Теоретичні і методичні засади сучасного уроку української мови в основній школі

1. Центром процесу навчання є учень як індивідуальна особистість.

2. Реалізовувати особистісно орієнтований підхід до навчання.

3. Розвивати мисленнєві, комунікативно-мовленнєві, творчі здібності учня.

4. Застосовувати суб'єкт-суб'єктну діяльність учасників навчального-процесу на засадах взаємоповаги і взаєморозуміння.

5. Упроваджувати педагогіку співробітництва, а не однобічного керівництва.

6. Поєднувати пізнавальну діяльність з вихованням особистості.

7. Використовувати тексти високоморального змістового наповнення.

8. Здійснювати етичний та естетичний розвиток учня.

Принцип природовідповідності є одним із найдавніших, вивірений часом і глибоко досліджений серед учених (А. Алексюк, О. Біляєв, Я. Коменський, М. Пентилюк, К. Плиско, О. Савченко, Г. Сковорода, М. Стельмахович, В. Сухомлинський, К. Ушинський, Л. Федоренко та ін.). Природовідповідність передбачає узгодженість навчання психолого-віковим особливостям дитини і «підпорядкування дизайну, режиму, змісту, методів навчання і виховання природі дитини і водночас - своєчасну орієнтацію педагогів на сенситивність (підвищену сприйнятливість) дітей певного віку до конкретних видів діяльності і впливів [432, с. 84]».

Упровадження настанов принципу природовідповідності у практику сучасного уроку рідної мови передбачає дотримання низки правил, як-от:

1. Створити у навчально-виховному закладі загалом і предметному кабінеті зокрема належного навчального середовища, що відповідає вимогам часу, санітарним й гігієнічним вимогам, естетичним нормам.

2. Розвинути потенційні можливості учнів (фізичні, психічні, мовленнєві, творчі).

3. Забезпечити самореалізацію й самоактуалізацію учня.

4. Стимулювати внутрішню мотивацію навчально-пізнавальної діяльності учнів.

5. Організувати тісну співпрацю школа - дитина - сім'я.

6. Використовувати фольклор, народні звичаї і традиції.

Принцип єдності навчання, виховання і розвитку «стверджує їх органічне поєднання, підпорядкування змісту навчання і виховання формуванню цілісної та всебічно розвиненої особистості [294, с. 7]». Цей принцип покладено в основу всієї системи освіти, оскільки передбачає комплексне формування особистості учня в аспекті опанування знання, вихованості її моральних та духовних якостей і розвитку всіх психофізіологічних та психічних процесів. С. Гончаренко переконливо доводить, що «наявність цього принципу навчання підвищує роль і значення цілевизначення в навчальному процесі, робить навчання більш цілеспрямованим. Застосування його вимагає, щоб учитель добре знав основну ціль і завдання навчання в нашій школі, вмів у конкретній ситуації обирати найбільш раціональне поєднання завдань навчання, виховання і розвитку, виділяти серед них найголовніші, враховуючи реальні можливості учнів даного класу, їхні слабкі і сильні сторони [100, с. 107]». Реалізація цього принципу здійснюється системно через зміст навчального матеріалу, характер взаємодії між суб'єктами, різнотипні види навчально-пізнавальної діяльності шляхом застосування різних форм, методів, принципів та засобів навчання на уроці. Застосування принципу єдності навчання, виховання і розвитку стимулює вчителя до дотримання таких правил:

1. Раціонально поєднувати навчальну, виховну й розвивальну діяльність.

2. Чітко здійснювати цілевизначення, формулювати мету уроку та досягати її.

3. Комплексно планувати завдання уроку.

4. Інтенсифікувати навчально-виховний і розвивальний процес.

5. Добирати пізнавальний, цікавий і корисний дидактичний матеріал.

Принцип науковості (А. Алексюк, О. Біляєв, Г. Ващенко, С. Вітвіцька, М. Пентилюк, К. Плиско, В. Сухомлинський, Л. Федоренко та ін.) передбачає ознайомлення учнів з інформацією науково обґрунтованою відповідно до сучасних досягнень певної галузі суспільних знань і є надзвичайно важливим у подоланні розриву між шкільними навчальними програмами з української мови і наукою. М. Вашуленко принцип науковості розуміє як «достовірність виучуваного мовного матеріалу, відповідність його існуючим у лінгвістичній науці поглядам на правильне розкриття суті мовних явищ та їх ознак [66, с. 20]». Основною вимогою цього принципу є те, щоб зміст теоретичного матеріалу, що вивчається на уроці, відповідав науковим досягненням сучасного мовознавства та його складників - теорії мовленнєвої діяльності, комунікативної лінгвістики, прагматичної лінгвістики, когнітивної лінгвістики, лінгвістики тексту, психолінгвістики та соціолінгвістики.

Відповідно до дії принципу науковості вивчення всіх без винятку лінгвістичних фактів, понять та явищ відбувається системно, у розвитку і взаємозв'язку, з поступовим наростанням складності. Означений принцип визначає науковий рівень змісту уроку відповідно до науково достовірних відомостей лінгвістики, сучасного розуміння явищ, понять та категорій і реалізується під час пояснення нового матеріалу й виконання вправ та завдань для практичного його використання у мовленнєвій практиці учнів. М. Сорокін констатує, що принцип науковості «стосується не тільки змісту, а й методів навчання. Він вимагає вдосконалення методів навчання на основі використання досягнень науки і техніки, ознайомлення учнів з методами наукового дослідження і використання їх у доступній формі в навчальній роботі [467, с. 97]». На уроці української мови школярів необхідно не тільки ознайомлювати з лінгвістичними поняттями, а й навчати самостійно шукати потрібну інформацію, проводити певні дослідження й експерименти, впроваджуючи у практику метод проектів, комунікативні ситуації, проблемні завдання, етимологічне дослідження, стилістичний експеримент тощо.

На основі дослідження науковців доходимо висновку, що з метою реалізації принципу науковості на сучасному уроці української мови варто дотримуватися таких правил:

1. Повідомляти науково достовірні лінгвістичні відомості.

2. Показувати шляхи й засоби науково-дослідних пошуків, знайомити з біографіями відомих учених.

3. Інформувати про новітні наукові надбання, пов'язувати їх з набутими знаннями.

4. Вводити наукову термінологію, пояснюючи її етимологію.

5. Залучати учнів до мовних, мовленнєвих і комунікативних досліджень.

6. Ознайомлювати з історичною основою наукових знань.

Принцип систематичності й послідовності був об'єктом дослідження А. Алексюка, Г. Ващенка, О. Біляєва, С. Вітвіцької, Ю. Бабанського, М. Пентилюк, К. Плиско, М. Сорокіна, О. Текучова та ін. На думку М. Сорокіна, «систематичність вимагає, щоб учні оволоділи науковими знаннями, вміннями і навичками в точно визначеному порядку, щоб система виявлялася не тільки зовні, а створювалася у свідомості учнів. Послідовність передбачає логічне обґрунтування вивчення наступних розділів за попередніми, щоб наступне випливало із попереднього, спиралося на нього і підготовлювало подальшу ступінь в пізнавальній діяльності учнів [467, с. 98]». Цілком правомірно, що систематичність і послідовність на уроці української мови повинна прослідковуватися у змісту навчального матеріалу, практиці його засвоєння, системі всієї пізнавально-комунікативної діяльності. Дія означеного принципу тісно переплітається з принципом науковості, оскільки передбачає «порядок розміщення матеріалу, який забезпечує розуміння мовних фактів та явищ у взаємозв'язку і цілісній системі [294, с. 7]», вимагає подавати учням систему знань про мову, складники якої пов'язані між собою й активно взаємодіють, і забезпечувати логічні зв'язки між формами та методами як навчання, так і контролю навчальної діяльності. Г. Ващенко слушно наголошує: педагог обов'язково має дотримуватися систематичності й послідовності у техніці викладання свого предмета, а досягається це тим, що «вчитель зв'язує новий матеріал з попереднім, через що у свідомості учнів завжди підтримується цілісність знань [67, с. 85]». Урок, що складається з окремих структурних елементів, проходить більш успішно й результативно, якщо в ньому наявна послідовність і обмаль порушень, некерованих моментів.

Згідно з означеним принципом кожний урок є логічним продовженням попереднього навчального заняття як за змістом, так і за способом пізнавальної діяльності. М. Пентилюк переконує: «Принцип систематичності визначає, що оволодіти навчальним матеріалом - це не тільки засвоїти певну кількість фактів, отримати обсяг знань. Важливим є й те, як отримати ці знання, у якій системі [363, с. 12]». Систематичність і послідовність реалізовуються в різних формах логічного планування сучасного уроку мови (порядок вивчення окремих питань розділу чи теми, послідовності опрацювання теоретичного матеріалу і виконання практичних вправ). Учитель повинен чітко спланувати урок, визначити його змістові центри, структурувати навчально-практичний матеріал так, щоб заняття стало суттєвою ланкою в цілісному ланцюзі процесу навчання. Очевидним є те, що вимоги цих принципів стосуються змісту уроку, його навчальної мети, чітко відображено в теоретичному матеріалі, який вивчається, у системі методів і прийомів його засвоєння, структурних елементах навчального заняття.

Упроваджуючи вимоги принципів систематичності й послідовності у практику сучасного уроку української мови, варто дотримуватися правил:

1. Опрацьовувати навчальний матеріал від близького до далекого, від легкого до важкого, від простого до складного, від відомого до невідомого, від фактів до висновків, від прикладів до правил, від конкретного до абстрактного.

2. Віддзеркалювати системний зміст навчання у системі вивчення (етапи уроку, методи, прийоми і способи).

3. Актуалізувати знання перед вивченням нового лінгвістичного поняття.

4. Групувати навчальний матеріал у логічно завершені частини (міні-блоки), встановлювати зв'язки між ними.

5. Повторювати навчальний матеріал у взаємозв'язку з тим, що вивчається, не лише на початку уроку (для актуалізації), а й у кінці (для закріплення нових знань).

6. Привчати учнів дотримуватися системи у самостійній роботі.

7. Застосовувати схеми, таблиці, плани, алгоритми, комп'ютерні програми для ефективного засвоєння системи мовних знань.

Принципи наступності й перспективності в сучасній лінгводидактиці вважають одним із можливих резервів удосконалення процесу навчання й технології сучасного уроку. Більшість учених (О. Біляєв, Ю.Бабанський, М. Вашуленко, Є. Голобородько, М. Львов, Л. Мамчур, М. Пентилюк та ін.) сприймають ці принципи цілісно, у взаємозв'язку і нерозривній єдності, оскільки вони є, на думку М. Львова, двома сторонами одного й того самого явища: «При погляді «зверху вниз» ми говоримо про наступність, а при погляді «знизу вверх» - про перспективність у навчальній роботі [264, с. 4]». Наступність та перспективність ? невіддільний елемент безперервності, систематичності навчального процесу.

Л. Мамчур справедливо вважає, що виявом принципів перспективності й наступності є вся діяльність учителя й учнів, що «містить три взаємопов'язані складові: теперішнє вивчення певного явища спирається на те, що було розглянуте в минулому, і містить проекцію на те, що буде опрацьовано, удосконалено і поглиблено в майбутньому [271, с. 163]». У процесі вивчення української мови цілісна дія принципів перспективності й наступності може бути глобальною, повною, широкою та більш вузькою. Повна реалізація означених принципів забезпечує безперервність шкільної мовної освіти й простежується у межах усього курсу загалом, під час вивчення розділів / тем зокрема. Другий тип дії цих принципів розрахований на певний часовий проміжок (клас, класи), виявляється впродовж одного уроку (групи уроків): зміст уроку конкретно реалізовує цілісний зміст навчального матеріалу чинної програми, серед структурних компонентів обов'язкова актуалізація знань завжди є основою для засвоєння нового матеріалу, вивчення якого не закінчується часовим проміжком одного навчального заняття, а продовжується на наступних уроках, координація, вибір методів, прийомів та засобів навчання здійснюється збалансовано відповідно до попередньої підготовки учнів і з орієнтацією на майбутню навчальну діяльність. Сфера застосування цих принципів на уроці досить широка й охоплює зміст, методи, прийоми, засоби поетапного вивчення й засвоєння навчального матеріалу.

Правила реалізації принципів наступності й перспективності такі:

1. Спиратися на сформовані компетентності.

2. Ураховувати попередню навчальну діяльність.

3. Орієнтуватися на перспективу навчання мови.

4. Готувати своєчасно учнів до сприймання майбутнього матеріалу.

5. Виробляти чітке уявлення про наступне навчання мови.

6. Встановлювати закономірний зв'язок нового матеріалу з наступним.

7. З'ясувати взаємозв'язок між етапами розвитку мовної особистості учня.

8. Підвищувати вимоги на наступних етапах навчання.

Актуальним є принцип зв'язку теорії з практикою, адже шкільний курс української мови і кожний урок мови спрямовано на формування комунікативної компетентності учнів, розвиток їхньої мовленнєвої діяльності, досвіду вільно, доречно, правильно спілкуватися з опорою на знання, вміння і навички. Зв'язок теорії з практикою (Ю. Бабанський, О. Біляєв, С. Караман, М. Пентилюк, К. Плиско, Л. Федоренко та ін.) - важливий принцип, що вимагає, на думку В. Онищука, «розуміння учнями значення теорії життя, умілого застосування теоретичних знань для вирішення практичних завдань [124, с. 46]» і передбачає усвідомлене засвоєння знань та практичне їх використання у майбутній комунікативній діяльності. Уся система сучасної мовної освіти спрямована на формування знань і вироблення вмінь, необхідних для практичної життєвої діяльності учня, тому цей принцип украй важливий для розроблення технології уроку української мови. Діяльність принципу різнобічна й складна, вимагає впровадження на всіх етапах уроку мовленнєвої практики (рецептивної і продуктивної в усній чи писемній формі), спричиняє переосмислення уроків розвитку зв'язного мовлення та їх трансформації в уроки розвитку комунікативних умінь. Зв'язок навчання (уроків) української мови з життям забезпечує успішність навчання за умови, якщо учні відчувають користь набутих знань і вмінь у задоволенні своїх життєвих комунікативних потреб нині й усвідомлюють їх необхідність у майбутньому.

Рекомендуємо дотримуватися на уроці української мови правил, що сприятимуть забезпеченню зв'язку теорії з практикою:

1. Пояснювати учням, що всі члени суспільства більшість часу перебувають у вербальній взаємодії, тому в них є нагальна потреба - оволодіти комунікативною компетентністю для успішної життєдіяльності.

2. Починати вивчення нового матеріалу з мотивації учіння з метою усвідомлення учнями важливості нових знань і вмінь для здійснення комунікації у соціумі.

3. Розкривати значення теоретичних знань для практичної діяльності.

4. Спиратися на життєвий досвід учнів.

5. Проводити паралелі з практичною мовленнєвою діяльністю, наводити приклади вдалого використання мовних одиниць у реальному спілкуванні.

6. Залучати учнів до розв'язання проблемних комунікативних ситуацій.

7. Поєднувати абстрактну мовну діяльність з конкретною мовленнєвою.

8. Застосовувати комунікативно-мовленнєві, проблемно-пошукові, евристичні, дослідницькі вправи і завдання.

Дидактичний принцип наочності застосовується з давніх часів і передбачає використання впродовж навчання всього, що сприймається різноманітними аналізаторами (зором, слухом, нюхом, дотиком, смаком). Науковим обґрунтуванням, розробкою ефективних наочних засобів і впровадженням їх у шкільну практику займалися класики педагогічної науки (Ю. Бабанський, О. Біляєв, А. Дистервег, Я. Коменський, В. Сухомлинський, К. Ушинський та ін.) і продовжують досліджувати сучасники (М. Вашуленко, Н. Голуб, О. Горошкіна, Л. Занков, Л. Мамчур, М. Пентилюк, І. Хом'як та ін.). Суть цього принципу, на думку М. Пентилюк, «визначається такою організацією уроку, яка забезпечує засвоєння учнями уявлень і понять на основі їх живого, безпосереднього споглядання і сприйняття [293, с. 8]». Означений принцип має досить широкі можливості використання на сучасному уроці, оскільки не обмежується використанням традиційних (таблиць, схем, картин тощо), а вводить новітні технічні аудіовізуальні засоби (аудіодиски, диски, відеофільми, мультимедіа та ін.).

У процесі вивчення української мови наочність має особливу форму реалізації, адже не тільки додаткові дидактичні засоби (натуральні, зображувальні, схематичні, аудіовізуальні) є її виявом, а й саме живе образне мовлення (зразкове вчителя і вдале учнів) виступає дієвим засобом наочності на уроці української мови. Л. Занков [159] розробив кілька способів використання наочності на уроці, поєднуючи живе мовлення вчителя й наочні засоби. Через вербальне пояснення вчитель керує сприйманням учнями наочності, із інформаційного матеріалу яких здобуваються знання щодо особливостей поняття чи явища. Можлива послідовна дія: ілюстрація підтверджує і конкретизує пояснення вчителя. Зображувально-схематичні засоби можуть супроводжувати розповідь учителя. Таким чином, різні типи наочності будуть діяти у взаємозв'язку і найбільшою мірою сприятимуть ефективному формуванню відповідних компетентностей учнів.

Для впровадження настанов принципу наочності в практику сучасного уроку української мови варто дотримуватися певних правил:

1. Використовувати наочність як засіб досягнення поставленої мети, самостійне джерело інформації під час проблемних комунікативних ситуацій.

2. Застосовувати наочність під час пояснення нового матеріалу по-різному: спочатку в загальному вигляді, потім конкретну частину, а в кінці знову в цілому.

3. Послуговуватися символічною наочністю відповідно до віку учнів.

4. Спрямовувати сприймання наочності за допомогою питань і пояснень.

5. Не перевантажувати уваги учнів наочними засобами.

6. Опановувати новітні технологічні засоби і впроваджувати у практику.

Дослідження і розробку принципу доступності знаходимо в працях Ю. Бабанського, Г. Ващенка, І. Олійника, М. Пентилюк, К. Плиско, Л. Федоренко та ін. І. Олійник переконаний, що «принцип доступності передбачає не тільки врахування вікових та індивідуальних особливостей учнів, рівня їхнього розвитку і підготовки, а й підготовку дітей належним чином до засвоєння того, що має вивчатися, обґрунтований перехід від елементарних фактів мови до більш складних [291, с. 34]». Принцип доступності в мовній практиці основної школи діє на уроці української мови в органічній взаємодії з принципами науковості, свідомості, систематичності. У контексті уроку доступність виявляється у вимогах щодо змісту, навчального матеріалу, методів його вивчення і форм навчальної діяльності учнів відповідно до їх потенційних можливостей. Відбір учителем методів і прийомів навчання з урахуванням рівня підготовки всіх учнів певного класу, їх потенційних можливостей і загального розвитку, індивідуальних особливостей кожної особистості.

М. Вашуленко, Л. Занков, В. Сухомлинський наголошують, що на уроці рівень навчання має бути доступним для учнів, але водночас вимагати від них серйозних розумових зусиль. Навчальний матеріал теоретичного і практичного спрямування обов'язково повинен бути зрозумілим для учнів, але не обмежувати їх розвиток, а спонукати до напруження пізнавальних зусиль, бути вихідною позицією в їх пошуку до пізнання нового, щаблем на шляху до істини. Доступність зумовлена психолого-віковими особливостями учнів, повинна виявлятися на кожному уроці української мови через пояснення навчального матеріалу, практичне формування вмінь і навичок на основі вправ, відбір дидактичного матеріалу тощо.

Для успішної реалізації вимог принципу доступності на уроці української мови слід дотримуватися дидактичних правил:

1. Розподіляти все, що вивчається, відповідно до віку так, щоб було доступне для вивчення і сприймання учнями.

2. Генерувати зміст навчального матеріалу і методи, прийоми та засоби навчання з урахуванням найближчої зони розвитку учнів з метою її поступового поглиблення, ускладнення, підвищення.

3. Ураховувати попередній рівень сформованості компетентності учнів.

4. Створювати проблемні комунікативні ситуації, посильні для учнів.

5. Подавати навчальний матеріал за допомогою «маленьких кроків» з поступовим переходом до «великих кроків», ускладнюючи його змістову наповнюваність.

6. Застосовувати методи, що розвивають мислення учнів (аналогію, порівняння, зіставлення, протиставлення, експеримент тощо).

7. Стимулювати пізнавальну діяльність учнів: не подавати істину у готовому вигляді, а відкривати її разом з учнями.

Принцип свідомості розробляли Ю. Бабанський, Є. Баринова, О. Біляєв, В. Масальський, М. Пентилюк, К. Плиско, О. Текучов та ін. В. Масальський правомірно стверджує, що принцип свідомості «вимагає врахування особливостей розвитку логічного мислення в учнів [278, с. 50]», що береться до уваги як під час розподілу програмового навчального матеріалу для певного року навчання, так і в процесі складання вчителем календарного плану і проектування уроку, добору різних методів, що активізують розумову та мовленнєво-практичну діяльність учнів. Упровадження в практику уроку принципу свідомості значною мірою залежить від педагогічної майстерності педагога, наскільки доцільно словесник спроектував технологію уроку, зрозуміло виклав навчальний матеріал, вдало дібрав методи, прийоми і засоби для його засвоєння.

На сучасному етапі перебудови і вдосконалення змісту загальної мовної шкільної освіти потрібно акцентно, враховуючи мотиваційний компонент у навчанні, сприймати принцип свідомості: учень повинен не тільки свідомо розуміти навчальний матеріал, а й знати перспективу його застосування ? де, чому й для чого йому потрібні ті чи ті знання, вміння і навички, як їх використати в суспільній та життєвій діяльності.

Реалізовуючи вимоги принципу свідомості на уроці української мови, вчитель має дотримуватися низки правил:

1. Забезпечувати осмислення учнями потреби в лінгвістичних знаннях, можливості їх застосування.

2. Застосовувати аргументи для підтвердження правильності висловленої думки.

3. Формувати мотиви навчальної діяльності учнів - пізнавальний інтерес, мотив досягнення цілей, професійні нахили.

4. Вимагати розуміння учнями сутності лінгвістичних понять, зв'язків між ними.

5. Навчати знаходити та виділяти головне і другорядне, суттєве і додаткове.

6. Створювати проблемні ситуації як під час вивчення теоретичного матеріалу, так і в процесі виконання практичних вправ.

7. Стимулювати учнів аргументувати власну позицію.

8. Упроваджувати всі види й форми пізнавальної діяльності, поєднуючи аналіз із синтезом, індукцію з дедукцією, зіставлення з протиставленням.

9. Використовувати пошукові, творчі, проблемні, інтерактивні методи.

Особливо важливими є принципи індивідуалізації та диференціації навчання. Принцип індивідуалізації «спрямований на врахування індивідуальних особливостей і створення умов для розвитку кожного учня [144, с. 715]», його дія ставить у центр уроку формування особистості учня, розвиток його комунікативної здатності. О. Савченко справедливо зауважує, що принцип індивідуалізації «реалізується переважно через систему диференційованих завдань, залежно від рівнів підготовки учнів [432, с. 88]». Диференціація, за переконанням І. Чередова, створює оптимальні умови для реалізації у навчанні принципу індивідуалізації [536] і передбачає врахування індивідуальних особливостей учнів під час поділу їх на групи. Ці принципи реалізуються на уроці у формі індивідуальної та групової роботи, варіантності вправ, творчих підходів до завдань. Відповідно до цих принципів завдання вчителя - вдало поєднувати на сучасному уроці мови колективну, групову роботу з індивідуальною, щоб забезпечити успішне навчання кожного учня і всього класного колективу. Це можна вдало організувати, впроваджуючи різні види педагогічної взаємодії: «учитель - учень / учні», «учень - учень», «учень - учні». Під час проектування уроку потрібно чітко сформулювати питання бесіди, щоб залучити до обговорення більшість школярів, уміло розрахувати різні види вправ.

У підготовці до реалізації вимог індивідуалізації та диференціації навчання доцільно дотримуватися таких правил:

1. Визначити типові особливості класного колективу й індивідуальні кожної особистості, обов'язково враховуючи можливі їх зміни.

2. Підготувати учнів до постійної зміни індивідуальної, групової та колективної роботи.

3. Слідкувати за тим, як учні оволоділи навчальним матеріалом, і допомагати тим, хто не повною мірою його засвоїв, використовуючи диференційовані завдання.

Принцип культуровідповідності покликаний сформувати соціокультурну компетентність учнів і сприяти розвитку їхніх загальнолюдських та моральних цінностей, розширенню пам'яті та зростанню інтересу до української та чужоземної мови й культури. Означений принцип, запропонований ще А. Дістервегом і визнаний педагогами-класиками (Я. Коменський, І. Песталоцці, Г. Сковорода, К. Ушинський та ін.), обґрунтований у дослідженнях лінгводидактів (О. Біляєв, Л. Скуратівський, М. Стельмахович, В. Сухомлинський, М. Пентилюк та ін.), не втратив своєї актуальності й на початку ІІІ тисячоліття, адже спонукає формувати мовну особистість відповідно до вимог сучасної культури, людської цивілізації і власного народу.

На думку А. Кузьмінського, принцип культуровідповідності передбачає «нерозривний зв'язок з культурними надбаннями людства і свого народу, зокрема із знаннями про загальнолюдські багатства в царині духовної та матеріальної культури, про особливості розвитку і становлення національної культури та взаємозв'язки із загальнолюдською; знаннями історії свого народу, його культури; забезпечення духовної єдності і спадкоємності поколінь [225, с. 357]». Культуровідповідність сприяє розвитку культури особистості учня, його освіченості, вихованості, ґречності, культури знань, спілкування й поведінки, тому є важливою умовою ефективності сучасної мовної освіти. Цей принцип передбачає таке наповнення змістового компонента навчання, у результаті опанування якого культура та мистецтво сприймається учнями як цінність і надбання людської цивілізації. У процесі культуровідповідного навчально-виховного процесу учні усвідомлюють значущість культури (художньої, мистецької, музичної тощо) в соціальному житті особистості, з'ясовують зміст твору мистецтва на тлі історичних умов його створення, у процесі пізнання авторських задумів і власному сприйнятті. В аспекті реалізації означеного принципу на уроках рідної мови заслуговує на увагу думка М. Пентилюк про те, що в процесі підготовки й організації навчання вчитель повинен, «по-перше, створювати за допомогою художнього слова те дзеркало доль і вчинків героїв художніх творів, у якому молода людина пізнає себе і своє майбутнє, має можливість прогнозувати своє життя, будувати власну систему моральних принципів і переконань; по-друге, за допомогою лінгвістичних засобів може впливати на збагачення словникового запасу учнів, формуючи особистість з високим рівнем національної свідомості [362, с. 40]». Правила дотримання принципу культуровідповідності такі:

1. Наповнювати зміст уроку культурознавчим навчальним матеріалом відповідно до соціокультурної лінії програми.

2. Використовувати тексти культурологічного характеру як дидактичний матеріал для навчально-пізнавальної роботи.

3. Добирати культурологічну тематику усних і письмових висловлювань.

4. Зацікавлювати учнів текстами культурознавчого наповнення.

5. Упроваджувати твори культури як ефективні засоби наочності.

6. Поєднувати навчальну роботу з розвитком культурних якостей особистості.

Принцип застосування різних форм навчальної діяльності передбачає створення реальних можливостей для широкого вибору загальних форм освіти - класної (урок) і позакласної (гурток, факультатив, клуб тощо), які відповідали б запитам учнів; використання різних типів і видів уроків української мови (традиційних (аспектних уроків та уроків розвитку комунікативних умінь) і нетрадиційних), а також практичне впровадження у навчальний процес різних форм організації пізнавальної роботи учнів (колективної, групової, парної, індивідуальної), що сприяють урізноманітненню процесу навчання та підвищують рівень його ефективності. С. Гончаренко цілком слушно констатує, що «організація індивідуальних форм роботи вимагає від учителя значної інтенсифікації своєї праці, і тому йому необхідно обов'язково поєднувати ці форми з іншими - загальнокласними і груповими [100, с. 113]». З метою реалізації цього принципу вважаємо за потрібне дотримуватися правил:

1. Організовувати навчальний процес з урахуванням особливостей класного колективу учнів. Ураховувати індивідуальні особливості учнів під час організації колективної та групової форми роботи.

2. Диференційовувати змістовий компонент уроку.

3. Оптимально поєднувати різні форми навчальної діяльності учнів. Постійно змінювати режим навчальної роботи. Запобігати одноманітності навчальної роботи.

4. Надавати перевагу активним методам навчання.

5. Упроваджувати прийоми взаємонавчання, взаємодопомоги, взаємоперевірки.

6. Залучати учнів до позакласної роботи.

Принцип реалізації міжпредметних і внутрішньопредметних зв'язків покликаний інтегрувати основи шкільних наукових курсів. Дослідженням питання міжпредметних зв'язків займалися Ю. Бабанський, О. Біляєв, М. Махмутов, В. Мельничайко, М. Пентилюк, В. Скакун та ін. Українська мова як інструмент пізнання і засіб інтелектуального розвитку учнів посідає провідне місце у процесі здійснення практичних міжпредметних зв'язків, оскільки має для цього потужні можливості - виступає у системі навчання не тільки як шкільний предмет, а як головний засіб вивчення інших навчальних дисциплін. Відповідно до цього принципу вчитель-словесник зобов'язаний дотримуватися таких правил:

1. Сприяти формуванню метазнань - надзнань, що становлять цілісну наукову систему людських надбань і досягнень.

2. Оптимально поєднувати програмовий матеріал з української мови та інших шкільних предметів.

3. Використовувати дидактичний матеріал, інформаційне наповнення якого відображає зміст інших навчальних предметів.

4. Застосовувати зразки ілюстративного матеріалу літератури, історії, математики, музики тощо.

Уважаємо, що реалізація загальнодидактичних принципів навчання на уроці є обов'язковою, адже вимагає беззастережного і повного впровадження в навчальний процес, і комплексною, тому що потребують «втілення в практику уроку не в «ланцюжку», послідовно один за одним, а фронтально, органічно нерозривно [378, с. 90-91]». Серед загальнодидактичних принципів обираємо ті, що найбільше сприяють створенню ефективної технології сучасного уроку української мови і діють у взаємозв'язку та взаємозалежності: традиційні (науковості, систематичності й послідовності, наступності й перспективності, зв'язку теорії з практикою, наочності, доступності, свідомості, індивідуалізації, диференціації) і сучасні (антропоцентризму, гуманізації та гуманітаризації, культуровідповідності, застосування різних форм навчальної діяльності, реалізації міжпредметних і внутрішньопредметних зв'язків). У процесі проектування і технології проведення сучасного уроку мови варто передусім спиратися на традиційні принципи навчання і розумно поєднувати їх із сучасними принципами.

Сучасні загальнодидактичні принципи навчання дозволяють по-новому спроектувати професійну діяльність, інноваційно осмислити технологію уроку української мови ґрунтовно теоретично та методично спроектувати навчальне заняття, визначити цілі, встановити зміст, послідовно й логічно сконструювати кожен етап уроку, креативно у співпраці з учнями досягати поставлених завдань. Перспективи подальших пошуків спрямовуємо у напрямі дослідження практичного впровадження у практику сучасного уроку рідної мови в основній школі раціонального поєднання класичних та сучасних загальнодидактичних принципів навчання, розроблення технології його проектування і проведення відповідно до вимог сьогодення.

В умовах оновлення змісту мовної освіти в Україні і процесу його засвоєння в основній школі пріоритетними для уроку української мови постають лінгводидактичні принципи, що стали предметом дослідження О. Біляєва, Ф. Буслаєва, Є. Голобородько, Є. Дмитровського, С. Карамана, В. Масальського, І. Олійника, М. Пентилюк, К. Плиско, М. Стельмаховича, В. Сухомлинського, О. Текучова, К. Ушинського, Л. Федоренко, С. Чавдарова та ін. За результатами розвідок нині можна виділити систему лінгводидактичних принципів навчання, роль яких особливо важлива у функційно-технологічній організації навчання української мови на сучасному уроці, а саме: інтегрованого навчання мови і мовлення, видів мовленнєвої діяльності, діалогу культур; мисленнєво-мовленнєвої активності, взаємозв'язку у вивченні всіх розділів шкільної програми, функційно-комунікативної спрямованості в навчанні мови, взаємозв'язку в розвитку усного й писемного мовлення, текстоцентризму, ситуативності.

Принцип інтегрованого навчання мови і мовлення, видів мовленнєвої діяльності, діалогу культур сприяє планомірному, усвідомленому засвоєнню мови одночасно з опануванням різними видами мовленнєвої діяльності й вивченням особливостей культурного середовища українського народу та інших націй. Як відомо, мова і мовлення становлять діалектичну єдність, відповідно до цього вивчення мови й мовлення відбувається нерозривно, тому засвоєння теорії мови, що має абстрактний характер, потрібно здійснювати одночасно з розвитком мовлення, що має конкретний вияв. Навчання варто організовувати так, щоб теоретичний аспект мови поєднувався з практикою її використання ? процесом мовленнєвої діяльності (аудіювання, читання, говоріння і письма). У цьому й полягає сутність принципу інтегрованого навчання мови та мовлення. На необхідності й важливості саме такого принципу побудови процесу вивчення мови наголошували у наукових розвідках більшість лінгводидактів (О. Біляєв, М. Вашуленко, Н. Голуб, О. Горошкіна, С. Караман, Л. Мамчур, М. Пентилюк, М. Стельмахович, В. Сухомлинський, Г. Шелехова та ін.). «Опанування мовленнєвої діяльності, - наголошує М. Пентилюк, - здійснюється у процесі навчання мови на комунікативній (мовленнєвій) основі, що включає аудіювання, говоріння, читання, письмо. Наслідком мовленнєвої діяльності є текст (висловлювання). Мовленнєва діяльність має бути покладена в основу вивчення мови [362, с. 46]». Принцип взаємопов'язаного розвитку різних видів мовленнєвої діяльності, ґрунтуючись на об'єктивних процесах мовлення, передбачає взаємозв'язок у навчанні всіх видів мовленнєвої діяльності, навчаючи одного виду мовленнєвої діяльності, варто розвивати механізми іншого. Принцип діалогу культур передбачає створення реальних умов для полікультурного та білінгвального розвитку учнів, їхньої підготовки до міжкультурного спілкування, вироблення мовного й соціокультурного такту в іншомовній комунікації. На думку В. Сафонової, принцип діалогу культур і цивілізацій передбачає необхідність аналізу країнознавчого матеріалу з погляду потенційних можливостей моделювання з його допомоги в навчальній аудиторії культурного простору, занурення в який будується за принципом кола культур і цивілізацій, що постійно розширюється [435, с. 63].

Відповідно до настанов аналізованого принципу вчитель повинен дотримуватися таких правил:

1. Озброїти учнів знаннями про мову і мовлення.

2. Використовувати мовленнєву практику для засвоєння мови.

3. Застосовувати теорію мови для розвитку мовлення.

4. Інтегрувати розвиток мови і мовлення.

6. Поєднувати аудіювання, говоріння, читання і письмо.

6. Характеризувати відмінні і спільні ознаки різних видів мовленнєвої діяльності.

7. Створювати оптимальні умови для розвитку діалогу культур.

Принцип мисленнєво-мовленнєвої активності покликаний реалізовувати системну діяльність, що поєднує пізнавально-інтелектуальну й мовленнєву роботу. Ми поділяємо думку Р. Гришкової, що «дотримання принципу мовленнєво-мисленнєвої активності передбачає виконання завдань, що моделюють пізнавально-когнітивні процеси - пошуку та відбору інформації, її аналізу, опису, порівняння, зіставлення, узагальнення, інтерпретації, висловлення особистого ставлення, обґрунтування тощо [107, с. 105]». Цей принцип ґрунтується на взаємозв'язку мислення і мовлення, тому передбачає системний діалектичний зв'язок у розвитку як різноманітних форм мисленнєвої діяльності учнів, так і одночасного підвищення рівня їхньої мовленнєвої вправності у всіх її видах.

З метою реалізації вимог мисленнєво-мовленнєвої активності варто дотримуватися таких правил:

1. Активізувати аналітичну і синтетичну діяльність.

2. Урізноманітнювати форми мисленнєвої діяльності (індукція, дедукція, узагальнення, синтез, аналіз, трансформація).

3. Упроваджувати самостійну пошуково-дослідну роботу з метою розкриття сутності мовних явищ, їх функцій чи значень.

4. Ініціювати застосування проблемних ситуацій.

5. Змінювати різні види мовленнєвої діяльності.

6. Спонукати учнів до різноманітних видів когнітивної і креативної діяльності.

7. Формувати в учнів лінгвістичний світогляд.

8. Розвивати логічне мислення засобами мови.

Принцип взаємозв'язку у вивченні всіх розділів шкільної програми дозволяє забезпечити комплексне вивчення української мови як цілісної системи. Цілком погоджуємося з висновками С. Чавдарова і В. Масальського про те, що «засвоєння всіх складових елементів курсу мови проводиться в нерозривному зв'язку один з одним, в системі єдиного раціонально побудованого педагогічного процесу [292, с. 40]». Цей принцип вимагає осмислення й усвідомлення учнями взаємозв'язку між різними одиницями мови (фонема - морфема - лексема - речення - текст), їх зв'язаності в структурі мови і у функційних стилях мовлення. В. Масальський справедливо зауважує, що «зв'язок між засвоєнням правильної вимови і правопису, навичками усного і писемного мовлення, навичками виконання граматико-стилістичних вправ і умінь висловити думку встановлюється у процесі навчання під час з'ясування співвідношень між різними видами мовного спілкування і їх практичним використанням, а також у процесі переходу від оволодіння елементами мови до засвоєння зв'язних форм різних мовленнєвих стилів [278, с. 26]». На сучасному уроці української мови вивчення окремого лінгвістичного поняття чи явища відбувається відповідно до чинної програми, календарного плану і повинно проходити не ізольовано від засвоєння інших засобів мови, а тільки у зв'язку з ними. Реалізовувати означений принцип варто у роботі з текстом.

Принцип взаємозв'язку у вивченні всіх розділів шкільної програми можна конкретизувати такими правилами:

1. Здійснювати вивчення всіх розділів мови покроково і в нерозривній єдності.

2. Установлювати зв'язок між мовними рівнями у процесі навчання.

3. Реалізовувати вивчення лінгвістичних одиниць на базі тексту.

4. Демонструвати тісний взаємозв'язок між засобами мови у тексті.

Принцип функційно-комунікативної спрямованості в навчанні мови є одним із найефективніших у системі мовної освіти й особливо актуальний у здійсненні основних напрямів реформи сучасної загальноосвітньої школи. Більшість учених (О. Біляєв, М. Вашуленко, Н. Голуб, О. Горошкіна, Т. Ладиженська, Л. Мамчур, М. Пентилюк, Т. Симоненко та ін.) переконані, що без комунікативності немає сучасної методики, адже комунікативна спрямованість визначає всі складники навчально-виховного процесу: зміст і організацію навчального матеріалу, вміння й навички, що формуються, методи, прийоми, форми, засоби навчання. К. Плиско цілком справедливо стверджує, що це принцип «цільового компонента навчання мови сформульований на основі лінгводидактичної закономірності цього ж компонента: зумовленість мети навчання мови її соціальною значимістю, освітньою специфікою [381, с. 74]» Нині у вивченні української мови наявна досить активна й ґрунтована розробка принципу функційно-комунікативної спрямованості в лінгводидактиці, що спирається на традиції зв'язку вивчення мови з розвитком зв'язного мовлення і досягнення методики вивчення мови в цьому напрямі. Аналізований принцип вимагає, за висновками М. Пентилюк, «розкриття функцій мовних одиниць у висловлюваннях різних типів, стилів і жанрів під час спілкування [293, с. 51]» і враховує, що процес засвоєння мови потребує осмислення функцій мовних одиниць у роботі з текстом під час читання, аудіювання, говоріння, письма. Означений принцип передбачає організацію навчального процесу й уроку таким чином, щоб створювати сприятливі умови спілкування і якомога більше залучити учнів у практичну продуктивну чи репродуктивну комунікацію усної і писемної форми. Означений принцип має пронизувати весь навчальний процес, більшість уроків мови: «опора на нього повинна мати місце під час презентації мовного матеріалу, щоб учні бачили комунікативну функцію мови, тобто знали, що можна за допомогою цієї мовної одиниці повідомити, про що дізнатися, що висловити під час тренування в засвоєнні матеріалу і під час застосування у вирішенні комунікативних завдань [294, с. 43]». Безперечно, принцип функційно-комунікативної спрямованості зумовлює зміст уроку, вибір дидактичного матеріалу, активність методів, прийомів навчання, за допомогою яких можна оволодіти комунікативною функцією мови.

Принцип функційно-комунікативної спрямованості конкретизується у таких правилах:

1. Реалізовувати на практиці основну ціль навчання - формування комунікативної компетентності учня, розвиток умінь і навичок мовленнєвого спілкування.

2. Розкривати комунікативну функцію певного лінгвістичного поняття чи явища у мовленнєвій ситуації.

3. Пов'язувати вивчення мови із процесом творення реального мовлення.

4. Стимулювати процес навчального спілкування у формі різної суб'єкт-суб'єктної взаємодії «учитель - учні», «учитель - учень», «учень - учень», «»учень - учні».

5. Відводити більшість навчального часу практичній мовленнєво-комунікативній діяльності (у вигляді навчального спілкування, дискусії, тренінгів, ігор тощо).

6. Надавати пріоритету активному навчально-пізнавальному дискурсу.

7. Створювати сприятливі умови для спілкування, щоб учні були зацікавлені в учінні й отримували задоволення від навчально-пізнавального говоріння, слухання, письма, читання.

Принцип взаємозв'язку в розвитку усного й писемного мовлення, за переконанням О. Біляєва, Н. Голуб, О. Горошкіної, С. Карамана, М. Пентилюк, В. Сухомлинського, Г. Шелехової, І. Хом'яка вимагає усвідомленого вивчення звукової та графічної форми мови у зв'язності й взаємозалежності. Відповідно до цього принципу на уроці української мови обов'язково має бути порівняння усного й писемного мовлення, вивчення специфічних особливостей цих форм, визначення спільних та відмінних ознак, а також випереджувальне навчання первинного усного мовлення щодо вторинного писемного - усні види робіт мають передувати писемним.

Правила реалізації взаємозалежності усного і писемного мовлення:

1. Поєднувати опанування звукової форми мови з вивченням писемної форми.

2. Засвоювати інтонаційні засоби у єдності з пунктуаційними знаками.

3. Використовувати послідовно і почергово усні й письмові вправи.

4. Застосовувати усні види мовленнєвої діяльності перед писемними.

Принцип текстоцентризму виділяють у своїх дослідженнях З. Бакум, О. Бистрова, О. Горошкіна, Н. Голуб, Т. Донченко, С. Караман, Т. Ладиженська, А. Нікітіна, М. Пентилюк та ін. Принцип текстоцентризму започаткований у другій половині ХХ ст., коли Т. Ладиженська до складників зв'язного мовлення вводить мовленнєвий витвір, текст - результат акту комунікації, що нині є одним із ключових у змісті сучасної мовної освіти й методиці навчання мови. Цілком погоджуємося з думкою З. Бакум, що принцип текстоцентризму «передбачає визнання тексту як найважливішої одиниці в навчанні рідної мови. Саме в контексті реалізується семантика мовних одиниць усіх рівнів [23, с. 92]». Текст презентує найвищий п'ятий рівень мови і включає всі інші лінгвістичні засоби. Згідно цього принципу на уроці текст виступає контекстом функціювання мовних одиниць усіх рівнів, бути предметом вивчення й одиницею мовлення. Для реалізації принципу текстоцентризму варто дотримуватися правил:

1. Здійснювати вивчення мови на основі тексту як основної комунікативної одиниці.

2. Використовувати текст як основний засіб оволодіння мовленнєвою діяльністю (читання, говоріння, аудіювання, письмо).

3. Добирати дидактичний текстовий матеріал, що сприяє формуванню мовної особистості, розвитку всіх складників її комунікативної компетентності.

4. Спонукати учнів до творення результативного мовлення у вигляді усного чи писемного тексту.

5. Спиратися на текст як засіб створення комунікативних ситуацій.

Принцип ситуативності передбачає спроектувати і побудувати навчальний процес на основні організованих навчальних ситуацій, у ході виконання яких здійснюється розвиток їхньої комунікативної компетентності учнів. Навчальні ситуації сприяють зануренню школярів у ситуацію спілкування, мовленнєвий процес, найбільш наближений до життєвих реалій, тому є високоефективними. Відповідно до цього принципу ситуативна основа навчально-пізнавальної діяльності підвищує мотиваційну готовність учнів говорити, аудіювати, читати, писати. За принципом ситуативності вчителю потрібно виконувати такі правила:

1. Ініціювати впровадження цікавих мовленнєвих ситуацій, що подібні до ситуацій реального спілкування.

2. У межах навчальної ситуації поєднувати роботу над розвитком мовної, мовленнєвої, соціокультурної та діяльнісної субкомпетентностей.

3. Сприяти пошуку самостійних рішень навчальних ситуацій.

4. Упроваджувати навчальні ситуації комунікативного, креативного, проблемного, дослідного характеру.

5. Застосовувати вправи на ситуативній основі.

6. Використовувати групову й парну форми роботи.

Отже, лінгводидактичні принципи у комплексній взаємодії відіграють вагоме значення у технології сучасного уроку української мови, адже диктують і формулюють основні правила навчальної роботи вчителя, дають відповідь на питання «Як організувати урок української мови?» і, за твердженням І. Олійника, «вказують учителеві на необхідність додержання таких настанов: застосовувати таку наочність, яка б привертала увагу учнів до форм, що вивчаються; постійно тренувати м'язи органів мовлення для вдосконалення навичок вимови; забезпечувати школярів інтелектуальною роботою, тобто навчити розуміти мовні значення; створювати необхідні умови для роботи емоційно-вольової сфери і навчати співвідносити мовні засоби вираження з відповідним емоційним настроєм або вольовим зусиллям; активізувати роботу пам'яті для засвоєння літературних норм, традиції використання одиниць мови в мовленні; випереджено розвивати усне мовлення [291, с. 51]».

Уважаємо, що для розроблення теоретико-методичних засад сучасного уроку української мови необхідно застосовувати ефективну систему принципів навчання, що діє в органічній єдності і представляє принципово важливі положення, що охоплюють усі сторони й етапи процесу навчання мови в 5-9 класах. Складниками пропонованої системи є пріоритетні принципи навчання, необхідні й достатні, що лежать в основі функційно-технологічної організації сучасного уроку рідної мови в основній школі (Таблиця 1.2) і забезпечують його підготовку та проведення. Визначені загальнодидактичні (гуманізації і гуманітаризації, антропоцентризму, природовідповідності, єдності навчання, виховання і розвитку; науковості, систематичності й послідовності, наступності й перспективності, зв'язку теорії з практикою, наочності, доступності, свідомості, індивідуалізації й диференціації, культуровідповідності, застосування різних форми навчальної діяльності, реалізації міжпредметних і внутрішньопредметних зв'язків) та лінгводидактичні (інтегрованого навчання мови і мовлення, видів мовленнєвої діяльності, діалогу культур; мисленнєво-мовленнєвої активності, взаємозв'язку у вивченні всіх розділів шкільної програми, функційно-комунікативної спрямованості в навчанні мови, взаємозв'язку в розвитку усного й писемного мовлення, текстоцентризму, ситуативності) принципи слугують дидактичною базою для проектування уроку, визначають вимоги до всіх компонентів навчального заняття й одночасно діють в органічному взаємозв'язку, доповнюючи один одного.

Таблиця 1.2. Принципи навчання, що лежать в основі проектування сучасного уроку української мови в основній школі

Загальнодидактичні принципи	Ш Гуманізації та гуманітаризації; Ш антропоцентризму; Ш природовідповідності; Ш єдності навчання, виховання і розвитку; Ш науковості; Ш систематичності й послідовності; Ш наступності й перспективності; Ш зв'язку теорії з практикою; Ш наочності; Ш доступності; Ш свідомості; Ш індивідуалізації й диференціації; Ш культуровідповідності; Ш застосування різних форм навчальної діяльності; Ш реалізації міжпредметних і внутрішньопредметних зв'язків.
Лінгводидактичні принципи	· Інтегрованого навчання мови і мовлення, видів мовленнєвої діяльності, діалогу культур; · мисленнєво-мовленнєвої активності; · взаємозв'язку у вивченні всіх розділів шкільної програми; · функційно-комунікативної спрямованості; · взаємозв'язку в розвитку усного й писемного мовлення; · текстоцентризму; · ситуативності.

У процесі проектування і технології проведення сучасного уроку української мови варто опиратися передусім на традиційні принципи навчання і розумно поєднувати їх із сучасними принципи навчання. На уроці реалізація кожного принципу тісно пов'язана з дією інших, що свідчить про їх взаємозв'язок, взаємозалежність і взаємодоповнення. Ефективність й результативність сучасного уроку української мови залежить від творчої реалізації вчителем дидактичних вимог, сформованих у принципах. Учитель повинен знати й розуміти сутність і дію принципів навчання, щоб керуватися ними в процесі підготовки уроку, бути глибоко обізнаним у галузі їх практичної реалізації і набути досвід їх доречного використання на уроці.

Отже, проаналізовані педагогічні категорії - підходи, аспекти, закономірності, загальнодидактичні та лінгводидактичні принципи й правила навчання - становлять дидактичну основу дослідження і відкривають широке поле творчих пошуків для того, щоб підвищити науковий теоретико-методичний рівень реалізації сучасного уроку української мови і кардинально покращити його якість та результативність у практиці основної школи. Підходи, закономірності, принципи і правила навчання діють взаємозалежно, в нерозривній єдності (Рис. 1. 1) і забезпечують ефективну технологію сучасного уроку української мови, його стратегію, пріоритети, суб'єкт-суб'єктну взаємодію учасників навчального спілкування.



Рис. 1.1. Реалізація дидактичних категорій на уроці

Вище викладені положення та досягнення педагогіки і лінгводидактики дають змогу в подальшому розв'язати на високо науковому рівні актуальні для порушеного дослідження питання: реалізація закономірностей навчання у практиці вивчення рідної мови, опора на важливі дидактичні принципи, визначення особливостей сучасного уроку української мови, обґрунтування типології уроків української мови, оптимальна побудова його змісту відповідно до освітніх вимог, добір ефективних методів і прийомів навчання.

...