Універсалія безсмертя у дискурсі Долі

Дійсно, якби суб'єктивність була повною єдністю довербального, дорефлексивного «Я», що має потяги та бажає, і «Я», що є суб'єктом предметного ноематичного висловлювання, артикуляції та знакового оформлення цих інтенцій та потягів, то всякий обман був би неможливим.

І ще одне. Якщо не боятися занадто прямих аналогій, то можна з обережністю припустити, що відповідністю цього самісного першого «Я» у фрейдистському дискурсі є те, що отримало назву «Воно», а його віковічні потяги як дорефлексивні та «чисті» насуплені «установки на» предметність ще до того, як досвідне «Я» цією предметністю насититься, у феноменології отримали назву інтенціональності.

Зупинимося на ще одній, вочевидь, головній особливості «третього» «Я», котра надає йому своєрідної «зверхності» («превосходства»), обумовлюючи його здатність безапеляційно приймати остаточне рішення. Йдеться про часові виміри цього «Я» у модусах минулого, теперішнього та майбутнього. Власне розуміння такої особливості нашої суб'єктивності дав у свій час Е. Левінас. За аналізом Л. Карачевцевої, він робить спробу осмислити час як нетемпоральний. Ключовим поняттям тут виступає діа-хронія. Префікс «діа» має значення стрибка, збою. Тобто це своєрідний через-час. Він показує, що людина переживає не тільки минуле й майбутнє з огляду на «зараз», не тільки екстатично спрямовується у можливе (як у М. Гайдеґера), коли Тут час постає поза синтезами свідомості: як незапам'ятне минуле й чисте прийдешнє, де виключена можливість спогаду (ретенції) чи прогнозованості (протенції) [4, c. 169].

Найцікавішим моментом такого бачення є оксюморон «нетемпоральний час», котрий насправді схоплює суть справи. Діахронія у значенні «стрибка» «через час» з виключенням як ретенції, так і протенції залишає, втім, відкритим питання про те, як співвідноситься з цією позачасовістю наше «третє» «Я», оскільки з предметно наповненими спогадами про минуле та проектно-екстатично «закинутими» через «турботу» у майбутнє іншими «Я» все є більш-менш ясним.

Для знаходження відповіді на це питання звернімося до М. Гайдеґера У 68-му та 76-му параграфах свого «Буття та часу» він пише, що стримане у власній тимчасовості, власне теперішнє ми називаємо на-млі-ока (мгновением-ока). Цей феномен на-млі-ока в принципі не може бути проясненим з «тепер». «Тепер» є часовим феноменом, що належить до часу як до «всередині-часовості». У «тепер» дещо виникає, минає або наявствує. У «на-млі-ока» нічого відбутися не може, але, як власно «теперішнє», воно обумовлює зустріч з тим, що може бути підручним або наявним «у часі».

На відміну від «на-млі-ока», котре є автентичним, власне «теперішнім», неавтентичне «теперішнє» ми називаємо актуалізацією. І якщо це останнє часує (временит) з актуальності, то «на-млі-ока» - навпроти, з власного майбутнього. Присутність у єдності того, що настає, і того, що було (бувшого) часує як актуальність. Завдяки останній «сьогодні» стає розімкненим, і розмикає його саме «на-млі-ока» - пише М. Гайдеґер.

Зі сказано стає ясним, «над чим» відбувається «стрибок» - не над тим «теперішнім», що розділяє минуле та майбутнє (це «теперішне» не автентичне, бо воно несе в собі виникнення, наявність та минучість), а над розривом у самому «теперішньому». Це розімкнення відбувається всередині теперішності, і розмикає його те, що М. Гайдеґер називає «на-млі-ока».

Внаслідок цього виникає «вічна» актуальність, котра є тим позачасовим модусом «третього» «Я», що не зводиться не тільки до минулого чи майбутнього, але й до теперішнього. Спробуйте шляхом простої інтроспекції «схопити» це «на-млі-ока», як на мене - те Дt, котре, «невловиме», робить і наше «третє» «Я» таким, що постійно «вислизає» з-під самого себе, не маючи прив'язаності до жодного часового виміру. Це - те деяке «самісне» «Я», котре за мить ока уходить від нашого схоплення і разом з тим залишається при нас як спроба та передумова цього схоплення.

Ясно, що це «самісне «Я» не можна однозначно звести до запозичених ззовні через інтеріоризацію об'єктивних комунікативних структур, оскільки дане «Я» володіє очевидною автономією та безсумнівною нетотожністю з указаними комунікаціями. Воно не знаходиться ні в минулому, ні в теперішньому, ні в майбутньому, його роль полягає у тому, щоб «обумовити зустріч» з тим, що перебуває у часі. І це дає йому право бути суддею та виносити вердикти відносно тих «Я», котрі перебувають у темпоральності та пропонують варіанти рішень, іноді - протилежних та суперечливих.

Дане «Я», окрім того, становить фундаментальну основу нашого буття-в-світі як пере-живання життя через дазайн-присутність «при-всередені-світового-сущого». Ось чому люди, про яких і сліду не залишилось на цьому світі, для яких ми були «младим, не знайомим племенем», за свого життя мали таку ж саму «зверхність (превосходство) присутності», якою зараз володіємо ми і якою будуть володіти наші нащадки.

Цю зверхність добре видно з наївної самовпевненості багатьох людей, котра йде з реальної позачасовості їхнього самісного «Я», коли вони, перебуваючи у примарній впевненості про непорушність такого стану речей, не розуміють, що ця їхня перевага життєвої дазайнової присутності не вічна, хоча через свою позачасовість і видається такою, часуючи з майбутнього, котре триває начебто нескінченно і реалізується у вигляді вже згадуваного буття-до-життя.

На завершення цього відступу, даючи відповідь на поставлене вище проблемне питання про підстави особливої ролі «третього» «Я» в інтерсуб'єктивній взаємодії, зазначу, що пріоритетність «третього» «Я» Шинкарука щодо двох інших визначена його перед-досвідною присутністю. Ця особливість «третього» «Я», яка надає йому винятковий статус щодо двох інших «Я», полягає у його здатності дистанціювання як від останніх, так, у атемпоральному плані - від самого себе, що Е. Левінас визначив як «внутрішній зсув» цього «Я», завдяки чому воно стає здатним схоплювати Долю у позачасовому, вічному вимірі.

Наступна перевага «третього» «Я» щодо двох інших полягає у тому, що воно є «Я» чистим, «незаплямованим» предметністю, котра, притаманна двом іншим «Я», котрі містять як спогади про минуле, так і малюють в уяві картини майбутнього. Непредметність же «третього Я» уможливлює сприймати «час» Долі як схоплену «чисту» миттєвість, «застиглу» у часі, і тому - вічну. Ще однією перевагою цього «третього Я» є те, що воно виступає центрованим осередком інтенціональної суб'єктивності як такої.

Всі ці особливості визначені специфічним позачасовим статусом «третього» «Я», вираженого у понятті «на-млі-ока», тобто, певного Дt, котре обумовлює його динамічну атемпоральність та алокальність, що стоїть над минулим, теперішнім та майбутнім і не прив'язане до жодної конфігуративної конструкції суб'єктивності, чим визначається, по суті, усвідомлення власного екстемпорального бування як вічного, а можливим це стає виключно у рамках дискурсу Долі, а не емпіричного, що відбувається у тривимірному часі, Життя.

Отже, Доля, коли сьогодення, сприйняте як минуле та охоплене поглядом з майбутнього, сприйнятого як теперішнє, є не тим, що ще буде, а тим, що вже «испито», завершено, має всі ознаки відходу до вічності. У такий спосіб у даному конкретному варіанті визначення Долі в контексті безсмертя як припинення змін, застиглості («И время, наконец, застынет надо мной»), коли вже «в пещеры времени» «завлек водоворот», можна інтерпретувати й Долю самого поета.

Іншими словами, у межах позачасовості, «вневременья», коли час перетворився на пустелю («Пустыни времени лучатся под стезею / Всезрящего огня), власна Доля поета, вже застигла та здійснена, виключає будь-які гіркі перипетії, постає без застережень щасливою, оскільки вона вже - поза часом, і нічого поганого трапитися більше не може. Доля, що завмерла між минулим та майбутнім, є вічною. Чи не таким переконанням про щасливість своєї Долі як такої, що перебуває у вічності позачасовості, як вже здійсненої у її найкращому варіанті, можна пояснити ту легкість, з якою М. Кириєнко-Волошин з власної волі так необережно ризикував життям? Перейдемо до цього аспекту розгляду наявності універсалії безсмертя в концепті Долі.

5.4 Універсалія безсмертя в аналізі та реконструкції Долі М. Кириєнка-Волошина

5.4.1 Сам - шукач пригод?

У розділі про Льва Толстого ми з'ясували, що визначальною особливістю Долі цієї великої людини М. Кириєнко-Волошин вважав його прагнення до ризику, до створення такої ситуації, яка б робила другий член універсальної базисної формули, мортальність, сутою реальністю - адже тільки завдяки подоланню смертельної загрози такою ж реальністю у символічно-знаковому прояві тоді постає безсмертя. Але якщо «обернути» на самого М. Кириєнка-Волошина його власні методи аналізу постаті Льва Толстого, то виникає питання - чи не був і сам «критик» схильним до смертельних ризиків такого ж кшталту, тобто, таким же, як і Лев Толстой, «шукачем пригод»?

Мова не йде про ті звичайні загрози, котрі чатують на людину у повсякденному житті, і котрі від неї не залежать. Зрозуміло, що за війни, при бомбардуванні Парижу німцями з цепелінів, Максиміліан Олександрович міг би загинути так само, як і десятки парижан, але стан, в якому він тоді опинився, контролю з його боку не підлягало, і тим більше - не формувалося ним самим.

Ніякої особистої ролі у створенні ситуації, загрозливої для життя, не було і тоді, коли під час переходу з Одеси на Крим їхню шхуну на траверзі Ак-Мечеті обстріляли кулемети загону колишніх каторжан. Єдине, що він міг зробити - це не втрачати самовладання, і це він гарно продемонстрував - сидів, склавши ноги хрестом, і робив таку «заманливу роботу», як переклад Анрі де Реньє, тоді як кожна з куль, котра з шаленою скорострільністю була метнута в його бік машиною вбивства, куль, котрі скакали по палубі і дірявили вітрила, із значною долею ймовірності могла влучити і в нього.

Більш реальна загроза життю М. Кириєнка-Волошина виникла під час білого десанту в Коктебелі, коли денікінські та англійські кораблі обстріляли берег. Після того, як кордонна стража зовсім безглуздо почала стріляти з шести гвинтівок по броньованим крейсеру та міноносцям, то ті відразу відповіли вогнем, поклавши важкий снаряд на будиночок Синоплі, де засіла ця стража, і миттю висадили його у повітря. За таких умов, зрозумівши, що ні втікати, ні ховатися сенсу немає, «Макс» знов зайнявся перекладом того ж Анрі де Реньє. Згодом до нього завітали білогвардійці, дивуючись, як це вони і його дім обстрілом не зачепили. Поет продемонстрував офіцерам зошит з перекладом вірша, над яким він так натхненно і вдало попрацював серед вибухів снарядів, де ще навіть не висохли чорнила. Ця робота була, по суті, єдиним добрим «наслідком» їхньої артилерійської атаки. Окрім такого позитивного результату, обстріл мав і реальну жертву - загибле від важкого снаряду домашнє кошеня, на вбивство якого флот витратив дванадцять пудів сталі та свинцю.

Абсолютно ясно, що під час артобстрілу будинок поета міг розлетітися на шматки так само, як будинок Синоплі, якби «білі» побачили біля нього якесь ворушіння, і те, що від обстрілу загинула лише тваринка, було щасливим збігом обставин, котрих, втім, сам М. Кириєнко-Волошин не міг визначити. До речи, таким же влучним був вогонь корабельної артилерії по пустирю біля Старого Криму, коли після пристрілки вона вгатила прямо у розташований там, подалі від селищ, штаб «червоних». На цей час Волошин як парламентар від коктебельських більшовиків, що просили «білих» дати можливість виконувати господарські роботи, а не відразу відкривати вогонь по будь-якому скупченню людей, вже був на кораблі, серед моряків, переважно мобілізованих його слухачів, симферопольських студентів, та офіцерів, котрі добре його знали і які щойно його ледь не вбили, як те котеня.

Так поет майже дружньо поспілкувався з людьми, котрі ще недавно становили смертельну небезпеку для його життя. Максиміліан Волошин проявив при цьому неабияку мужність, відволікаючись на творчу поетично-перекладацьку працю. Сама ж смертельна погроза тут, як і в інших, попередніх випадках, виникала, так сказати, поза його ініціативи. «Шукачем пригод» його за цих обставин назвати ще не можна - він зазнавав загрози не меншою, але й не більшою мірою, ніж усі ті, хто його оточував. Відмінність між ним та іншими людьми, котрі так само перебували між вибухами, полягала у тому, що він не просто перечікував наліт, а показово зайнявся творчістю - чи не єдиному доступному за тих умов способі демонстративно ствердити життя у момент, коли йому загрожує смерть.

Свідомо ризикував поет тоді, коли, скажімо, без достатніх гарантій особистої безпеки з обох боків, він йшов як до табору «білих», так і до стану «червоних». Тобто, йдеться як раз про таку поведінкову установку, коли поет з власної волі попадав у вкрай невизначену ситуацію, з її цілком реальною загрозою для життя, котра принципово відрізняється від ситуації пасивного перебування у небезпеці (під бомбардуванням, обстрілом). Безумовно, за мирного життя М. Кириєнко-Волошин через відсутність відповідних умов у подібні загрозливі для життя обставини потрапити не міг, тоді як під час громадянської війни розправа катів (як «білих», так і «червоних») за необачне слово, значок, не знятий однострій, наклеп, соціально-станове походження чи невірно витлумачений вчинок була скорою. Зрозуміло також, що коли поет свідомо ризикував своїм життям, то він робив це не з безглуздя, а мав для цього вагомі підстави. Як правило, всі його небезпечні для власного життя вчинки робилися задля порятунку інших людей.

Про атмосферу, яка царювала у захопленому Червоною Армією Криму свідчить хоча б такий факт. Прибувши з Ак-Мечеті через Євпаторію до Сімферополя, Максиміліан Волошин дізнався, що якась така собі проста виконкомівська дівиця з чарівним ім'ям Лаура, прочувши про приїзд поета до міста, тут же заявила, що якщо Волошин знову стане публічно читати свої естетичні лекції, то йому «головы не сносить». І це говорила дівчина - що ж казати про червону солдатню та матросню? І причиною такої людожерської ненависті були… лекції з естетики. Можна уявити, яка кара чекала на тих, хто був прямо налаштований проти цієї влади. Втім, і та, і інша сторона братовбивчого конфлікту розстрілювала тоді легко і не замислюючись взагалі невинних.

Ось за таких умов М. Кириєнко-Волошин взявся захищати у суді Добровольчої армії «червоного генерала» Никандра Маркса, що було рівнозначно тому, щоб і насправді «покласти свою голову на плаху». Слід сказати, що генерал при «червоних» зайняв абсолютно мирну посаду, пов'язану з мистецтвом та освітою, та й то на пару місяців. Взагалі, до початку Світової війни він був генералом у відставці і працював науковцем, але на воєнний час знов підпав під призов до діючої армії.

Вся Добровольча армія і біла преса активно вимагали розстрілу зрадника, і через цю агітацію самосуд над Н. Марксом можна було чекати кожної хвилини. Під важку руку розлючених офіцерів та солдат Білої армії могли легко попасти й ті, хто супроводжував його до суду. Смертельно небезпечні зустрічі з людьми, що готові були вбити й адвоката відступника під час спроб врятувати його життя траплялися у М. Кириєнка-Волошина неодноразово.

Вперше це сталось тоді, коли до товарного вагону, де перебував арештант, підійшов нетверезий офіцер, і, дізнавшись, що в ньому перебуває «більшовицький головнокомандувач», відштовхнув вартових і потягнувся до кобури. М. Кириєнко-Волошину ледь вдалося вгамувати цього офіцера, але той, хоч і висловив бажання поставити всіх, хто заодно з генералом, «до стінки», тим не менш, відступив, але попередив, що у Керчі начальником контррозвідки служить ротмістр Стеценко, і з ним «цей номер» не пройде. Янгол смерті, прошелестівши крилами над головою Максиміліана Олександровича, на цей раз не зачепив його.

Утім, пригоди тільки починалися. У Керчі Никандра Маркса увезли до в'язниці, а М. Кириєнко-Волошин з дружиною генерала опинилися вночі у чужому місті, де діяла комендантська година. Не дивно, що невдовзі їх заарештували і наказали йти за патрулем. «Мені було рішуче однаково, яким шляхом йти назустріч долі» - згадував про це Максиміліан Олександрович. У комендатурі один офіцер, що знав «поета з Коктебеля», запропонував йому переночувати у нього.

Попри фаталістичний настрій поета, ця зустріч з Долею була доброю. Після того, як він та дружина генерала опинилися вдома у цього офіцера, виявилося, що попали вони як раз до того страшного ротмістра Стеценка, про котрого, як і про всю денікінську контррозвідку, ходили жахливі, але правдиві чутки. Доля, як бачимо, своїм шляхом привела Волошина до того, хто ні про які суди над зрадниками й чути не хотів. «Знаєте, - заявив він, з подібними господами у нас розправа коротка: куля у потилицю, і кінець». Якби сталося так, що генерала Маркса із супутниками дорогою перехопила б військова контррозвідка, то, без сумніву, розправу, не вникаючи у суть справи, вчинили б не тільки над ним, але й над М. Кириєнко-Волошиним та його супутницею. І визначив би таку свою Долю, якби це трапилось, сам поет - адже ніхто не примушував його зголошуватися заступатися за опального генерала ціною власної загибелі. Сумніватися у тому, що Максиміліан Волошин лише чудом уникнув смерті, не дозволяють попередження самого ротмістра, про те, щоб червоний генерал ні в якому разі не попадав у його руки. «Це щастя, що він зараз у комендатурі, інакше мої молодці миттю розправились з ним» - прямо заявив він поетові.

Втім, всупереч самому собі, він дав пораду Волошину, як краще уникнути переслідувань і самосуду дорогою до Катеринодару, вручивши йому виписку з відповідного наказу, котрий у військах ще не був відомий, за яким генералів, що співпрацювали з червоними, слід було переправляти на суд до Ставки.

Наступного ранку все «пішло, як по маслу», і, зрештою, генерала, хай і засудженого, хай і без участі у процесі М. Кириєнка-Волошина (його протримали у коридорі), було врятовано від смерті. Чималу роль при цьому зіграла активність поета-захисника, котрий через різних людей прагнув донести свою точку зору до Антона Денікіна, якому поетові чудом вдалося разом з вироком передати свого пояснювального листа.

Ще раз загроза життю Максиміліана Олександровича виникла вже після вироку та звільнення генерала, котрий, повернувшись до своїх Отуз, весь час перебував у страшному напруженні - місцеві офіцери, що поклялися розправитися з виправданим судом генералом наполегливо хотіли знайти його, випитуючи у всіх місце його помешкання. Щоправда, шукаючи будинок генерала, вони встигали добряче набратися у тамтешніх винних льохах, через що їх мстиві настрої швидко вгамовувалися, що й спасало «старого» (на момент вироку йому було 57 років, і саме за «старостью лет» він був «освобожден от отбытия наказания»).

Не дивно, що, як пише сам поет, загальний агресивний настрій проти генерала поширювався і на нього - він не міг читати публічні лекції, вільно виходити на вулицю, бо на нього негайно показували пальцем, говорячи, що тільки завдяки Волошину їм не вдалося розстріляти цього зрадника Маркса. І знову таки, не було ніякої гарантії, що перед тим, як дістати самого генерала, войовничо налаштовані і ще тверезі офіцери, котрі палко бажали виправити вирок суду, в якому «правди немає», не вчинили б розправу і з самим М. Волошиним.

Окрім генерала, М. Кириєнко-Волошин врятував ще не одну людину. Професор психології та революціонер М. І. Гінцбург (Даян) всю ніч, поки у будинку поета перебували білий генерал з офіцерами, ховався у його ліжку. Так само уникнув смерті завдяки поетові й більшовицький ватажок Ілля Хмілевський (Хмілько), причому під час перебування його на дачі її хазяїн настільки мужньо та рішуче тримався у розмові з білою контррозвідкою, що переслідувачі навіть не подумали провести обшук. В свою чергу, за панно на антресолях поет переховував білогвардійця, чоловіка Марини Цвєтаєвої, підпоручика Сергія Ефрона.

Потрапив до списку ним врятованих й Осип Мандельштам. Волошин не припинив уберігати його навіть тоді, коли він на власному досвіді пізнав велику життєву мудрість, що жодна добра справа не залишається непокараною. Влітку 1920-го року козацький осавул, якого вже зовсім перекосило від пияцтва, хотів заарештувати О. Мандельштама. Той прибіг за допомогою до М. Кириєнка-Волошина, і коли вони прийшли на дачу, де жили Мандельштами, Осип Емільович не вигадав нічого кращого, як запропонувати цьому осавулові взяти під стражу замість себе свого спасителя. Осавул радо погодився, і тут же виставив умови - якщо Мандельштам не з'явиться до десятої ранку у Феодосії, то він заарештує Максиміліана Олександровича. Але на цей раз все обійшлося - поет-полковник А. В. Цигальский, до якого потрапив «нелепый поет», виявився шанувальником творчості Волошина, і Мандельштама відпустили.

Вдруге ситуація склалася значно гірше - якась жінка звинуватила Осипа Мандельштама у тому, що він тортурував її в Одесі. Біла контррозвідка на цей раз взялася за нього всерйоз. Втім, на цей час два поети перебували у розірваних відносинах. Річ у тім, що О. Мандельштам взяв у М. Кириєнка-Волошина і десь загубив рідкісне видання «Божественної комедії». Коли власник цієї книги виставив законні претензії, Осип Мандельштам впав у істерику і на помсту за допомогою брата вкрав прямо з під рук Майї Кудашової свою книгу «Камінь», котру власноруч подарував матері поета Пра. Той не забарився з відповіддю, і звернувся до начальника феодосійського порту Новинського з проханням не пропускати на пароплав братів, котрі на той час мали перебратися на Кавказ, аж поки ті не віддадуть книгу.

Прочувши про листа, О. Мандельштам оскаженів та написав пану Максиміліану листа, де серед інших образ були й такі: «Милостивий государ! Я із задоволенням переконався у тому, що ви під товстим шаром духовного жиру, якого багато хто сприймає за витончену естетичну культуру, приховуєте кондовий кретинізм і хамство коктебельського болгарина…». Що в цій ситуації залишалося робити М. Волошину? Він зачитав мандельштамівське послання друзям у своїй майстерні та заявив їм: «Якщо хтось з вас загубить книжку, що її було взято з моєї бібліотеки, то замість вибачень рекомендую написати мені лайливого листа».

Тим часом О. Мандельштам вже перебував у білій контррозвідці і щиросердно прагнув переконати дуже упереджених щодо його катівських схильностей дізнавачів, що він для в'язниці не створений. Коли Мандельштам задав слідчим запитання про те, чи відпускають вони невинних, і один з них відповів ствердно, додавши до цього, що відпускають, але тільки після «позбавлення невинності», духовно тонко організований поет у «запредельном состоянии» потрапив до психіатричного відділення тюремної лікарні (виявляється, були й такі).

Знову задамося питанням, що за цих обставин робить М. Кириєнко-Волошин, коли він не мав дружніх зв'язків з впливовими особами врангелівської армії, та ще й після таких недружніх випадів Мандельштама? А він, як і раніше, продовжує докладати зусиль зі спасіння свого ворога-приятеля - пише начальнику контррозвідки Апостолову і П. Б. Струве, міністру іноземних справ уряду П. М. Врангеля, та іншим. Зрештою, Осипа Емільовича таки відпускають на волю.

Чи варто говорити, що і захист генерала-зрадливця, і переховування «білих» та «червоних» у себе вдома, і наполегливі клопотання про «більшовицького катюгу» О. Е. Мандельштама були ходінням по краю прірви - абсолютно ясно, що ні червоні, спіймай вони у Максиміліана Кириєнка-Волошина «біляка», ні білі, виявивши на його дачі більшовика, довго з ним самим не церемонились би. Чи можна після цього заперечувати той факт, що Доля берегла поета, і що для самого М. Кириєнка-Волошина як не найкраще підходять слова, сказані ним про Льва Толстого: «Як тільки він припинив противитися злому, то довкола нього відразу замкнулося коло безпеки».

Епізод із начальником контррозвідки дозволяє підійти до кращого розуміння природи зла та способів його подолання, яке висловив у своєму есеї про Л. Толстого поет. Коли ротмістр Стеценко незаперечно та рішуче виказав у кровожерних словах своє ставлення до генерала, М. Кириєнко-Волошин не став сперечатися, добре знаючи, що у подібних випадках немає нічого гіршого, ніж розмова, котра надасть можливість опоненту висунуту свої переконливі, на його погляд, аргументи на користь власної позиції. Волошин просто став молитися - і не за Н. Маркса, а за ката, тому що з двох осіб - вбивці та жертви - у найбільшій небезпеці (моральній) знаходиться перша.

М. Кириєнко-Волошин не сприймав толстовської позиції непротивлення злу, вважаючи, що у такому випадку ми відділяємо зло від себе, тоді як наше покликання на землі полягає у тому, щоб прийняти його в себе та освятити собою. Разом з тим він злу противився, але не такими самими злими методами, а тим, що зараз називають ненасильницьким опором. Він зміг уникнути найбільшої спокуси і небезпеки у боротьбі - психологічного уподібнення своєму противнику («Соломонів суд»).

Проте не лише щасливе позбавлення від смерті репрезентує універсалію безсмертя у Долі поета. Тіло і душа поета не тільки оберігалися прихильною Долею, виводячи його живим і неушкодженим зі смертельних ситуацій (конкретизація варіанту базисної світоглядної формули «життя - загроза життю - виживання» як послаблений варіант безсмертя). Йому було надано можливість продемонструвати свою здатність у певному сенсі будувати власну Долю через наполегливе свідоме перетворення зла на добро, тим самим - здібність нищити смерть і стверджувати життя. Причому, якщо, за М. Кириєнко-Волошиним, «смерть сразу освещает смысл всей жизни», то й загроза смерті робила з ним теж саме.

Строфи «И бледной смерти пламя / Лизнуло мне лицо и скрылось без следа...» абсолютно точно відбивають ті смертельно ризиковані ситуації, в які він з власної волі попадав, коли на кону було його життя, коли він стояв на краю смертельної безодні, сам, добровільно йдучи або до «червоних командирів», або до «білих офіцерів» - як у моменти їхніх гірких поразок та відступів фронтами, так і у часи перемінного тріумфу та оманливих перемог, і щасливо з цих ситуацій виходив.

Це полум'я лизнуло обличчя поета найсильніше тоді, коли його було включено до розстрільних списків, що їх складали у Дев'ятій ударній армії, котра змінила у Феодосії цілком миролюбних сибіряків з Тридцятої дивізії та стриманих махновців. Бела Кун, слід примітити, подружившись з Кириєнко-Волошиним, виключив його з цього смертельного реєстру - поет і на цей раз вдалося врятуватися, у чому теж можна побачити щасливі приречення його Долі.

Втім, біографи Волошина (Сергій Пінаєв та інші) [14] не впевнені, що врятував поета саме Бела Кун. За іншою версією, його за порадою Вікентія Вересаєва, автора повістей про шахтарів, «Записок лікаря» та статті «Любити Україну - любити Шевченка» тощо, викреслив з реєстру смертників, разом ще з 39-тьма людьми, Олександр Смик, тимчасовий голова ялтинського трибуналу, комісар Першої Кінної. Знайшовши прізвище Вересаєва у цих списках (куди більшовики його внесли, мабуть, з почуття відомої за ставленням до Нестора Махна «чорної невдячності» за надання ним в свій час власної дачі у Коктебелі для проведення комуністами підпільної обласної конференції) О. Смик, можливо, знаючи про цю конференцію, викликав В. Вересаєва - для уникнення фатальної помилки - на бесіду, яка тривала дві години. Цього часу виявилося достатньою, аби комісар не тільки передумав позбавляти письменника життя, але й дослухався до його порад, кого теж слід перерішити вбивати. У всякому разі, В. Вересаєв як сусід Максиміліана Олександровича по Коктебелю, і сам літератор, судячи з усього, мав би попросити О. Смика викреслити поета з цього страшного переліку приречених на страту у першу чергу.

Щоправда, більшовикам не потрібні були кати, що проявляли «дрібнобуржуазну» жалість до інтелігентів, котрих Ленін (теж не з мозолистими руками) ототожнював з екскрементами. Тому самого «товариша» Смика за цю його удавану «м'якотілість» (адже решта людей зі списку за його наказом та, ймовірно, за особистої прямої участі, була невмолимо садистські знищена), а також за те, що він випустив з рук Нестора Махна (котрого, як командарма народної Революційної Повстанська армії України, за таємним наказом червоних підступно-зрадливих «союзників» слід було негайно розстріляти) його ж товариші по більшовицькій партії, серед офіційних символів якої на той час була і свастика на шевронах, присудили до смерті, але згодом помилували, про що згадує, стидаючись за все скоєне отцем, його син [7]. У цій публікації він приніс свої вибачення за злодіяння свого батька.

Втім, бузувірська винахідливість більшовицьких екзекуторів відвела поетові мученицьку роль - право викреслювати з проскрипційних (обов'язкових) списків жертв одну людину з десяти. Як важко це давалося поетові, котрий знав, що дев'ятеро інших буде неодмінно по-звірячому страчено, неважко здогадатись. Одначе і тепер, нехай і через муку вибору життя або смерті часто між знайомими для нього людьми, М. Кириєнко-Волошин продовжував рятувати бодай одного з десяти, добре знаючи, що буде з тими, кого врятувати не вдалося:

Собирались на работу ночью. Читали

Донесенья, справки, дела.

Торопливо подписывали приговоры.

Зевали. Пили вино.

С утра раздавали солдатам водку.

Вечером при свече

Выкликали по спискам мужчин, женщин.

Сгоняли на темный двор.

Снимали с них обувь, белье, платье.

Связывали в тюки.

Грузили на подводу. Увозили.

Делили кольца, часы.

Ночью гнали разутых, голых

По оледенелым камням,

Под северо-восточным ветром

За город в пустыри.

Загоняли прикладом на край обрыва.

Освещали ручным фонарем.

Полминуты рокотали пулеметы.

Доканчивали штыком.

Еще недобитых валили в яму.

Торопливо засыпали землей.

А потом с широкою русскою песней

Возвращались в город домой.

Або ще:

Зимою вдоль дорог валялись трупы

Людей и лошадей. И стаи псов

Въедались им в живот и рвали мясо.

Восточный ветер выл в разбитых окнах.

А по ночам стучали пулемёты,

Свистя, как бич, по мясу обнажённых

Мужских и женских тел. Весна пришла

Зловещая, голодная, больная.

Ця картина, прямо скажемо, через двадцять років з повною точністю збіглася з тим, що робилося фашистами у Бабиному Яру, а ще раніше - більшовиками у Катині, Вінниці та Биківні. Ось такою була ретельно приховувана правда про «непобедимую и легендарную», правда, яку не побоявся розповісти М. Кириєнко-Волошин, за що й зазнав такого ставлення до себе від за всіма ознаками незаконної самопроголошеної влади (без всенародних виборів) аж до її безславного кінця на початку 1990-х. І вже не богохульством, як у Л. Толстого, а неможливістю повірити, що люди взагалі на таке здатні, сповнені слова М. Кириєнка-Волошина про Криваву Червону Паску: «Но в ту весну Христос не воскресал».

Втім, інколи червоні кати обходилися і без помічників, про що свідчить такий запис М. Кириєнка-Волошина: «Палач-джентльмен. Очень вежливый. Всё делает собственноручно, без помощников. Если пациент протестует… он отвечает: „Простите, товарищ, мне некогда. Будьте добры, разденьтесь и лягте. Я вас сперва разменяю, а потом вы будете разговаривать“… Сам обходит лежащих носом в землю, со связанными за спиной руками, и каждому аккуратно пускает пулю в затылок… Иногда напивался и говорил сестре милосердия: „Ох, лезут, лезут, сестрица, лезут из-под земли“». Деякі дослідники припускають, що тут Волошина мав на увазі того самого О. Смика, про якого згадувалося вище.

Вочевидь, відмовившись від страти М. Кириєнка-Волошина, цей патологічний вбивця примусив поета дивитися, що з ним мало б статися, якби не його «пролетарський гуманізм». Про те, що поет був самовидцем таких страшних подій, свідчать і документальність змальованих ним картин кримінальщини «червоних», і його лист до матері від 12 лютого 1921 року: «Довелося переживати цей час і бачити те, що стоїть поза межами жахіття».

Невільно виникає питання, хіба у всіх цих подіях Доля Максиміліана Кириєнка-Волошина не прихистила його, не відвела неминучої і лютої страти? Серед гнаних на смерть роздягненими у злющу зиму безвинних людей або тих поранених, кого добивали багнетами та скидали ще живими у рів, без усякого перебільшення міг опинитися й Максиміліан Олександрович - але Доля вберегла його. Показово, що говорячи про те, як він «Сам читал в одном столбце с другими / В кровавых списках собственное имя», поет говорить про свою Долю як про щасливий Жереб:

Но в эти дни доносов и тревог

Счастливый жребий дом мой не оставил

Отже, іммортальна універсалія у розглянутому аспекті, хоча часом бував «темен жребий русского поэта», стала невід'ємно приналежною його Долі, тому, що у колотнечі громадянської війни, де «пустить в расход», «к ногтю», «поставить к стенке», «отправить в штаб Духонина» «шлёпнуть», «разменять» тощо було так само легко, як і розкурити самокрутку, поет мав здатність свідомо поставити під загрозу власне життя задля порятунку життя іншої людини, і ні з яких інших міркувань, а тільки на підставі таких загальних життєствердних начал, як Любов і Добро.

Які ж фундаментальні риси світогляду Максиміліана Кириєнка-Волошина визначили таку життєву установку, розглянемо далі, на підсумок параграфу зазначивши, що універсалія безсмертя у концепті Долі тут зреалізувалась у вигляді послабленого варіанту конкретизації базисної формули як подолання смерті через виживання. Це стосується як Доль врятованих поетом людей, який перемінював їх з нещасних на щасливі, так і його власної Долі.

5.4.2 Космоперсоналістський яснознавець «судьбического лика»

Деякі дослідники, наприклад, вже згадувана Віталія Чагіна, інтерпретують метапозицію М. Кириєнка-Волошина щодо власної долі, доль людей з непримиримих таборів, котрі знаходили у нього порятунок, а також Долі Росії, як нездатність поета визначитися у «земному світі». До того ж вона пише, що «в якості домінуючого способу сприйняття світу М. Волошин обирає кінестетичну (що спирається на відчуття і емоції) репрезентативну систему, обмежуючи можливості свого сприйняття дійсності рамками практично однієї системи репрезентації» [19, с. 184]. Це абсолютно не так.

По-перше, особливість його позиції, що включає до себе відстороненість від світу як специфічну асоціальну екстемпоральність, своєрідний ескейпізм, тягу до відлюдництва та «метапогляд» на плин земних подій є лише конкретними проявами більш фундаментальної установки, котра ґрунтується не на чуттєво-емоційній, а на грандіозній світоглядно-метафізичній конструкції, котра не є навіть теоретичною. Теорія, чи то аксіоматична, чи то індуктивна, чи то дедуктивна, так чи інакше обов'язково прив'язана до емпірії, тоді як світоглядно-метафізична конструкція прямих відповідностей, з якими вона корелює у плані свого генерування, у чуттєво сприйнятій дійсності не має. Усвідомлення цієї обставини дає можливість ввести у загальний світоглядний контекст кожне конкретне рішення поета з кожного життєвого питання, кожен його вчинок, дію чи бездіяльність. Щоправда, у термінологічному та джерельному визначенні сутності даної установки поета можуть бути певні розбіжності.

По-друге, ця очевидна невідповідність міркувань Віталії Чагіної реальній позиції поета є, як здається, системною. Чого варті її твердження, що М. Волошин як громадянин був «не в змозі визначити своє місце у сучасному світі, в країні, що роздирається на частини війною та зіткненням ідеологій» - начебто вона й не читала волошинське: «… быть Человеком, а не гражданином». Те, що цей автор помилково визначає як «нездатність поета визначитися» у вирії земних негод, що начебто проявилося у його «двоїстому» бажанні догодити «і нашим, і вашим», зависнувши між «двох ворожих ратей», зовсім не є проявом його невдалих спроб осмислити ці негоди у «безпроблемному» контексті та оцінити у несуперечливій формі.

Така позитура поета є похідною від його принципової та ґрунтовної світоглядної установки, котра кваліфікується як космізм, хоча термінологічно, як щойно було сказано, вона може визначатися розбіжно - і як позиція філософсько-антропологічна та космоперсоналістична, як антропософська чи як синехологічно-спіритуалістська.

Про приналежність представників Срібного віку до концептуальних засад космізму написано чимало наукових праць. Серед них можна назвати оглядову роботу Ірини Кур'янової [9], де М. Кириєнка-Волошина згадано як представника цієї течії разом із Ахматовою, Бальмонтом, Бєлим, Блоком, Борисовим-Мусатовим, Брюсовим, Врубелем, Глазуновим, Гончаровою, Гумильовим, Вяч. Івановим, Коровіним, Малевичем, Прокоф'євим, Рахманіновим, Стравінським, Танєєвим, Татліним, Філоновим, Хлєбниковим, Шагалом, Цвєтаєвою тощо. До специфічних рис космізму даних художників ця дослідниця віднесла їхнє прагнення привідкрити завісу вічної тайни світоустрою, приторкнутися до секретів космосу, життя і смерті.

Універсально-культурний зміст явища космізму репрезентовано не тільки у таких граничних категоріях, як вітальність (коли в центрі уваги постає феномен життєтворчості, особливий філософський спосіб життя) або мортальність (яка явлена у сильній танатологічній складовій концепцій деяких російських космістів, зокрема, А. Бєлого), але також і у категорії безсмертя, іммортальності, передусім - у погляді на скінчене земне існування з точки зору вічності, Всесвіту, Космосу.

Якщо задатися питанням про те, чи відповідає дійсній світоглядній позиції М. Кириєнка-Волошина термін «космізм», то відповідь, вочевидь, буде ствердною, хоча всі інші згадані вище класифікації його світоглядних настанов у відмінних від «космізму» термінах теж мають право на визнання. Це обумовлене, передусім, певним нюансуванням у визначенні через них тих фундаментальних принципів, що їх сповідував у своєму світопереживанні, світовідчутті, світобаченні та світовідношенні сам поет.

Що все це сказане дає нам для кращого осягнення проблеми репрезентації універсалії безсмертя в концепті Долі? Один з варіантів підходу до цієї проблеми стосовно М. Кириєнка-Волошина запропонував Еріх Соловйов [15]. На відміну від нівельованого віднесення Максиміліана Волошина до «космістів», що має місце у деяких роботах, зокрема, тієї ж Ірини Кур'янової, чи навіть з врахуванням його відмінності від «відстороненого космізму» А. Бєлого (Віталія Чагіна), Е. Соловйов запропонував свій термін для розуміння унікальності Волошина як косміста, а саме - як космоперсоналіста, що принципово відрізняє його від «космістського» загалу.

Ця відмінність М. Кириєнка-Волошина полягає у першу чергу у розбіжному розумінні граничних підстав суб'єктивності, вважає пан Соловйов. Тоді як всі російські «космісти» тяжіли до анонімного витлумачення основ цієї суб'єктивності, М. Кириєнка-Волошин, навпаки, підкреслював вічність особистісного «Я». І хоча він у цей світ «вышел незваным» та «пришел непрошеным», і проходить він цей світ «в бреду и во сне», його персоналістська, особистісна «Я-сутність» у такому світовідчуванні домінує: Твоє «Я» - говорить поет, це той, хто стоїть один серед світового життя [1, с. 110]. Цьому відповідають такі строфи:

Пусть капля жизни в море канет -

Нерастворимо в смерти

“Я” …

або:

О, как приятно быть Максом Волошиным

Мне!

На думку московського філософа, лише в якості унікальної індивідуальності людина є мікрокосмосом. Ця індивідуальність має найвище, космічне достоїнство, а особистість у фундаментальному сенсі існує до та незалежно від будь-яких земних порядків. Вона, маючи вселенське походження, і є справжнім «судьбическим ликом» людини, тоді як у суспільстві особа постає як личина, маска та паспортні імена.

Для підкріплення своїх міркувань Е. Соловйов звертається до творів самого поета, зокрема, цитує ту частину його «Долі Льва Толстого», де йдеться про наше «вічне», «велике Я», яке після угасання лику окремої людини «осявається» і стає «судьбическим ликом» людини. Це поняття, відмічає Е. Соловйов, знайдено М. Волошиним у контексті міркувань про підсумкове, завершальне значення смерті, котре нагадує за своїм змістом визначення екзистенції, яке появилося в німецькій філософії лише за десять років. Вочевидь, що таке посмертне існування є надприродним продовженням буття людини, а у смислових межах «судьбического лика» вона виступає ще й як існування передсуще, тобто, нескінчене та вічне.

Таким чином, дане «судьбическое» «Я» переформатовує свою причетність до тривимірного часу, про яке вже йшлося вище, коли буттіювання цього «Я» починає цілком зводитися до позачасового «на-млі-ока-буття», де час «обертається та застигає», а сама Доля цього «Я» (людини) отримує ознаки позачасової вічності, тобто, безсмертя.

5.4.3 Звільняючись від влади «малого безпам'ятного “я”» та суб'єкт-об'єктної опозиції

Наведені погляди Еріха Соловйова досить переконливі, проте їх можна й оспорювати. Зокрема, з такою оцінкою суті волошинської загальної світоглядної установки не згодна Оксана Темна, котра дає своє бачення її глибинних засад, прив'язуючи їх не до персони, «Я», а до Духа. Підтвердження не «персоналізму», а «спіритуалізму» поета вона вбачає у тому, що у нього все небесне життя одухотворене. Тим самим дослідниця підкреслює значущість пріоритету Духу, а не персональності у світоглядних орієнтирах М. Волошина, оскільки Дух ширше за окрему особу.

Спускаючись «на дно миров», обгортаючись у покрови плоті, «зоряний дух» стає людиною, котра, навіть перебуваючи у полоні тілесного буття, марить про свою духовну батьківщину [16]. Це буття являє нам прихований за ним Дух, і поет «проростає» з буття, будучи «укоріненим» у ньому духом, підтвердження чого М. Кирієнко-Волошин побачив у скелях Карадагу:

И на скале, замкнувшей зыбь залива,

Судьбой и ветрами изваян профиль мой

Таке злиття із природним началом усвідомлюється поетом як тотожність з ним: «Я свет потухших звезд, я слов застывших пламень». Хоча його «Я», суб'єктність, вже міститься у природному сімені, і лише згодом являє себе у повному вигляді, він до самих тільки натуральних способів народження свою появу на світ не зводить. Тому й каже він своїй земній матері: «… Не весь я / рожден тобой, и есть иная часть». Інша частина - це об'єктивна буттєвість цілого Всесвіту, котрий у трансформованому вигляді дає «космофанію» через наше власне тіло, животворна кров якого це - зоряний сік. Більш того, поет переконаний, що «В нас бег планет, в нас мысль Земли!»

Плоть від плоті Землі, зірок та Універсуму в цілому, чи міг Максиміліан Волошин у такому своєму світовідчутті розцінювати власну появу в цьому світі інакше, ніж тимчасовий перехід від вічності до світу скінчених речей, а смерть - як повернення до цієї вічності? Наслідком цього є своєрідне відчуття поетом протиприродності суб'єкт-об'єктної опозиції, котра передбачає не просто відстороненість суб'єкта від об'єкта, а їхню антитетичність та опозиторність. Але для М. Кирієнка-Волошина, як видно з його поетичних розмислів, такої роздільності між ним та буттям немає. Тільки той, хто перебуває в обіймах вічності, стоїть над плавом земних речей, у безсмертності, міг одного разу, зустрічаючи схід Оріона, зрозуміти «ужас ослепшей планеты», відчувши при цьому «сыновность свою и сиротство...», через що «бесконечная жалость и нежность» переповнили його - того, хто «безысходно любил» і матір-землю, і людське тіло, даючи собі повний звіт, наскільки воно ламке та тендітне.

Але навіть перебуваючи у цьому земному світі, утягнутий у круговерть перевтілень, будучи «окремим», М. Волошин і тут зачуває себе стражником «вічності»: «И день и ночь на берегу / Я бесконечность стерегу / Средь свиста, грохота и шума». Одначе це перебування осмислюється поетом у контексті вічності, причому - подвійної, як вічністю минулого та вічністю грядущого, через що «явленья жизни» розуміються ним (щоправда, у значенні одного з моментів певного типу світогляду) як «… беглый эпизод / между двумя безмерностями смерти». Під цими двома безмірностями він має на увазі вже згадувані нами вище ті дві нескінченості, що уходять у запаморочну далечину давно минулого часу, вже згорнутого «позаду» «дазайнової» миті життя, та прийдешного часу, котре ще є згорнутим «попереду» від тут-тепер-буття, і котре лише має розплестися як «життєвий шлях» людей, планет, сонць та Космосу в цілому. У масштабі цього «двойного потока бытия», коли «Из отраженной глубины / Сквозит двойная бесконечность», М. Волошин відчуває себе «Странником вечным / В пути бесконечном», який також є вічним.

Якщо зважити на те, що всі явища - смерті, зла, любові, гріхів розуміються М. Кириєнко-Волошиним у такому вселенському масштабі, то стають чітко зрозумілими витоки його специфічного ставлення до тих суспільних бід, свідком яких він був.

Насправді, у загально-космічному процесі зародження після Великого Вибуху перших частинок, баріонів та антибаріонів, формування ядер водню та гелію і самих цих елементів, запалення зірок, синтез у них важких елементів, поява твердих тіл, зрештою, Землі, її вистигання, насичення водою, виникнення органічного життя та, нарешті, людей, мало б розцінюватися як великий Божий дар, вища надцінність, тоді як люде, загрузлі у ненависті взаємного знищення, про таку кричущу невідповідність грішного світу людей Божому задуму навіть не здатні замислитись.

Невже всі ці явища народження та розвитку світу, що тривали мільярди років, відбувалися тільки заради того, щоб на щаблях, які ці процеси увінчують - у світі людей - панували несправедливість, зло, братовбивство? Завдяки баченню поетом ворожнечі «білого офіцера» та «червоного командира» крізь таку космічну «призму» ми маємо оцінювати його прагнення не дати їм одне одного зводити з цього унікального, неповторно прекрасного, народженого у вогняних муках матері-матерії світу, відвернувши кинуті мимохідь поспішні репліки на кшталт «і нашим, і вашим». З цих причин він любить всі прояви земного буття, ставиться до них з любов'ю, бережливо та ніжно: «Я никогда не нарушил того, что растет / Не сорвал ни разу / Нераспустившегося цветка», знаючи, що сам є частиною цього буття, з чого нищення будь-чого в світі є самознищенням.

Але йому «… Не дано радости / Замкнуться в любви к одному…» - бо він добре усвідомлює примарну природу цього світу індивідуальних речей, його «полуденную миражность», «иллюзию, обманность... - / Майю», у чому простежується вплив на поета вчення Платона про вічність світу ідей і про облудність світу чуттєвих речей. Гегелівський вплив на поета теж можна угледіти, зокрема, у тих його рядках, де йдеться про застиглість Абсолютної Ідеї у її природному інобутті:

Я поклоняюсь вам, кристаллы,

Морские звезды и цветы,

Растенья, раковины, скалы

(Окаменелые мечты

Безмолвно грезящей природы)…

Поет попадає у світи, зірки котрого він розцінює як «огненные гвозди / вечный дух распявшие на крест». Але Дух, перейшовши у матеріальне інобуття, не тільки «засинає в ньому», він, коли «в крушеньях звезд рождалась жизнь и крепла», хоча і втомився від «свеянного пепла», все ж таки, «прокинувшись», «отверст свои немотные уста» - «и поднялось из недр молчанья слово / и сонмы духов вспыхнули окрест».

Закинутість у цей світ застиглого у речах Духу поетові, «который был единым», перебував у позачасовій вічності надсвітового Одного, та став «отдельным и мужским», давалася важко. Він постійно відчував неспівмірність масштабів нашого світу та Великої Вічності Духу (ідей), про якого добре пам'ятав (що теж є ремінісценцією платонівської версії пізнання світу одиничних речей як пригадування їхньої ейдосної сутності): «Да, я помню мир иной - / Полустертый, непохожий»; «Мы помним все: наш древний, темный, звездный дух / Ах, не крещен в глубоких водах Леты!». Ці спогади зоряного Духу, що живе у поеті, повиті «безумьем снов», вони віщі, хоча і темні: «Чьей древнею тоской мой вещий дух ужален? Кто знает путь богов - начало и конец?» Ця тьмяна пам'ять дозволяє духові поета сконсолідуватися, зібрати до купи те, що у земному сущому стало розпорошеним: «И волокно за волокном сбираешь / Ткань духа своего, разодранного миром».

З огляду на сказане ми маємо підставу твердити, що М. Кириєнко-Волошин був не стільки космоперсоналістом, скільки панспірітуалістом - у нього «наш гіркий» Дух, розчинений в природі, Всесвіті, «проростая из тьмы, как травы», лише пробуджується в «Я», будучи ширшим за нього.

Іншими словами, «Я» є лише іпостассю Духа. Те «Я», котре ще не стало персоналістським, не має пам'яті - воно, як і Земля, є «себя не помнящим», тобто, не має самості. Таке «я», по суті, ще не є «Я» як таким, оскільки воно розчинено у зоряних світах, ховається у земних речах, власне, у тілі («Певучий дух, задушенный телами, - Лаокоон, опутанный узлами»), виступаючи деяким безликим духовним началом сущого.

З часом цей Дух отримує персоналістські риси. Завдяки вивільненню «от власти малого, беспамятного „я”» поет піднімається на рівень метабачення усього, що його оточує, усвідомлюючи себе завдяки тому, що це «я» з малого перетворюється на «Я» велике. Останнє, кінець-кінцем, «приходить до пам'яті» та відчуває як свою відмінність від світу сущого (через свою «розлитість» у позаземних сферах), так і свою близькість до нього (завдяки пам'яті про перехід від цих сфер до земного світу) із збереженням підсвідомого знання про приналежність до позасущого буття. Після цього поет «вдохнувши» «в скитальный дух власть дерзать и мочь», стає вправі «поднять его слепой мятеж» проти глухої замкненості духу у речовинності.

При цьому роль поета М. Кириєнко-Волошин усвідомлює цілком у гайдеґерівському дусі, вбачаючи її у тому, щоб він через слово сприяв постанню Буття. Він закликає всіх зрозуміти і ту обставину, «Что всюду - и в тварях и вещах - томится / Божественное Слово / Их к бытию призвавшее», а дар та покликання поета полягає у тому, щоб це Божественне слово «звільнити» та через нього «Изназвать всех духов - узников, увязших в веществе». Дана задача у своїй граничній формі зводиться до того, щоб «Выплавить из мира / Необходимости и Разума» «Вселенную Свободы и Любви».

Фактично, виплавка такого Всесвіту була, передусім, виплавкою власного Духу: «...в годы лжи, падений и разрух / в уединеньи выплавить свой дух / и выстрадать великое познанье...». Тобто, через формування власного Духу і відбувається «виплавка», створення Всесвіту Свободи та Любові. Таким способом стан, коли «незрячий дух» поета «томился тоскою древней земли» та «судьбу искал» «в снах бездомных», має кардинально змінитися.

Отже, людина тут стає співавтором Бога, як і Він, виступаючи творцем світу, та, головне, творцем самої себе, свого Духу. Але для цього він повинен перебувати поза цим світом, стояти осторонь його - цілком у відповідності до вже згадуваного розуміння М. Шелером становища людини у Космосі. А таке перебування осторонь сущого є перебуванням у позачасовості, отже - фактичним перебуванням там, де немає початку та кінця, де є тільки вічність.