідзинському «дорогу до Харкова» [див.: 108] (1924 р. драма Лопе де Веґи «Овеча криниця» вийшла друком у пристосуванні до сучасної сцени Костем Кошевським).

Справді, перекладацтвом Володимир Свідзинський захопився ще у Кам'янецький період на рубежі 1910-20-х років, що засвідчується переліком підготовлених до друку видань у Кам'янець-Подільському видавництві «Дністер», де 1920 року була готова низка книжок, які так і не вийшли у світ (див.: Книгар, 1920, № 1-3, стовп. 88). Серед них: повість Миколи Гоголя «Вій» у перекладі самого Володимира Свідзинського та історичне оповідання М. Рубакина «Чорний Негус» у перекладі його дружини Зінаїди Свідзінської.

Ім'я Володимира Свідзинського як перекладача значиться на збірці оповідань Віктора Гюґо під назвою «Останній день засудженого», оприлюдненій 1931 р. харківським видавництвом «Література і мистецтво». Перекладав Володимир Свідзинський з французької й оповідання Анрі Барбюса (друкувалися без зазначення імені перекладача), з німецької - вірш «Русалка» класика швейцарської літератури Ґотфріда Келлера (1819-1890).

Зі слов'янських літератур (неанонімно) - «Оповідання» Болеслава Пруса, що вийшли окремим виданням 1930 р. (Харків-Одеса: «ДВУ»); вірші Григорія Петникова, що склали томик «Вибраних поезій» Петникова, виданий 1934 р. (Харків: «Література і мистецтво») - Свідзинскому належали в цьому виданні сім перекладів (його переклад із Петнікова друкувався і в журналі «Червоний шлях», де з'являлися й переклади Свідзинського з А. Чехова та І. Тургенєва). 1936 року в «Держлітвидаві УСРР» побачила світ масштабна збірка «Вибраного» російського поета, прозаїка, журналіста, публіциста Бориса Лавреньова (справжнє прізвище - Сергєєв; 1891-1959), переклади до якої підготував В. Свідзинський. Переклад Свідзинським «Казок про Італію» Максима Горького окремо друкувався 1934 р без зазначення перекладача. Віршовані фраґменти з «Казок про Італію» в перекладі Свідзинського побачили світ того-таки року й були включені (вже не анонімно) до «Вибраних творів» М. Горького у 2 тт., виданих 1936 р. (Харків: «Держлітвидав УСРР»). Все того ж 1936 р. в перекладі Свідзинського вийшли окремими виданнями романи Івана Тургенєва «Дворянське гніздо» та «Напередодні» (Київ-Харків: «Держлітвидав УСРР») , причому роман «Напередодні» того-таки року перевидали. А наступного, 1937 р. в названому видавництві з'явилися «Вибрані твори» Тургенєва (тут роман «Напередодні», оповідання та повісті «Три портрети», «Муму», «Ася», «Степовий король Лір», «Весняні води», «Пунін і Бабурін» публікувалися в перекладі Свідзинського). 1938 року в перекладі Свідзинського вийшов окремим виданням прозовий твір іншого класика російської літератури Михайла Салтикова-Щедріна - «Повістю про те, як один мужик двох генералів прогодував» (Харків: «Дитвидав УРСР»).

1937 року до століття загибелі О. С. Пушкіна, що відзначалося на найвищому державному рівні, було видано українською двотомник творів найбільшого російського класика. До другого тому цього видання, що містив переклади за редакцією М. Рильського, П. Тичини, М. Терещенка, було включено ліричну драму «Русалка» в перекладі В. Свідзинського. Того ж року з'явилося й окреме видання перекладеної Свідзинським Пушкінської «Русалки». Сучасні дослідники відзначають, що ця незавершена драма Пушкіна, з її органічною народністю й романтичною атмосферою, була особливо близькою до поетичного світу самого Свідзинського, а тому і переклад вийшов бездоганний [113, с. 137].

Того-таки 1937 р. з'явилися українською «Вибрані твори (1905-1936)» класика білоруської літератури Янки Купали за редакцією Тереня Масенка, де надрукували і два переклади Свідзинського: це вірші «Пісня і сила» та «На смерть Степана Булата».

З листів Свідзинського відомо, що на початку 1940-х років він мав домовленість із видавництвом про переклад роману «Війна і мир» Льва Толстого [див.: 108]. Нагадаємо, що 1937 р. цей роман Толстого вийшов українською у двох томах у перекладі Олексія Варавви в «Держлітвидаві УРСР».

На початку ХХІ ст. життєвий і творчий шлях Володимира Свідзинського досліджується доволі жваво. Передусім слід згадати монографію проф. Е. С. Соловей «Невпізнаний гість: Доля і спадщина Володимира Свідзінського» (К.: «Наукова думка», 2006), а також упорядковане Елеонорою Соловей видання «Творів у двох томах» (Т. 1. Поетичні твори; Т. 2. Переклади; Статті; Листи), в якому найповніше на сьогодні представлено творчий доробок Володимира Свідзинського. Нижче подаємо перелік перекладів, що увійшли до другого тому (зберігаємо орфографію видання): Гесіод (із поеми «Роботи і дні»: Пандора; Оповідання про п'ять поколінь; Поради; Хліборобська робота; Зима; Літо; Поради мореплавцеві; Вибір жінки); Арістофан (Хмари; Жаби; Оси); Овідій (Сонців палац); Давид Сасунський ([Санасар на шляху до Мідного міста]); Давидове одруження; «Слово про похід Ігорів, Ігоря, сина Святослава, внука Олега»; Готфрід Келлер (Русалка); Адам Міцкевіч (Аккерманські степи. - З «Кримських сонетів»); Алєксандр Пушкін (Зимовий вечір; «...Знов я завітав»; Русалка); Міхаіл Лєрмонтов («Дубовий листок одірвався од рідної віти»; Сосна; Заповіт); Ніколай Нєкрасов (Дідусь Мазай і зайці); Ґріґорій Пєтніков (Чусова; Наче на ловах за сонцем; Березень; Романтика дитинства; Уральська балада; Військова школа пілотів; Горизонт 640); Леонід Топчій (Лісова казка); Ґріґорій Литвак (Горніст грає зорю); Ніколай Ушаков (Канали Голландії; Транспорти горять; Хрестові походи (XII вік); Акакій Церетелі (Кутаїсі; Коханій); Константіне Чічінадзе (Апологія Ріона); Янка Купала (На смерть Степана Булата; Пісня і сила); Вано Хрустальо («Циганчам мурзатим ріс у полі...»; Дівчина з картами) [107].

2.2 Перекладацькі родини

2.2.1 Модест і Зінаїда Левицькі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Модест Пилипович Левицький (1866, село Вихилівка на Поділлі, неподалік від повітового міста Проскурів (нині Хмельницький) - 1932, Луцьк) - кваліфікований лікар, письменник, публіцист, перекладач, педагог, композитор, культурний, громадський і державний діяч, якого земляки-сучасники називали «батьком Волині» [див.: 12]. Народився Модест Пилипович у графській сім'ї, походив з давнього шляхетського роду. Його батько Пилип Левицький був відомим на Волині громадським діячем, інспектором народних шкіл, мировим суддею, а дід - священиком в селі Олешин на Поділлі, де рід Левицьких віддавна виконував обов'язки духівників.

Пилип Левицький приятелював із Володимиром Антоновичем, Тадеєм Рильським, виховував своїх дітей у народницькому, демократично-патріотичному дусі й прагнув дати їм високу освіту: у родині розмовляли українською мовою, але вивчали і знали німецьку, французьку, польську, любили музику, літературу, мистецтво. Так, молодша сестра Модеста Левицького, Софія (нар. 1874) стала художницею і здобула визнання в колі паризької богеми початку XX століття, вона переклала французькою мовою оповідання Миколи Гоголя «Вечори на хуторі коло Диканьки», оздобивши тексти своїми власними дереворитами.

Середню освіту Модест здобув у Кам'янець-Подільській гімназії, - в Кам'янці-Подільському тоді працював його батько. Ще навчаючись у гімназії, 15-річний Модест під псевдонімом «граф Біберштейн» видав свою першу книжку «Граф Мотика»: народні перекази Поділля. Після закінчення гімназії, він вступив на історико-філологічний факультет Київського університету святого Володимира і здобувши чотирирічну філологічну освіту, перейшов на медичний факультет цього університету, який закінчив 1893-го року. Метою здобуття медичної освіти було прагнення стати домашнім лікарем своїй коханій дружині Зінаїді, хворій на сухоти. Одначе вплинула на таке рішення і популярна серед прогресивної молоді в тогочасній Російській імперії,

т.зв. «вісімдесятників», ідея «ходіння в народ», служіння народові, прагнення пізнати життя у шкурі «мужицького доктора», служити бідному і темному українському селянинові. За висловом сина Модеста Пилиповича Віктора Левицького: «Цю ідею - служити народові, а особливо хворому селянинові, давати йому полегшення фізичне, давати рідне, лагідне слово - мій батько додержав до кінця. Правда, за те рідне слово мав він і багато прикростей від всевидющого ока московської влади і ніде не міг «нагріти місця» довше, як 3-5 років» [63, с. 18].

Окреслимо кількома штрихами непересічний життєвий і творчий шлях Модеста Левицького. У 1893 р. працював земським лікарем Ананьївського повіту, де заприязнився з видатним господарником, видавцем, меценатом, діячем національно-визвольного руху Євгеном Чикаленком. У 1894-98 рр. обіймав посаду повітового лікаря міста Ковель. Батько Лесі Українки Петро Антонович Косач був у той час «предводителем дворянства» у Ковелі (одночасно працював ще й головою Ковельського та Володимир-Волинського з'їзду мирових посередників), тож Левицькі спізналися і заприятелювали з родиною Косачів, яка жила тоді в Колодяжному, недалеко від Ковеля, а Модест Пилипович став другом і на цей період приватним лікарем Лесі Українки (На жаль, Леся Українка змушена була знищити листи від Модеста Левицького, коли за ними обома був установлений таємний нагляд царської охранки.)

З родиною Левицьких у Косачів були дуже теплі, дружні стосунки. Олена Пчілка підтримувала літературну творчість Модеста Пилиповича, згодом вона високо оцінить його першу книжку оповідань, назве цю прозу «тихою правдою», відчує в ній «ніжне, чуле серце автора до знедолених людей», відзначить «надзвичайну правдивість малюнка» [цит. за публікацією: 94]. Ізидора Косач-Борисова у своїх спогадах підкреслювала, що подружжя Левицьких «особливо заприятелювало з Лесею. Обоє Левицькі любили поезію, музику, спів, їхнє товариство було цікаве й приємне. Модест Левицький був не тільки добрий лікар, але й чула людина, а пацієнти (переважно селяни) його дуже любили» [цит. за публікацією: 21]. Автори публікації «Крижовими дорогами Полісся» Іван Денисюк і Тамара Скрипка додають, що Модест Пилипович написав музику до Лесиних поезій з циклу «Сім струн», а на початку 30-х він працював в українській гімназії імені Лесі Українки [21].

1896 року через загострення сухот у дружини Левицький залишає Волинь і переїздить на Поділля. Але родинні зв'язки з Косачами не перериваються. Водночас, крім Євгена Чикаленка, Модест Пилипович зав'язує знайомство з видатним громадським діячем і письменником Іваном Липою - ідеологом-засновником радикальною української організації «Братство Тарасівців».

У цей час Модест Левицький, справжній народний лікар, власним коштом видавав просвітницько-популярні брошури про холеру (в 1895 році на ковельщині був спалах холери), сибірку, скарлатину. Разом з тим, про свою громадянську позицію він заявляє не лише як лікар-просвітитель, але і як письменник та громадський діяч: пише й видає мовознавчі праці «Українська граматика», «Українська граматика для самонавчання» (яка в подальшому витримає кілька видань), «Рідна мова», «Порівнююча граматика вкраїнської мови» (порівняльна граматика російської й української мов), статті та брошури про хиби тогочасної літературної мови, в т.ч. популярні книжечки з промовистими назвами «Круті слова», «Язык, наречие или говор?», «Паки і паки».

Восени 1899 р. Левицький отримує вакантну посаду лікаря в лікарні села Будаївка Глевської сільської управи, що біля містечка Боярка на Київщині. Місцевий клімат та умови життя сприяли поліпшенню здоров'я його дружини. Разом з тим, близькість до Києва надавала Левицьким можливості для нав'язування нових знайомств, відвідання книгарні Наукового товариства ім. Шевченка, спілкування з давніми побратимами (родинами Косачів та Старицьких, членами київської Старої громади), для дружніх взаємин з Сергієм Єфремовим, Борисом Грінченком, Миколою Лисенком. Наприкінці 1904 року Модест Левицький, Сергій Єфремов, Борис Грінченко і Федір Матушевський створили Українську Радикальну Партію, яка виступала за встановлення в Росії конституційної монархії та за право України на автономію. Восени 1905 року УРП об'єдналася з Українською Демократичною Партією під назвою Українська Демократично-Радикальна Партія.

Як письменник Модест Левицький дебютував 1901 року в часописі «Кіевская старина» («Київська минувшина») історичною повістю «За Коліївщини». Відтоді чимало друкувався в періодиці, проте переважно ховаючись під криптонімами і псевдонімами (М.Л., М.П., Виборний Макогоненко, Дід Модест, М.Пилипович, М.Рогаль та ін.). Дослідник життя і творчості Левицького Микола Онуфрійчук називає такі часописи, як «Громадська думка», «Рада», «Світло», «Літературно-науковий вісник», «Нова громада», збірник «На вічну пам'ять Котляревському», видання «Воля», «Тризуб» та ін., в яких ім'я Модеста Левицького з'являлося поряд з іменами Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Панаса Мирного, Володимира Самійленка, Бориса Грінченка [див.: 94].

1904 року Модеста Левицького обрано дійсним членом Київського літературно-артистичного товариства.

У 1905 року Модест Левицький одержує посаду директора фельдшерської школи на Лук`янівці в Києві й за сумісництвом - посаду завідувача Лук'янівським притулком для дітей-сиріт. «Його плідній праці на заваді стала... українська мова. За скорочення програми з російської літератури, дозвіл викладати і відповідати на уроках рідною мовою його незабаром звільнили з посади директора фельдшерської школи» [93].

У 1906 році Модест Пилипович стає членом редколегії газети «Громадська думка», у 1906-09 роках - член Київського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, за сприяння якого видрукував кілька своїх медичних брошур, а 1907 року оприлюднив свій перший збірник оповідань.

Упродовж 1910-20-х років вийшли такі основні мовознавчі та літературні праці Модеста Левицького: Дещо до справи про вкраїнську письменницьку мову. - Київ, 1909; Дурисвіти: Пригоди з життя. - Київ, 1911; Дещо про сучасну стадію розвитку української літературної мови. - Київ, 1913; Рідна мова. - Біла Церква, 1917; Оповідання, т. 1. - Черкаси, 1918; Шкільні товариші: Оповідання. - Відень-Київ, 1920; Землиця рідна [та інші оповідання]. - Харків, 1926; Тяжка дорога [та інші оповідання]. - Київ, 1928.

Його оповідання «Законник» було перекладене російською мовою (1912), оповідання «Злочинниця» - угорською (1968). В оповіданні «Законник», дія якого відбувається в камері в'язниці, автор доводив, що в імперській Росії права людей інших, ніж росіяни, національностей грубо нехтувались (а слова «агітатор», «крамольник» та «жид» царські жандарми промовляли майже як синоніми).

1909 року переїхав до станції Радзивилів (нині в межах міста Радивилів), де влаштувався на посаду залізничного лікаря. Сприяв пересиланню українських патріотичних книжок зі Львова через кордон у Київ, де на такі видання існувала заборона. «Привілей залізничного працівника - безкоштовний проїзд - дозволяв Левицькому часто бувати в Києві, в Будаївці, зустрічатися з багатьма письменниками, громадськими діячами, старими знайомими і друзями» [93]. У 1912 році влаштував у місті Кременець (тоді Радивилів входив до Кременецького повіту) книжкову виставку-продаж, нелегально розповсюджував заборонені видання, внаслідок чого в адміністративному порядку був висланий з Радивилова. Про один із епізодів «книжкової контрабанди» з Галичини на Велику Україну згадує Віктор Левицький: «Пам'ятаю, раз ми перепачкували на собі неймовірну кількість Біблій на українській мові. Користалися з того, що й залізничники, й дозорці на митниці - це все були батькові пацієнти і дошукуватися не будуть. Звичайно, на той час ми мали горб і спереду, і ззаду, і черево, та по боках прилаштовувалося по книзі, і вся ця «споруда» накрита була зверху австрійським плащем, широким і довгим. Ясна річ, що ні сісти, ні швидко ходити не було можливости. Й ми просили тільки Бога, щоб котрась із Біблій не урвалася власне при переході через головну залю перегляду. Все це потім везли до Києва, бо в межах Росії Святе Письмо було заборонене в українській мові» [63, с. 26].

Відтоді Модест Левицький оселяється в Білій Церкві, не припиняючи листування зі своїми радивилівськими друзями. Про п'ять передреволюційних білоцерківських років у житті свого батька Віктор Левицький згадує так: «…Наша родина була вже майже вкупі, бо я частинно жив у Білій Церкві, а частинно - в Києві у бабуні, яка мала власний дім на Малій Володимирській вулиці. З Білої Церкви залізничникові було близько до Києва, контакт з нашим центром громадського життя затіснився і батько з головою пірнув у громадську роботу. А роботи було вдосталь, не вистачало рук. Щоденна газета, Товариство «Час» зі своєю книгарнею на Великій Володимирській (проти опери), клюб «Родина», різні засідання, видавнича справа, - все це вимагало і ясної голови, і сильних рук, і нервів. Видавнича справа показувала, що свідомість ширилася в геометричній прогресії, йшла нестримно в широкі маси. Замовлення на книжки ледве встигали виконувати в книгарні «Час» <…>. Батько, здавалося, не відчував втоми, бо це додавало йому сил, піднесення духа і наочні докази розросту національної свідомости. Пять років (1912-17) проскочили - як один день» [63, с. 27-28].

У березні 1917 року Модест Левицький очолює білоцерківську «Просвіту». Підтримавши ідею створення самостійної Української держави, він висувається на першорядні посади в уряді УНР. За біографічної довідкою історика і краєзнавця Наталії Юхимівни Пушкар, «до 1917 року сім'я Левицьких проживала в Білій Церкві. В роки української державності М.П. Левицький працював урядовцем в апараті Міністерства шляхів УНР на посаді директора культурно-освітнього департаменту, був головним санітарним лікарем залізниць України. З 1919 р. - радником, потім головою української дипломатичної місії у Греції. Тут він втратив дружину, яка померла від легеневої кровотечі. У більшовицьку Україну Модест Пилипович не повернувся. Жив деякий час у Польщі, в Тарнові, де в той час знаходився уряд УНР в екзилі під проводом С. Петлюри. Працював лікарем, організовував для дочок емігрантів курси медичних сестер, на яких сам читав лекції. Був завідувачем санаторію для українських вояків, хворих на туберкульоз, в Закопаному. Допомагав хворим з польського населення, власне, усім, хто потребував його лікарської допомоги» [93].

У 1922-27 рр. Модест Левицький мешкав у Подєбрадах (Чехія), де працював лікарем і викладачем української мови в Українській господарчій академії. Закордонні сторінки біографії Модеста Пилиповича ще недостатньо досліджені, особливо, період керівництва дипломатичною місією Української народної республіки у Греції, перебування на посаді очільника міністерства здоров'я уряду УНР на вигнанні (в Польщі), викладацька робота в Українській господарчій академії у Подєбрадах. Зате період із 1927 до 1932 рр., коли Модест Левицький жив у Луцьку разом із сім'єю сина, який одержав від польської влади призначення до цього містечка на посаду меліоратора, - навпаки, вже добре досліджений істориками та патріотами Луцька.

В Луцьку Модест Пилипович працював як лікар та учитель в українській гімназії, вів уроки української мови й літератури. Зокрема, відомо, що Модест Пилипович «часто розповідав гімназистам про Лесю Українку, яку знав особисто і пам'ятав, читав її твори, підбирав на бандурі мелодії до її поезій. На добровільних засадах він продовжував займатися лікарською практикою. Лікуючи малозабезпечених учнів, часто витрачав власні кошти, даючи ліки тим, хто не в змозі був їх придбати. Організував музей народної творчості і народного мистецтва, а першими експонатами цього музею була колекція писанок» [20].

Дружина Модеста Пилиповича, його щирий друг і порадник Зінаїда (Зинаїда) Левицька (1870-1919, Афіни, Греція) теж була перекладачем та письменницею (авторка історичної повісті за Ф. Равітою «При битій дорозі», випущеної окремою книжкою 1912 року київським видавництвом «Час»; 2008 року повість було перевидано у Львові в літературному опрацюванні Оксани Уманської). Разом із Модестом Пилиповичем вони перекладали з французької та польської мов. Особисто Модест Левицький знав польську, чеську, російську, єврейську, французьку, німецьку, італійську, англійську, а ще старогрецьку та латинську мови і перекладав з багатьох із цих мов.

Зі спогадів Віктора Левицького про боярський період у житті Модеста Пилиповича: «Довгими зимовими вечорами батьки перекладали на українську мову з російської й польської, чи французької. За спогадами Дмитра Дорошенка, Модест Пилипович «дуже добре володів змалку французькою мовою; мабуть, це знання він виніс ще з дому» [26, с. 39]. Як не помиляюся, за час перебування в Боярці було переложено Еркмана Шатріяна «Історія одного селянина» (франц. революція), велика річ, потім Айтона Сінклєра - «Нетрі», Єжа - «Вдосвіта», Сенкевича - «Кво вадіс», Пруса - «Фараон». З оригінальних речей батко писав, переважно, оповідання - новелі зі своєї лікарської практики (зберігаємо орфографію оригіналу. - Л.К.)» [63, с. 24].

Спільні переклади подружжя Левицьких публікувались у 20-х роках і в радянській Україні. Так, 1928 року в київському видавництві «Сяйво» вийшов чотиритомний роман Еміля Еркмана-Шатріана (Еміля Еркмана і Шарля-Луї-Гратьєна-Александра Шатріана) «Історія одного селянина», написаний у 1868-70 рр., загальним обсягом 806 сторінок. А 1929 року «Книгоспілка» (Харків-Київ) опублікувала повість «Вдосвіта» польського письменника Теодора Томаша Єжа (справж. Зигмунт Мілковський).

1930 року харківське видавництво «Український робітник» опублікувало в перекладі Модеста Левицького найзнаменитіший роман популярного американського письменника Ептона Сінклера «Нетрі» («The Jungle», 1906): про життя робітників на чикагських скотобійних та м'ясопереробних підприємствах (цей твір свого часу, нібито, спонукав президента Теодора Рузвельта стати вегетаріанцем та запровадити перші федеральні закони про контроль за якістю продуктів харчування). Після появи англійською мовою роман був перекладений сімнадцятьма мовами світу за лічені місяці, він продавався тисячами примірників щодня. Наразі важко стверджувати, чи з оригіналу перекладав його Модест Левицький і чи користувався при цьому іншими перекладами.

Але чимало перекладів Модеста Левицького, в т.ч. й зроблених спільно з дружиною, залишились неопублікованими: романи польських класиків Генріха Сенкевича, Болеслава Пруса, твори польської письменниці Елізи Ожешко, шведської письменниці Сельми Лаґерлеф та ін. (До слова, неопублікованими залишились і більші оригінальні твори Модеста Пилиповича: публіцистичні «Спогади лікаря» (1888-1929) та роман «Перша руїна» з часів володимирсько-суздальського князя Андрія Боголюбського.)

За твердженням дослідника творчої біографії Модеста Левицького, члена Національної спілки письменників України Миколи Пшеничного, «Левицький чи не вперше познайомив українських читачів із прозою Рафаелло Джованьйолі, автором роману "Спартак"» [94]. У 20-х роках цей славнозвісний роман письменника-гарібальдійця Рафаелло Джованьйолі публікувався кілька разів: 1924 року київсько-харківське видавництво «Книгоспілка» надрукувало його скорочений переклад, виконаний Гнатом Хоткевичем, повний переклад роману вийшов друком 1930 року в харківсько-київському «ДВУ» (перекладач - П. Мохор), ще один скорочений (але меншою мірою) переклад у виконанні Степана Ковганюка з'явився 1937 року в харківсько-одеському видавництві «Дитвидаву», де він був перевиданий 1939 р. До речі, стосовно особи перекладача П. Мохора (Павло Мохор ?) - маємо украй мало інформації. Це ім'я фігурує у статті Григорія Кочура «Джованні Боккаччо»: його Григорій Порфирович згадує як редактора другого тому першого повного видання «Декамерона» українською мовою 1928 року [56, с. 808]. Можливо припустити, що це не справжнє ім'я, а псевдонім. Новий повний переклад цього найпопулярнішого роману Джованьйолі, виконаний Анатолієм Іллічевським, вийшов 1974 року (перевидання 2006 р. Див.: Спартак [Текст] : історичний роман / Джованьйолі Р., пер. з італ. А.Х. Іллічевський. - К.: Школа, 2006. - 432 с.).

Твори відомої польської письменниці та громадської діячки Елізи Ожешко виходили в радянській Україні кількома виданнями, причому деякі з них не подавали імен перекладачів, зокрема, Ожешчині оповідання за назвою «А…Б…Ц…» вийшли друком у Харкові («Книгоспілка», 1927; перевидано 1928 р.) без зазначення імені перекладача, а збірка «Вибраних творів», загальним обсягом 234 с., з'явилася 1929 року в «ДВУ» лише із зазначенням імен упорядників (О. Єзерницька і Г. Салько) та редактора (О. Попов).

Подібні факти свідчать про необхідність глибших біо-бібліографічних та текстологічних досліджень, які можуть провести нас до нових відкриттів.

До слова, уточнення потребує особа перекладача В. Левицького: під цим іменем 1931 року в харківському видавництві «Рух» було опубліковано переклад гостро соціального роману «Завала (Хізані Джако)» грузинського письменника Михайла Джавахішвілі (1880-1937; розстріляний як ворог народу), а роком раніше роман «Хізані Джако» (рос. варіант «Джакос Хизнеби») публікувався в «ДВУ» з дещо відмінною назвою - «Покидьки життя (Хізані Джако)» - і без вказівки на перекладача. Ось повний бібліографічний опис цих видань: Джавахішвілі М. Покидьки життя. /Хізани Джако/. Роман. Перекл. з груз. X., ДВУ. 1930 р., 290 с., т. 5.000, 1 крб. (оправа 20 к.); Джавахішвілі М. Завала (Хізани Джако). Ром. Перекл. з груз. В. Левицького. Ред. і передм. А. Бера. X., Рух, 1931 р., 238 с., т. 3.000, 1 крб. 85 коп. (Передмова с. 5-21). (Бібл. перехідної літератури).

У російському перекладі вказаний роман Джавахішвілі вийшов ще 1925 року під назвою «Обвал», що дуже близько до українського варіанту «Завала», тому можна припустити, що український переклад здійснювався саме з цього російськомовного видання, адже подібна практика вважалась у ті часи цілком виправданою. Перекласти цей твір міг і Віктор Левицький - син Модеста Пилиповича.

Віктор Левицький з раннього віку виростав в атмосфері близьких дружніх стосунків його батьків із родиною Косачів, навчався в Луцькій гімназії, влітку 1911 року ще, по суті, підлітком об'їздив старою «балагулою» (фургоном) разом з батьком і його приятелями-істориками Д. Дорошенком та І. Зілинським міста і села Західної Волині, відвідав пам'ятні місця козацької слави (це була етнографічна експедиція). Навчався в Київському університеті. На початку 1922 року переїхав із батьком у чеське місто Подєбради: там було засновано Українську Подєбрадську (господарчу) академію, де Віктор здобув освіту інженера (навчався на гідротехнічному відділі). З 1927 до 1932 року разом із батьком і сином Василем мешкав у Луцьку. Подальша його доля пов'язана з еміграцією, де він продовжив державотворчу справу свого батька. Помер Віктор Модестович Левицький 1960 року на посаді Голови Представництва Виконавчого Органу Української Народної Ради в Аргентині.

2.2.2 Людмила Старицька-Черняхівська та Вероніка Черняхівська

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська (1868, Київ - 1941) - поетеса, прозаїк, драматург, перекладач, критик, мемуарист, громадський діяч. Донька Михайла Петровича Старицького (1840-1904) та Софії Віталіївни Старицької (1850-1928) - рідної сестри композитора Миколи Лисенка. Батьки Людмили Старицької-Черняхівської одружилися, коли йому було 24 роки, а їй - 14, незважаючи на невдоволення сім'ї (до речі, Михайло Петрович із шести років виховувався в родині свого опікуна, двоюрідного дядька Віталія Романовича Лисенка, де до нього ставились як до власної дитини). Ранній шлюб Софії Віталіївни зі своїм троюрідним братом Михайлом Старицьким виявився міцним. У подружжя було п'ятеро дітей. Старша дочка Марія Михайлівна (1865-1930) була актрисою, режисером, педагогом-професором, першою в Україні здобувши професійну акторську освіту в Санкт-Петербурзі. Людмила Михайлівна була другою дочкою в родині Старицьких, саме її Михайло Петрович назвав у своєму заповіті його виконавицею, своєю «улюбленою дочкою», «ангелом-хоронителем». Середня дочка Старицьких Оксана Михайлівна - дружина композитора Івана Стешенка, який був першим міністром освіти УНР, - викладала музику. Молодша донька Старицьких Ольга померла в

11-літньому віці. Син Старицьких Юрій Михайлович здобув юридичну освіту в Київському університеті, в радянські часи жив у Сухумі, де займався адвокатською практикою, помер 1936 року.

Сьогодні хрестоматійно відомим став мемуарний запис Людмили Михайлівни про свої дитячі роки: «Наше покоління - виключне покоління: ми були першими українськими дітьми. Не тими дітьми, що виростають в селі, в рідній сфері стихійними українцями, - ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями із сповитку» [цит. за публікацією: 115].