Універсалія безсмертя у дискурсі Долі

Підготовку дитини до життя Доля-Янгол розпочинає, як бачимо, ще в утробний період (вітальність у генетивній ретроспективі). Втім, цьому дещо суперечать погляди, за якими Душі-Янголи відразу після народження дитини питають Бога, що саме, Долю чи Недолю, Він їй надасть.

Передане знання немовля забуває негайно по появі його на світ, і робиться це через удар по губі (агресивність та її наслідок - табуйована інформаційність). Повернення пам'яті та пригадування заповідей янгола-хранителя постає як рекультивація інформаційності, що є запорукою успіху в житті (позитивна вітальність). Відсутність такої культивації веде до набуття людиною негативних рис, пов'язаними з порушенням моралі. Якщо пригадати її основні приписи, то, хоча про них в оповіді прямо нічого не говориться, мова, вочевидь, йде про брехливість (інформаційний код), жадібність (аліментарний код), ворожість (агресивний код), перелюбство (порушений, детабуйований еротичний код). Вчиняти недобре людина може й відносно свого янгола (агресивність), після чого янгол її залишає (послаблена мортальність «відхід ? залишення ? смерть). Плач янгола з цього приводу можна розуміти як пригашену, табуйовану агресивність - замість помсти обиднику він лише гірко оплакує образу, недоброзичливість до себе з боку своєї людини. Прикметно, що подібні неприглядні вчинки людини від Бога та від Душі-Янгола, котрий служить посередником у передачі людині її Долі, не залежать - людина з власної волі може обирати собі ту Долю, яку запримхує, і тоді провина у тому, що Доля стає недоброю, перекладається вже на саму людину (заперечена вітальність). Розуміння Долі як Ангела за умов ототожнення його із зорею приводять до формування в народі паралельних уяв про Долю як Зірку.

3.1.5 Доля-Зірка

Петро Іванов вважає дещо дивними уяви українців про Долі як про зорі, котрі загоряються на небі із народженням людини і падають з нього, коли людина помирає. Прагнучи пояснити ці стійки аналогії, він звертається до біблійної Віфлеємської зірниці та до називання у Святому Письмі ангелів зірками, наводячи далі приклади, як українські священики у 16-му столітті у своїх проповідях говорили, посилаючись на Біблію та на перших християнських вчителів, що на зірці-янголі записано або зображено Долю того, кому вона належить [9, 349].

Схожі народні знання про янголів та зірки наводить й Ярослава Музиченко, але за цими уявленнями янголи-зірки сяють не самі - це горять свічки, котрих вони, сидячи «на сходах неба», тримають у руках. При народженні людини Бог запалює нову зорю-свічку, через що за кількістю зірок можна порахувати чисельність людей на Землі.

Стиль життя людини визначає, як горить її свіча: коли людина добра, то ясно, коли ж людина «не шанується» - то тьмяно. Говорячи про свій Уділ, люди часто мали на увазі власну «небесну свічку», тобто, певне небесне тіло, світило. «Така моя планида», тобто, Доля - твердили вони. Коли по смерті людини з неба скочується зірка, то це вона летить назустріч душі, котра відходить [15, с. 48-49].

У залежності від кількості променів зорі отримують різні значення. Зірка з вісьмома кутами, яка часто фігурує в українських вишивках і ткацтві, є знаком землі та символом Діви Марії. П'ятикутна зоря, поширена в Азії, є знаком Великої Богині.

Зірками, що скочуються з неба, бувають й нечисті істоти. Як пише далі Я. Музиченко, «за деякими легендами, такі зірки - то нехрещені діти», потерчата. Падаючи, вони кричать: «Кшту!», тобто: «Хреста»! Коли хто побачить зірку, котра котиться з неба, то повинен її перехрестити й встигнути дати ім'я - чоловіче або жіноче, залежно від того, хто її, чоловік чи жінка, помітив.

Так само швиденько слід якомога більше разів вимовити «амінь», якщо зіркою, що падає, є чорт, щоб вона чим глибше занурилась у землю на ту ж кількість сажнів, скільки разів встигли вимовити це слово; чим глибше вона увійде у землю, тим безпечнішою буде для людей. Цих чортів, що відкараскалися на небо з простакуватим бажанням стати «як янголи» та самохвальбно і пихато блищати звідти на весь світ, істинні ангели скидають назад на землю, і всі бачать це так, нібито зоря впала. Грюкнувшись об землю, чорти переходять у рідкий агрегатний стан, стаючи калюжею смоли, ступити в яку вкрай небажано, аби не підчепити сухоти.

Пов'язані з падаючими зірками й більш серйозні потойбічні сили пітьми, ніж часто потішні та майже нешкідливі чорти. Є переконання, що й Дияволу, відпалому від Бога Янголу, бува, кортить поставити на небі свою свічку, але вірні Господу ангели, як тільки помітять цей луциперів вогник, теж негайно роняють його з неба.

Народні перекази щодо нашої Галактики, котру нам видно як Чумацький Шлях, розповідають про нього як про дорогу, котра веде душі людей на той світ, але посередині її є роздоріжжя, одна віднога якого веде до Раю, інша - до Пекла. Вказує Чумацький Шлях дорогу і до вирію - на нього у перельоті туди орієнтуються птахи, веде він й до земних місцин - Криму та Єрусалиму [15, с. 49]. Ним також подорожують Бог та Богородиця.

Часові рамки життя - від народження до смерті - складають універсально-культурний зміст образу Долі-Зірки, що супроводжується дублюванням крайніх точок життя на відтінку між його початком та кінцем, оскільки з народженням людини народжується також її Доля-Зірка, а із її рішенцем зіркова Доля котиться з неба, гасне та зникає, і це дає майже повну базисну формулу (генетив - вітальність - мортальність).

В іншому варіанті народних уявлень про падіння зірки формула завдяки появі її четвертого члена, іммортальності, стає повною, оскільки це падіння вже не вважається подією, що співпадає зі смертю людини - зірка летить вниз лише для того, щоб «перехопити» безсмертну душу, котра щойно відлетіла від тіла (мортальність), і тим самим утворити, вочевидь, Долю-Душу (виникнення ? творення ? породження). Поруч із даним генетивно-мортальним комплексом в цих уявах простежується й генетивно-вітальна контамінація. Категорія народження репрезентована в оповіді про запалення зірки-свічки під час появи на світ нової людини, а категорія життя - у числовому показнику зірок на небі, який відповідає кількості людей, що мешкають в цей час на планеті. Тут вітальна універсалія репрезентована в інформаційному кодуванні, в уявах про те, що за кількістю зірок можна дізнатися, скільки натепер живих людей є на землі.

Дані мотиви у переказі Петра Іванова доповнюються біблійним сюжетом - Різдвом Христовим з його гранично-світоглядним наповненням як генетиву, та згадуванням Віфлеємської зірки, котра сповістила про цю велику подію (інформаційне кодування). Так само інформаційність, але не символічна, а буквально-образна, лежить в основі передання про те, що на Долях-Зірках записано («радійте тому, що імена ваші записано на небесах», Лк, 10:20) чи навіть зображено майбутню Долю того, хто народився (генетив), котра не обов'язково може бути щасливою (інформаційне кодування вітальності та можливої мортальності).

Паралель даних поглядів з уявами про Долю як «астрального» двійника людини можна побачити у тому, що горіння свічки, яскраве чи притуманене, залежить від того, як живе людина, і ця відповідність підтверджується «астрономічним» терміном, що є синонімом Долі - Планида. Тобто, Доля розуміється як небесне тіло, планета, яка хоча й тільки відображує сонячне світло, але часто світиться навіть яскравіше за зірки, перемінне розташування якої ( рлбнЮфзт - `блукаючий') визначає Долю. Суто генетивна універсалія у поглядах на зорі втілена у розумінні їх як Великих Богинь, а згодом - Богородиці. Те, що Чумацьким Шляхом подорожують Сам Бог та Матір Божа, говорить при прив'язаність зіркових скупчень до позитивно виражених життєвих сил (агресивне кодування вітальності).

Протилежний полюс надприродних світових сил - зла та смерті (агресивне кодування мортальності) уособлюють нечисті створіння - демонологічні істоти, потерчата, чорти та, зрештою, Диявол. Зірки, що вважаються потерчатами, дітьми, котрі померли нехрещеними, мають бути у той чи інший спосіб похрещені. Семантика хрещення з її тріадою «життя - смерть - нове народження у Христі» добре вписується в універсально-культурний контекст, хоча тут ми, безперечно, маємо справу зі змішуванням поганських та християнських вірувань. На уяви про потерчат як зірок-свічок могли вплинути стійкі народні переконання у тому, що ці видива блукають моквами, тванями і болотами, миготливо проблискуючи, як і деякі зірки, що промаюють, з імлистої мряковини своїми вогникам (див. докладніше: [10, с. 32]).

Прагнення негайно «похрестити» потерча-зірку, що падає, відповідає давнім уявленням про те, що неприкаяні душі померлих нехрещених дітей не знають упокою, літають біля своїх могил у вигляді птиць та кричать, вимагаючи їх охрестити. Хто почує цей крик, мусить кинути хустку або щось з одежі (як замінники крижма - білого простирадла або рушника, в яке обгортають при хрещенні дитину відразу ж після триразового її занурення у воду) у той бік, де чути ці репети, перехрестити його та сказати: «Якщо ти пан, то будь Іван, а якщо ти панна, то будь Ганна». При хрещенні у такий спосіб померлих нехрещеними дітей часто нарікали Адамом та Євою, підкреслюючи тим їхній статус першопредків. Тобто, потерчат необхідно було охрестити за будь-що, навіть за спрощеною процедурою з вимовлянням відповідної формули та ім'янареченням (див. докладніше: [10, с. 67]).

Таким чином, у даній ситуації уявлення про Долю-Душу предків певним чином перегукується зі сприйманням потерчат як першопредків та одночасно як зірок, що свідчить як про чіткий генетивний момент в цих уявах, так і про співзвучність даних персонажів народної демонології загальному мотиву «Доля-Зірка». Інформаційне кодування вказаного епізоду підтверджується також матеріалами Ярослави Музиченко, коли цій нещасній дитині, що неприкаяною душею блукає по лісових глушинах та гниловоддях, треба було для її порятунку негайно надати ім'я. Надавання потерчатам жіночого чи чоловічого імені в залежності від того, хто - жінка чи чоловік - першим помітить зірку, що падає, говорить про слабке еротичне кодування інформаційності як визначення дитини-примари у гендерній площині.

Давши ім'я і «похрестивши» поторочу, люди тим самим позбавляли її статусу нечистої сили, і якщо погодитись на таке тлумачення цього мотиву, то припустимо твердити, що хоча хрещення потерчати і не приводило, ясна річ, до її воскресіння як людини, але воно помирало як нечиста істота та відроджувалось як християнська душа, котра тепер вже могла отримати вічний упокой. Іншими словами, універсальна формула тут діє у позаземному, потойбічному просторі, проте загальна її структура і в даній системі значень цілком зберігається.

Дрібні біси та чорти через свої завидющі охоти стати подібними до янголів теж іноді впадають у манію посвітити зіркою з неба. Скидання їх звідти правдивими ангелами та гучне врізання в землю таких «зірок» дає агресивну дію (примусове вигнання, травматичне падіння). Табуювання агресивності бачиться тут в апотропейних заходах інформаційного штибу, коли чим більше буде вимовлено слово «амінь», тим глибше у землю вкрутиться чорт, що забажав стати зіркою, і тим безпечнішим він буде для людей. Перетворення чортів на смолу також несе подібний мотив, але уникнути небезпеки у цьому випадку можна легко - просто не стати у смоляну калюжу - єдине, що залишається після падіння від арідника. Присутній тут мортальний мотив (чорт зник, щезнув) доповнюється загрозливістю його залишків (мортальність, смертельна хвороба - чортова смола замечує сухотами), одначе цю грізьбу можна вдало відвернути (табуювання агресивності).

Сам мотив перетворення чортів на смолу є доволі поширеним в українському казковому фольклорі. Дана метаморфоза у галицькому варіанті казки про Мачуху та Пасербицю, де замість пасербиці фігурує пасинок, з цими сатанятами трапляється тоді, коли вони з третіми півнями та розвиднинням тануть, як сніг на сонці, залишаючи після себе лише смолу. Даний епізод безпосередньо несе в собі ідею перемоги сил життя, світла, над силами смерті, темряви.

Володар пітьми теж прагне світити зіркою з неба, але і його Божі ангели-стражники звідти звалюють. Персоніфікацією такого антагоніста Бога є старозавітний Хейлель, або Луципер - світлоносна денниця, що у всіх європейських мовах має назву Lucifer, ранішня зоря, один з відпалих ангелів, херувим, який забажав стати рівним Богові, і за це також був скинутий з небес. Враховуючи певну симетрію в оповіданнях про Долі-Зірки, цілком припустимо провести паралель між Зірками-Долями, які від Бога і які програмують позитивне життя людини, та Зірками-Долями, а радше, «Недолями», котрих запалюють нечисті та їхні повелителі, і які пророкують людині Безталання. Нехай ця облудна зоря світить недовго, але і за короткий час вона цілком може стати «зірковою» відповідністю такої лихої Долі тієї чи іншої людини, котра є антиподом її щасливого життя.

Вказана симетрія простежується в очевидній альтернативі руху души після смерті тими двома потойбічними дорогами, зірковим уособленням якого є Чумацький Шлях з його розвилкою посередині. Душі людей в залежності від того, якою, правою чи лівою відрогою вони підуть, попадають або у Пекло (агресивна мортальність та тлі іммортальності - вічні смертельні муки), або у Рай (вітально-іммортальний комплекс, вічне життя). Крим має маркування аліментарністю (сіль), а Єрусалим, куди знали дорогу через Крим - усім тим мортально-іммортальним комплексом значень, що пов'язані з християнством.

3.1.6 Доля-Дух та її втілення

За Оксаною Шалак, на погляд українців, Доля є деяким духом, що може «матеріалізуватися» у різні образи. Вона здатна набувати вигляду не тільки людини, якій належить, але й тварини, проте, навіть не втілена ні у що, «невидима», вона «відчуває голод, холод, може п'яніти від вина», тобто, має явні тілесні функції [27, с. 131-132]. Якщо ж вона візуалізована, то це дає можливість відрізнити щасливу Долю від нещасливої лише за її зовнішнім виглядом. Щаслива Доля має вигляд файної людини, вбраної у красний одяг, тоді як нещасна Доля-Дух, що втілилась у конкретний образ, виглядає як брудний обірванець. Вважається також, що Доля людини виглядає так само, як і та людина, до якої вона належить, але на це є й інші, протилежні погляди [9, с. 349-350]. За деякими даними, у вигляді людини Доля і Недоля являються лише раз на рік, на Великдень, а протягом року вона феноменологізується у різних зовнішностях, причому Доля для жінок являється тільки як чоловік, а для чоловіків - тільки як жінка [9, с. 352].

Зі своєю Долею людина може побратися. До однієї дячихи-удовиці вночі зайшов, невідомо як, у замкнену хату, якийсь чолов'яга у порваному «каптані» та з дірявою шапкою, і на питання переляканої жінки, хто він такий, відповів, що він - її Доля, після чого зник. І насправді, невдовзі до неї посватався чоловік, у котрому удовиця відразу впізнала за тими ж ознаками бідного вбрання її нічного відвідувача. Дівчата називають Долею своїх суджених хлопців, а парубки - суджених дівчат [9, с. 358, 359].

Види, в яких появляється Доля, можуть залежати від пори року або від святковості чи буденності часу - влітку вона показує себе інакше, ніж восени чи взимку, а на свята - інакше (наряджена у гарні одежі), ніж щоденщині. Залежить її зовнішній вид і від «своєї» людини - Доля ледачого чоловіка постає нечесаною обірванкою, «кальною» (брудною) й смутною, що і на добрі дні тужить та плаче. Так само виказує себе й Недоля, набуваючи фігури чорної чи старої жінки. Купцю Доля показує себе красивою дівчиною, «хліборобцю» - розгодованими волами, роботящому чоловікові - чорним мужиком [9, с. 353].

Оксана Шалак наводить дані, що в українців з образами Долі пов'язані уявлення про душу як двійника людини, котра набуває того вигляду, котрий безпосередньо залежить від вдачі, вчинків та гріхів її хазяїна. Ця дослідниця передає, що, за народними переконаннями, «Душа по смерті має свій давній вигляд і живе далі так, як за життя людини». Втім, на грішну людину чекають не зовсім приємні втілення її Долі-Душі. Вона може набувати вигляду різних звірів - собаки, свині, мухи тощо. «Яка провина грішника, така й покута» - пише вона.

«Коли чоловік курить люльку в неділю до служби Божої, то його душа перейде у кінську голову». За нечистоту душа перевтілюється на свиню або шкапу. При цьому наші знавці-мудреці міркували: коли душа людини перейде у свиню, то це добре, бо швидко спокутується, адже «свиня поживе з чотири роки, її заріжуть, і душа свобідна». Гірша історія зі шкапою, бо ставши робочим конем чи кобилою, Доля-Дух «мусить довго бідувати» [27, с. 131-132]. Серед інших тваринних втілень Долі були ведмідь, кішка, миша, гадюка, а поміж речей - яйце чи гроші. Недоля теж може обернутися твариною - так само кішкою, тепер чорною, чи зайцем, совою або птицею із розмашистими крилами [9, с. 353].

Втілену Долю людини можна звідати вже під час її народження та навіть напередодні. Для цього, дізнавшись, де саме має народитися дитина, треба дочекатися вечора, піти до тієї хати та зазирнути у передпічне вікно і так побачити її Долю, з якої «видно буде», як немовля житиме - чи добре, чи погано, та навіть дізнатися, якою буде його смерть. Одначе через цей спосіб узнавання Долі рідним людям не дається - її втілений прояв здатні сприймати тільки сторонні, котрим, одначе, про відкрите їм знання розповідати будь-кому категорично забороняється [9, с. 349-350].

Хто бажає угледіти не чужу, а власну Долю, тому слід по Різдвяного обіду вийти за ворота з ложкою, якою їли, і там, вулицею, й пройде повз цього, цікавитого, Доля, назвавши його за іменем. Можна зустріти свою Долю і після Великоднього обіду, і на цей раз вже дізнатися, якою, доброю чи ні, вона буде. Якщо побачена Доля постане вбраною у гарне плаття, то це значить, що вона обіцяє бути щасливою, якщо ж з сумою, то людині, до якої вона належить, написано ходити по людях з шанькою.

Ще один спосіб побачити власну Долю полягає у тому, щоб вийти вчотирьох на перехрестя двох доріг та стати навхрест на роздоріжжі. Тут прийдуть їхні Долі і розкажуть кожному, чим він буде займатися. Народне передання, подаючи такі відомості, доповнює їх ще й запевненнями, що як Долі колись таким людям сказали, так воно й збулося - одному з чоловіків судилося чумакувати, другому - торгувати, третій став хліборобом, а четвертий, нажаль, розбійником. Зі схрестям доріг пов'язаний ще один спосіб побачити свою Долю. Для цього на Великдень треба наварити маленьке горнятко каші та виставити його на «сиродохресну» дорогу, самому ж сховатись неподалік. Якщо Доля все з'їсть, то чекай Недолі, якщо ж горщика перекине - то тим вона виказує себе «щасливою і багатою: не хоче каші їсти» [9, с. 352].

Позитивний та негативний аспекти вітальності в образі Долі-Духу знаходять прояв у тому, в яке саме вбрання вона одягнена, де без особливих фантазій розповідається, що щаслива Доля має гарні шати, а нещасна виглядає сіромахою. Прагнення демонструвати себе у різних образах чомусь саме у той час, коли люди їдять, як і відчування Долями-Духами голоду і сп'яніння, дає нам аліментарне кодування всієї цієї тематики.

Декларована неодмінна схожість явленої Долі на її людину має певні обмеження гендерного плану, через що у цьому сенсі можна говорити про кодування подібних уявлень еротичним кодом. Оскільки для жінок Доля втілюється тільки у чоловічому образі, а для чоловіків - тільки у жіночому, то це змушує пригадати такі архетипи колективного несвідомого Карла Юнга, як Аніма та Анімус, що приналежать єдиній Душі, коли у жінки присутня чоловіча складова, а у чоловіка - жіноча. Ця обставина уможливлює укладання шлюбу між людиною та її Долею, як це сталося з однією удовицею, до котрої її невпізнана (табуювання інформаційності) Доля завітала вночі до хати і з якою вона згодом побралася, впізнавши її за вбогим фантям (інформаційність та еротичний кодування вітальності). Таке ж еротичне кодування вітальності з моментом варіативної іммортальності (продовження в дітях) вбачається ще й у називанні Долею суджених (суджена = судьба).

Тваринні втілення Недолі за своїми значеннями мають однозначно негативні риси - всім відомі забобони, пов'язані з чорної кішкою, на котру здатні перетворюватися відьми. Сова як нічна птиця також відноситься до істот, підпорядкованих поганим силам. Страшний птах з великими крилами - поширена у світі фобія, котру пов'язують із історичною пам'яттю людей про реальних хижих пернатих, котрі сягали у розмаху крил завбільшки п'ять метрів і котрі були здатні підхопити у повітря людину (відомі й сучасні випадки нападу великих птахів на маленьких дітей). Цей образ несе в собі однозначні агресивно-мортальні значення. Лише у деяких видах буддизму великі птахи, поївши останки залишених на поверхні землі людей (повітряне захоронення), уносять їхні душі на той світ. Тут аліментарно кодована мортальність міняється на іммортальну універсалію.

Що стосується Долі, то на прикладі такої однієї її персоніфікації, як Ведмідь, видно, що він був духом-оборонцем (агресивне кодування вітальності), духом-цілителем (послаблена іммортальність, позбавлення від хвороб, подолання загрози життю), а також, що для нас тут важливо, втіленням душі померлого родича. Ця могутня тварина поставала як уособлення ідеї родючості, врожаю, народжуваності (аліментарність та генетив). У Ведмедя наряджались і на весілля, і на погреб. Похоронне рядження на Ведмедя мало особливе поширення в українців Карпат, де його вважали за прародича, тотема, а в цілому він у нас був символом плодючості, благополуччя та здоров'я. [26, с. 267-268]. Таким чином, у даному втілені Долі можна угледіти контамінацію мортальної та іммортальної універсалій (погребове рядження у Ведмедя було означало присутність пращурів, до сонму яких, не вмерлих остаточно, залучався небіжчик), що ще раз свідчить про органічну притаманність дискурсу Долі категорії безсмертя.

Як бачимо, у такому втілені Долі-Духу, як Ведмідь, переважають мотиви породження, добробуту, статку, безпеки. Як предок-тотем, цей образ був поширений у багатьох народів, і саме він санкціонував молодих у першу шлюбну ніч на відтворення роду. Згодом вождь, котрий рядився у шкуру цієї тварини та мав першочерговий доступ до нареченої, відійшов у минуле, але якісь залишки стійких приписів про ведмедя-предка-тотема-вождя збереглися у вигляді сидінні молодих під час весілля на скорині бурмила, чи, у деградованих варіантах - на шубі, або, у випадку, коли перебуті смисли вже було зовсім втрачено, просто на подушці.

У цьому плані втілення Долі-Духу у Ведмедя, з огляду на його перелічені функції, прив'язане переважно до універсалії життя в аліментарному (статок, добробут, врожай) та еротичному кодуваннях генетиву (відтворення роду, благонароджуваність, плодючість рослин тощо). Мортальний мотив, прив'язаний до Ведмедя, як і слід було очікувати, включено до загальної іммортальної системи значень, де той факт, що предок, реінкарнований у Ведмедя, помер, ніяк не впливає на його здатність живо допомагати в усьому своїм нащадкам.

Особливою фігурою казкових сюжетів є Кобиляча голова, в яку начебто у покарання за прогрішення реінкарнує грішник. Образ Кобилячої голови пов'язується з хазяйкою лісу, котрою, одночасно будучи володаркою смерті, у казках буває Баба-Яга. Казка «Машенька та Ведмідь», де лагідна пасербиця, на відміну від мачушиної дочки, виживає у лісовій хатинці з лютим Ведмедем, має варіанти, коли до цієї хатинки по черзі заходять Ведмідь, Вовк і лише згодом - Кобиляча голова. За всіма ознаками, ця Голова є уособленням померлих предків, і тому перетворення на неї грішника є лише іносказанням того факту, що даний чоловік помер і тим самим залучився до предків (мортальність на тлі іммортальності як перевтілення).

За деякими поглядами, про які вже йшлося вище, Доля народжується разом з людиною, але, на відміну від неї, має ознаки (інформацію), яким буде подальше життя немовляти (вітальність у модусі майбутнього часу). Більше того, Доля, можна сказати, приходить у цей світ раніше людини, тому що побачити її можна навіть напередодні пологів. Знання про це, отримана через підглядання, є не зовсім легальним, через що воно, можливо, і є забороненим для розголошення, табуйованим, коли повідомляти будь-кому про «програму» життя дитини абсолютно неприпустимо (табуювання інформаційності). Втім, ця заборона може пов'язуватися із боязкістю не наврочити дитині, що має добру Долю, та не приректи дитину, якій віщується Недоля, на фатальне сприйняття цієї своєї життєвої перспективи - адже воля людини здатна Долю перемінити.

Окрім чужої, люди за певних обставин можуть побачити втілення й власної Долі-Духу. З'являючись у відповідності до занять людини, Доля-Дух може сприяти отриманню професії чи переміні діяльності, пророкуючи (присуджена інформаційність), хто чим має заробляти собі на хліб у житті, (аліментарне кодування вітальності), і не завжди праведним способом, як от розбоєм (агресивність).

Сакральний простір - перехрестя доріг - дозволяє визначити свою Долю-Дух за ставленням до їжі: сита, вона каші не їсть, тож і майбутнє хазяїна цієї Долі буде у статку. Табуйована аліментарність, таким чином, дає позитивну життєву перспективу, тоді як великий апетит Долі-Духу свідчить про її постійну зголоднілість, притаманну, зрозуміло, людині дуже небагатій - таким і буде життя її хазяїна. У даному випадку ми можемо говорити про аліментарне кодування вітальності, котре, втім, часто переважає і в розповідях про інші види Доль.

Будучи своєрідним двійником людини, Доля-Дух виказує себе у відповідності до її сутності. Коли чолов'яга ледачий, то й Доля-Дух його плаче й тужить. Приходить вона до нього почорнілим голим мужчиною (табуйована аліментарність, втілений «голодранець) або у вигляді старої жінки (котра, на відміну від красивої дівчини, ніяких любовних почуттів викликати не може - табуйований еротизм). Натомість багатому купцю (аліментарність) вона з'являється гарним дівчам (еротичний код), заможному пахарю - славними биками (аліментарність). Отже, у втіленнях Долі-Духу в матеріалізовані форми, як і в уявах про Долю-Душу померлих предків, ми можемо побачити певне відтворення двійника людини, але Доля-Двійник має також самостійне, окреме її усвідомлення, що ми зараз розберемо детальніше.

3.1.7 Доля-двійник людини

Як вже було сказано у попередньому параграфі, Доля людини виглядає так само, як і та людина, до якої вона належить, але безпосередньо у людському вигляді, причому - протилежної статі, Доля та Недоля виказують себе тільки на Великдень. Тобто, за деякими переказами, Доля виглядає як двійник тієї людини, до якої вона належить. На відміну від попереднього варіанту її розуміння, вона здебільшого вже не становить загрози для свого «хазяїна», а, навпаки, переживає за нього.

«Дублюючи» людину, така її Доля постає як її душа, але якщо Доля-Душа приналежала тим, хто вже залишив цей світ, то Доля-Двійник вважалася душею живої людини. Петро Іванов наводить відому українську рекрутську пісню, в який співалося:«Ой зачула моя Доля, що не бути мені вдома» замість «зачула душа», і додає: «У народних оповіданнях про двійників змішування понять та уявлень про душу і Долю виступає так само яскраво, як і у народних піснях, і вказує на більш древні глибокі основи … спорідненості Долі з душею» [9, с. 356].

Розвиваючи дану думку, Петро Іванов про цю спорідненість говорив так: «Віра у передчуття є сильною у народу. Начебто удавана безпричинна туга, що гнітить людину, смутне очікування якоїсь біди, занепад духу, поєднаний із занепадом сил, - такий душевний стан пояснювався словами: „Чує душа, та мені не каже”, „Душа щось віщує”». За іншими переповіданнями, буває і навпаки, коли тепер вже не душа, а «доля щось чує» та «щось віщує». Проте душа лише томиться та хвилюється у передчутті нещастя, тоді як Доля ясніше попереджає свого хазяїна про біду, що на нього очікує. Вона гучно тоскує, тужить, плаче, причитає, а то й кличе туди, де має відбутися зумовлена подія. Тепер вона може явитися у вигляді двійника, який, знаючи про майбутню біду, голосно лементує, попереджаючи про евентуальне нещастя, або, якщо воно вже відбулося, сповіщає про це [9, с. 354].

Так, запійний п'янчуга, син одного селянина, вкравши гроші, був надвечір вигнаний батьком з дому. Пішовши притемком геть, п'яний та ще й сердитий, він не угледів небезпеки і потонув, провалившись на річці під тонку весняну кригу. У цю трагічну ніч цей син у вигляді своєї Долі-двійника тричі з'являвся до батька у «білому серпанку», каючись та просячи у нього вибачення, про що цей батько здогадався лише перегодя.

Доля-двійник багатодітної жінки, що важко працювала, вночі приходила до неї помагати - пряла та виконувала іншу хатню роботу, але, попри заборону однієї старої, до котрої вона побігла за порадою, ніколи і ніяк не звертатися до своєї Долі-двійника, ця жінка все ж таки заговорила з нею, а та, тікаючи назавжди, повідомила, що її чоловік, котрий на той час перебував у від'їзді, помер (записано як дитячі спогади дідуся за вісімдесят років про реальні події) [9, с. 354, 355, 356].

З наведених даних стає ясним, що очікування Долею-двійником якоїсь біди типове для неї. Її смутні тривожні передчуття бувають переважно тужливими, вони супроводжуються лементом та плачем, оскільки майбутні чи теперішні події є зовсім безрадісними, такими, що явно суперечать нормальному життю, несумісні з ним (табуювання вітальності). Часто ці передбачення пов'язані зі смертю (мортальність), як от у прикладі про рекрута, котрий йде на війну, і шансів повернутися звідти живим у нього половина-на-половину, що й «зачула його Доля». Інші приклади - про яригу, що потонув, про чоловіка бідної жінки, що помер на чужині - так само несуть на собі мортальне навантаження.

Втім, власне Доля-двійник у всіх цих випадках загроз (агресивності) щодо свого господаря не становить. Вона страждає за свій «оригінал» та співчуває йому, або прагне за нього, вже неживого (мортальність), вибачатися (інформаційне кодування табуйованої агресивності). Доля-двійник повідомляє жінці, котрій допомагала, сумну звістку про її чоловіка (мортальність в інформаційному коді).

Неважко переконатися, що попри те, що в останньому епізоді ця Доля несе в собі аліментарні навантаженні (хатня робота), в цілому домінуючою її роль полягає в інформуванні, іноді табуйованому:«Чує Доля (душа) та мені не каже». Разом із мортально-іммортальним моментом (Душа-Доля як двійник людини приналежна тим, хто вже пішов з світу) в цьому типі Долі, двійнику, ми бачимо наявність декотрого «альтер Его», котре існує поруч із «основним Его» як дещо приналежне людині, але дистанційоване від її «базового» «Я». З цієї дистанції «Душа-двійник» здатна передчувати ті зміни, що їх ще колись має зазнати людина. У цьому плані Доля-двійник постає вістункою, вона «дає знати» про щось таке, що людині не відоме, і це демонструє нам чітке інформаційне кодування вітальності (знання про майбутнє життя). Подібні функції у більшому обсязі концентруються в іншому виді Долі, провісниці, про яку йтиметься у наступному підрозділі.

3.1.8 Доля-провісниця

Як ми щойно переконалися, зустріч з Долею не завжди має добрі наслідки, вона може означати й провіщення біди. Іноді лихо трапляється і без попередження - достатньо просто свою Долю побачити, як це було з однією дівчиною, котра за встановленим правилом зробила все, щоб узнати власну Долю. Вийшовши після обіду на Великдень на вулицю, вона спізнала там саму себе, таку ж саму дівчину, але з торбинкою за плечима. За рік в цієї дівчини померла мати, а сама вона пішла по людях жебрачити [9, с. 352]. Одним тільки називанням імені людини Доля-провісниця може напророчити їй біду. Якщо чоловікові чується, що хтось кличе його за іменем, тоді як насправді його ніхто не підзивав, то, кажуть українці, це Доля гукає свого хазяїна. Особлива небезпека чатує на людину, коли поклик Долі чути з двору у вікно - у такому разі ніц не можна відгукатися, а якщо вже не мовчати, то слід сказати «Забирайся ти до лихої години, до чортової матері!» Після цього Доля негайно йде, і без будь-яких поганих наслідків для людини. Але коли хтось обізветься на цей погук Долі, то протягом року нехай очікує біду чи навіть смерть [9, с. 353-354].

Вигляд Долі-провісниці, коли у життєвій перспективі людини щось переіначується, теж змінюється. За записаними оповідями, «перед якою причиною, чи нещастям, чи смертю родичів … знову-таки інший вид у Долі. … До однієї жінки Доля все ходила жінкою» (а мала б, як йдеться в іншому записі, до жінки приходити тільки чоловіком - О. К.), а то прийшла ведмедем «та й сказала, що у неї батько скоро умре. Так і прийшлось». [9, с. 353].

Альтернативний варіант передань про Долю-провісницю має місце у переконаннях про те, як навмисне її шукання та знаходження часом може мати у підсумку отримання від неї й добрих наводів. Розповідають, що одній дівчині старі люди порадили на Страсний («страшний») четвер залізти зі «страшною» свічкою на горище, і там зустріти свою Долю: «вона й скаже, чим займатися, щоб щастя було: чи торгівлею, чи хліборобством - в чом буде тобі рука». На Великдень радили бажаючим щасливих перемін у своїй Долі вийти у поле вночі, а як вдарять дзвони на заутреню, то хтось до тебе підійде, і його слід запитати: «Де моя Доля?» Куди воно скаже йти, туди і треба піти. Що на дорозі «взориш», то і буде твоя Доля. «Вздриш» (побачиш) жінку стару, дівчину - питай в них, в чому тобі щастя. А як знайдеш річ яку - бережи її, бо буде тобі щастя, поки ту річ берегтимеш» - підказували дойди [9, Іс. 352-353].

Бува, що Доля сама приходить до людини перед щастям, а Недоля - перед лихом. Інший образ Доля приймає й на переміну життя. Іноді Доля погоджується на зустріч зі «своєю» людиною для того, щоб через її поведінку визначитися у своєму ставленні до неї. Розповідають, що один купець на Великдень, як всі вийшли з церкви, дав своїй робітниці крашанку і велів стояти за воротами та дивитися, хто мимо пройде. Пройшов обірваний старець та попрохав подачу. Дівча злякалось і побігло до горниці, а купець питає, чи бачила вона когось. «Та бачила, обірваного старого» - відповідає дівчина. На це купець перепитав її, чому ж це вона не віддала крашанку у подаяння: «… То була твоя Доля. Оце слухай тепер, по старості й тобі доведеться милостиню просити» - сказав хазяїн [9, с. 352-353].

Даний вид Долі, що видно з самого її іменування, має підкреслений інформаційний контекст. В залежності від змісту повідомлення даний код дає або позитивне, або негативне маркування вітальної універсалії або тягне за собою настання мортальних подій. Так, дівчині, котра зустріла та побачила (інформаційність) саму себе, ця її Доля-двійник-провісниця напророчила (інформаційність у модусі майбутнього часу) злиденність (табуйоване аліментарне кодування вітальності), а її матері - скін за рік. Аналогічним чином Доля-провісниця в образі ведмедя напророчила одній жінці смерть її батька (мортальність).

Домінування інформаційності видно і в іншому мотиві, коли чоловіка хтось удавано кличе за іменем, і вже цим одним Доля віщує біду. Уникнути цього можна або промовчавши (табуйована інформаційність), або давши жорстку вербальну відповідь (контамінація агресивності та інформаційності), після чого ця Доля зникає (послаблена мортальність як «зникнення ? ухід ? смерть»). Коли ж, не стримавшись, чоловік відізветься на цей викрик, то тим самим він накликає на себе біду чи навіть загубу (інформаційність та мортальність).

Віщування позитивних змін у житті також є прерогативою Долі-провісниці, котра, за умов великого бажання її зазнати, при зустрічі може дати раду, чим зайнятися у житті, щоб був хліб і до хліба (аліментарне кодування вітальності). Свою побачену за допомогою особливих прийомів Долю можна розпитати (відкриття раніше закритої інформації) про шляхи досягнення щастя (вітальність у позитиві), а можна не просто спитати, а добитися від неї добрих перемін у житті, тим самим певним чином вплинувши на неї (тиск, послаблена агресивність, що має наслідком позитивні зміні вітальності). Запорукою обіцяного щастя може бути якийсь предмет з функцією оберегу, талісману, амулету чи фетишу, котрого, для того, щоб щастя насправді настало, слід всіляко берегти (культивована завдяки інформації як обіцянки чи знакової речі-оберегу вітальність з послабленою іммортальністю через відведення загроз мортальності завдяки захисту від смерті спеціальними предметами).

Альтернативне розведення доброго та недоброго провіщення розуміється за протиставленням пари «Доля - Недоля», котрі самі з'являються до людини перед щастям або перед бідою (позитивне та негативне маркування вітальності в інформаційному коді). Ця альтернатива іноді визначається однією тільки Долею через випробування людини (послаблена агресивність як нав'язаний іспит) на предмет ставлення до неї, коли вона прямо себе не виказує, а постає в образі котроїсь людини. Якщо той, кого випробовують (у нашому прикладі - дівчина, що вийшла на дорогу), покаже себе байдужою до перестрічної невідомої людини, котру вона побачить на вулиці, то й Доля поміняє своє ставлення до свого господаря з прихильного на, принаймні, байдуже, якщо не вороже. Тому ця дівчина, котра начебто пожалкувала дати побаченому нею за брамою небозі крашанку (табуйована аліментарність), сама, своєю поведінкою щодо своєї Долі і визначила її. Слід сказати, що дівчина обрала, а вірніше, отримала собі Долю як результат вчинку, наслідки якого їй наперед були не відомі (табуйована інформаційність), тим більше що вона переполохалась (наслідок агресивності дідуся, нехай й мнимої). У підсумки її уділом стало жебракування у старості (нестача засобів для життя, дзеркально виражена табуйована аліментарність).

Наслідки доброї або поганої поведінки його прислужниці були відомі (інформація) купцю, а закритість даних (дівчинка не знала, що повз неї пройшла її власна Доля) дає табуйований варіант даного коду. У цьому випадку відсутнє пряме віщування Долею майбутнього дівчини, але воно дане опосередковано, через купця, який постає як медіатор між Долею та дівчиною. Тут мова йде про визначення майбутнього життя людини без прямого про це повідомлення, а через невербальну знакову систему - перевірку на доброту, коли та чи інша реакція є сигналом для «запуску» Долею програми життєвої перспективи людини, котра перевірялась. Знаковою формою невербального повідомлення Долею про «причину, смерть чи нещастя» (мортальність в інформаційному ключі) також є переміна її зовнішнього вигляду.

3.1.9 Іммортальність в народних образах Долі

Прецінь, в основі українських народних поглядів на Долю лежить, у чому завдяки досвіду подібного роду досліджень в мене не було сумніву, гранично-категоріальні глибинні світоглядні форми, котрими як в онтології, так і в феноменології є трансформовані у культурі (культивовані, табуйовані чи каналізовані) базисні вітальні функції та фундаментальне світоглядне усвідомлення людиною власної скінченності наряду з прагненням її подолати, структурно виражені категоріями граничних підстав (народження, життя, смерть і безсмертя) та світоглядними кодами (аліментарним, еротичним, агресивним та інформаційним).

Слід сказати, що Петро Іванов ще у 1892 році чітко усвідомив дану обставину, зазначаючи, що «життя людини зображує сплутане сплетіння випадкового з неминуче-роковим. Риси того й іншого особливо яскраво виступають у трьох найголовніших життєвих актах - народженні, шлюбі та смерті. Ці три акти, що охоплюють у своїй сукупності все життя та обумовлюють більшою частиною весь його зміст, мали були викликати у розумі людському питання про сили, котрі керують життєвими явищами взагалі та, зокрема, долею окремої особи» [9, с. 362]. Цей дослідник-аматор прозорливо угледів у всьому розмаїтті емпіричного фольклорного матеріалу, що стосується уявлень про Долю, певні сталі елементи, інваріанти, котрі, зрештою, зводяться до таких універсалій культури, як генетив (народження), вітальність в еротичному коді (шлюб) та мортальність (смерть).

Все це вірно, але постає питання - де ж тут є четвертий член базисної світоглядної формули, іммортальність? Знаходження відповіді на це питання є тим паче важливим, що одним з концептуальних підмурків даної роботи є постулат про те, що Доля, на відміну від емпіричного життя, включає до себе універсалію безсмертя.

Вочевидь, Петро Іванов, як пізніше й Олена Пашник (про що йшлося у Пролозі, с. 11-12), розглядав Долю в межах фізичних параметрів життя у його часових точках початку (народження) та кінця (смерті), між якими пролягає лінія (дорога) життя, де безсмертя у фізично-природному сенсі начебто насправді відсутнє (для чого є певні емпіричні підстави чуттєвої очевидності). Але так видається лише на перший погляд. Навіть на цьому чуттєво-фактичному рівні ми зустрічаємо реальне, хоча і дещо обмежене скінченністю людського роду безсмертя людей, що продовжують себе в дітях. Крім цього, безсмертя у природно-предметному сенсі забезпечує трансцендування людини у світ у вигляді продовження себе за межі власної природно-фізіологічної організації у особистісних (наприклад, в авторських творах) чи «анонімних», безликих наслідках діяльності.

Ми, приміром, не знаємо, хто саме конкретно виклав мури собору, в якому ми молимося (хоча його архітектор часто буває відомим), але ті безіменні каменярі, що брали у свої майстровиті руки кожну цеглину, укладаючи їх ряд-у-ряд, у такий спосіб для нас постають реально присутніми, отже, деяким чином безсмертними. Оскільки вони жили, якщо мова йде, припустимо, про Софію Київську, більше тисячі років тому, то їх, зрозуміло, фізично вже давно немає на світі, але стіни храму ще й досі, якщо виражатися образно, зберігають тепло їхніх рук - і цим вони живі.

У природженій Долі універсалія безсмертя знаходить прояв у такій її рисі, як «незнищимість» - хоч як не стараються її позбутися, навіть бажають втопити в морі, вона, тим не менш, зберігається неушкодженою та «живою», тобто, не підвладною смерті. До того ж, така Доля є записаною до Книги судьб, що передбачає її вічне існування, оскільки ця Книга, писана не на рік і не на два, навряд чи колись зникне.

Є ще один випадок фігурування категорії безсмертя в межах природженої Долі, вже в інформаційному ключі. Вона, як програма майбутнього життя людини, існує до того, як людина народилась на світ (за однією з версій), і тому передує її народженню. Логічно припустити, що вона, існуючи до народження людини, має існувати і після закінчення її життя. Це підтверджується розповіддю про шукання своєї Долі, котра не завжди живе разом з людиною з моменту її народження. Значить, Доля має самостійне існування, котре може бути й не прив'язаним до часу появи людини на світ та його залишення нею.

Так само Доля-провісниця повинна бути деяким чином відстороненою від життєвих подій свого господаря з тим, щоб, дивлячись на них начебто ззовні, вона могла пророкувати ці події. Ця відстороненість ще раз підтверджує ідею про нетотожність емпіричного життя та Долі. Її окремішне існування вбачається також у її примхливій прихильності до людини - коли людина ледача, вона залишає її. Покинути людину Доля може, вочевидь, за умов її повної автономії відносно людини та самостійності «прийняття рішень» щодо того, яким буде життя людини, якій ця Доля належить. Подібне дистанціювання, коли Доля визначає життєвий шлях людини від народження до смерті, є проявом її непідвладності ні народженням (виникненню), ні смертям (знищенню), що можна назвати екстемпоральністю як прояву вічності, що особливо прикметним постає для Долі-Фортуни та Долі-Року. Події, що ще мають відбутися у майбутньому, в даних Долях вже в цілому окреслені, але вони перебувають до їхнього здійснення поза часом. Відсутність же часів і є вічністю.

Найдужче мотив дистанціювання Долі від людини проявляється у такому її виді, як Доля-двійник людини. Її іммортальність реалізує себе у тому, що вона, зберігаючи свою приналежність до того, хто вже помер, із цією подією не зникає (за відомими виключеннями). Більш того, як зазначив у своєму есеї про Долю Льва Толстого Максиміліан Волошин (про це йтиметься далі, с. 164), остаточну завершеність туманній фігурі Долі надає смерть. Коли згасає лик живої людини, лик його Долі раптом осяюється. Тоді починає жити не людина, а її Доля - писав він.

Пряма присутність категорії безсмертя має місце у такому виді Долі, як Долі-душі померлих предків. Предки вже залишили цей світ, але продовжують існувати, причому їхнє існування визначає життя людей, що належать до даного роду - як за змістом, так і за характером. Матері, що залишили сиріт на цьому світі, як і раніше приходять доглядати за ними, нехай вже і у зміненому, неземному вигляді. Тобто, вони, попри все, є живими, у деякому сенсі - безсмертними. Такі ж безсмертні Душі-Долі живуть на гробках, тоді як тлінне тіло вщент зникає. Доля-Дух (Душа) взагалі визначається у термінах іммортальності, оскільки вона, за народними уявленнями, «по смерті живе далі так, як за життя людини».

Не підвладні смерті й демонологічні персонажі, котрі репрезентують пращурів, відповідаючи за Долі людей, статок і добробут, як і ті вже померлі, але тим не менш якимось чином ще існуючі істоти на кшталт потерчат, котрі «похрещені» у специфічний спосіб, помирають у старому габітусі поганих істот та відроджуються як душі дітей, що вже залучилися до Христа. В останньому випадку ми бачимо деяку якісну специфікацію безсмертя - одна справа - вічно жити у потойбіччі як примара, неприкаяна душа, і зовсім інша - бути приласканою Богом праведною душею.

Згаданий вище широкий міфоритуальний комплекс божества, яке помирає, а потім навесні неодмінно воскресає, у котрий вписані уяви про вказаний тип Долі, також свідчить про функціонування в основі даного комплексу категорії безсмертя: попри те, що божество, зрештою, неодмінно знищується, виганяється зі світу живих, з року в рік кожної весни містерія «помирання-відродження» неодмінно обрядово-знаково відтворюється, що надає даному божеству, причетному до Доль людей, прямих ознак безсмертності.

Доля-Янгол теж починає піклуватися про людину ще до моменту її народження та, відповідно, за визначенням, не може зникнути із кінцем людського життя - адже причетність ангелів до сонму безсмертних істот безсумнівна. Відповідно, ознаки іммортальності отримує й Доля у тому її виді, що зветься Доля-Ангел, а також Доля-Зірка, котра часто розуміється як Ангел. Ця Зірка, падаючи з неба та перехоплюючи душу померлої людини, перепиняє не просто душу, а таку душу, котра зберегла існування і по смерті людини, що прозоро вказує на іммортальні риси цієї душі.

Перевтілення Долі-Духу, її обернення на різних істот, становить собою «ланцюжковий» варіант базисної світоглядної формули, коли нескінчена кількість помирань в одному вигляді змінюється такою ж кількістю неодмінних нових народжень (перетворень) в іншому тілі. У даному випадку ми спостерігаємо чи не найвиразнішій приклад втілення універсалії безсмертя у дискурсі Долі. Розуміння Долі як Духу однозначно виказує наявність у її основі цієї універсалії (адже безтілесний дух не підвладний розпаду та тлінню), посилену до того ж ідеєю перевтілень, метаморфоз, коли Доля проявляє здатність набувати «матеріалізованого» вигляду в якості різних живих істот, як людей, так і тварин, і ще й неодноразово. Цілком у відповідності до платонівського метемпсихозу чи до східних (можливо, збережених в українців ще з часів індоєвропейської спільності) переконань у реінкарнації душ наші присвячені у давні таємниці знавці розуміли ці перевтілення як відплату за старі гріхи, тобто, у межах поняття карми, яка у відповідності до загальної суми думок, вчинків та їх наслідків у попередньому житті визначає як особливості майбутнього життя у новому тілі, так і саме це тіло.

Універсалія безсмертя як відсутність смерті, без-смертя, явно втілена тут у тому, що можливість померти взагалі відсутня - душа після скону одного тіла неодмінно заново втілюється у ту чи іншу живу істоту. При цьому вважається за добре, коли інкарнація Долі-Душі відбувається в істоту з недовгим життям, тому що це скорочує час її страждань у даному тілі. Можливо, даними уявами можна пояснити й природжену Недолю, коли Душа-Доля, маючи за старі гріхи визначально негативні присудження, у відплату за них в новій реінкарнації (у небозі, сіромасі, злидарі тощо) бідує разом із своїм господарем.

Таким чином, нами з'ясувалося, що, як і в інших текстах культури, в основі українських народних уявлень про Долю лежать граничні категоріальні світоглядні форми, такі як народження, життя, смерть у різних видах їхнього кодування, а також, імпліцитно, універсалія безсмертя. Але тільки вони вплинули на погляди Т. Шевченка на Долю.

3.2 Дохристиянські народні витоки поглядів Тараса Шевченка на кореляцію Бога та Долі: bogъ, bhag, bhaga-vat, небіжчик, небожата, небога й збіжжя як `щастя і здоров'я'

Один з можливих пошукових напрямків, котрий міг би допомогти краще продемонструвати наявність універсально-культурного підґрунтя у наведеній нижче інтерпретації розуміння Тарасом Шевченком Долі, відкривається завдяки важливій вказівці дослідника цієї проблеми Євгена Нахліка про те, що великий вплив на погляди нашого генія на це питання мали народні, зрозуміло, язичеські вірування про Долю (див. с. 135), а згодом - суто фольклорні її дискурси.

Показовою тут є етимологія іменника bogъ - `доля, майно, багатство'. Отже, небога - `це той, хто не має частки, долі' (при поділі), знедолений. Якщо «небога» означало «нещасний», «без долі», то виникає питання, чому тоді малих дітей часто звали «небожатами»? Гіпотетичне пояснення може полягати у тому, що до повноліття та остаточного визначення своєї при-суд-женої долі («судь-би») як «фортуни» дитина могла вважатися такою, котра своє щастя-долю поки що не отримала, з чого так і звалася. Водночас у випадках, коли людина насправді вважалася безталанною, тобто, нещасною з об'єктивних причин, ці визначення застосовувалися до неї в їхньому прямому смислі, як це ми бачимо у Тараса Шевченка (курсив мій - О. К.):

А наймичка невсипуща

Щовечір, небога,

Свою долю проклинає

Тяжко-важко плаче;

(«Наймичка»)

Або:

І вона, небога

Безталанна, встала мовчки

І нібито богу

Нишком собі помолилась,

Та й пошкандибала

За циганами …

(«Відьма»)

Цікаво, але існують певні смислові кореляції між «небожатами» (дітьми) та «небіжчиками» (померлими людьми). Народні демонологічні уяви прив'язували образ представниці світу мертвих, Баби-Яги, водночас - праматері людей, до пологової баби-бранки, котра виконувала ритуальні та акушерські функції жриці та повитухи. Саме ця баба могла дізнатись про майбутню Долю дитини. В одній народній пісні співалося: