Універсалія безсмертя у дискурсі Долі

Прямих свідчень цього немає, але є деякі факти, котрі побіжно вказують на те, що така переоцінка відбулася. Мова йде про вірш 1835 року «Странник», явно пов'язаний з Олександриною Гончаровою, оскільки на його рукописі поет, вочевидь, про неї у цю мить думаючи, зобразив два її профілі. Сам вірш сповнений надзвичайно сильною тривогою на грані безумства. Молода людина «незапно» була «объята скорбию великой» і «тяжким бременем подавлена и согбена». «Что делать буду я? Что станется со мной?» - у відчаї запитує вона, заломлюючи, як хвора, руки у передчутті великої біди, що невдовзі мала статися з його містом та усіма його мешканцями (курсив мій - О. К.):

Наш город пламени и ветрам обречен;

Он в угли и золу вдруг будет обращен,

И мы погибнем все, коль не успеем вскоре

Обресть убежище; а где? о горе, горе!»

Його домочадці всілякими способами прагнули заспокоїти його, тоді як він

Во всю ночь все плакал и вздыхалИ ни на миг очей тяжелых не смыкал.

Зрештою, він зустрічає юнака, що читав книгу, і той поцікавився, чому він так гірко плаче, на що отримав відповідь:

Познай мой жребий злобный:Я осужден на смерть и позван в суд загробный -И вот о чем крушусь: к суду я не готов,И смерть меня страшит.

За порадою цього юнака герой вдається до втечі, рухаючись у напрямку до світла:

Иди ж, - он продолжал, - держись сего ты света;Пусть будет он тебе единственная мета,Пока ты тесных врат спасенья не достиг,Ступай!» - И я бежать пустился в тот же миг

Ніхто з його оточення не ухвалює рішення залишити цей с віт, та він кидає все і спішить пройти крізь тісні ворота та порятуватися:

Побег мой произвел в семье моей тревогу,И дети и жена кричали мне с порогу,Чтоб воротился я скорее. Крики ихНа площадь привлекли приятелей моих;Один бранил меня, другой моей супругеСоветы подавал, иной жалел о друге,Кто поносил меня, кто на смех подымал,Кто силой воротить соседям предлагал;Иные уж за мной гнались; но я тем болеСпешил перебежать городовое поле,Дабы скорей узреть - оставя те места,Спасенья верный путь и тесные врата.

За спроби виявити прихований, алегоричний зміст даного віршу, стає ясним, що він несе в собі явні ознаки каяття поета. Хоча він збентежений відчуттям близького кінця цілого міста, тим не менш грядущу біду він відчуває як особисту: «Что делать буду я? Что станется со мной?» Саме ж місто, по суті, це той гріховний «Град Людський», земний, сатанинський, котрому приречено згоріти, як і Содому (S?dom буквально означає `той, що горить'). Грішним це місто зробили люди, котрі стримують палке бажання героя врятуватися, діставшись «единственной меты» - сяючого світла надії на спасіння. Якщо не боятися достатньо сильного паралелізму, то дані люди у Олександра Пушкіна утворюють те суспільство, котрому у Григорія Сковороди відповідає четвертий «блядословний» Мїр схиблених душ. Недаремно ті, хто не пускав героя бігти до його завітної цілі, зібрались на площі, «ідоли» якої через сум'яття розуму невірними, «блудними» словами й ведуть до появи цього «словоблудного» світу. Всі ці сили начебто уособлюють в собі ті тенета цього світу, з яких так важко виплутатись герою.

Триматися світла, досягти тісних воріт, переконаний О. Пушкін - це вірний шлях такого порятунку. Мотив тісних воріт також прозоро вказує на суть стремлінь героя. Тут ми бачимо той самий образ, котрого Бунін використав пізніше для оцінки Долі Толстого (див. с. 173), вживши для цього слова Євангелія про те, що більшість людей проходить широкими вратами, котрі ведуть до загибелі, тоді як лише одиниці обирають собі шлях крізь «тісні брами», які «ведуть у життя». Як писав євангеліст Матвій, увіходьте тісними ворітьми, бо широкі ворота й простора дорога веде до погибелі, і нею багато-хто ходять, тоді як «тісні ворота і вузька дорога», «веде до життя, і мало таких, що знаходять її!» (Мт. 7:13-7:14).

«Вузькість воріт» означає труднощі, що їх долає людина на праведному шляху, бо легше за все, ніяк себе не напружуючи, пливти за течією своїх плотських бажань та матеріальних вигод, хоча такий «шлях широкий» веде, зрештою, до погуби.

Немає ніяких сумнівів, що саме крізь широкі ворота, негайно виконуючи всі підказані темною стороною своєї натури плотські бажання, йшов протягом більшої частини свого життя Олександр Пушкін. Замислюватися над тим, наскільки пагубною є ця путь, поет почав принаймні вже з 1835 року, тобто, за декілька років до рокової дуелі, з якихсь причин прив'язуючи ці свої розмисли до гріха із сестрою власної дружини, про що свідчать накреслені швидкою пушкінською рукою графічні портрети коханки на рукописі вірша та явно невипадково введений у вірш образ тісних брам.

Показовим у ньому є мотив суду, до якого «не готовий» поет, тобто, у нього немає аргументів, щоб відвести від себе ту загробну відплату, котра чекає на нього за його серйозні життєві помилки (ст.-слав., болг. = `грешки'). По-новому тут зазвучав і термін Доля - у значенні при-суду як Судь-би, котра за умов залишення цього світу без каяття однозначно отримує негативний сенс.

Перебуваючи на межі життя та смерті, людина вже не може мати ніяких подібних плотських бажань, ба більше - колишня безвільна піддатливість їм вдається вже чимось таким, що варте засудження та заперечення.

Є всі підстави вважати, що саме таку оцінку своїм гріховним зв'язкам з Олександриною дав поет на смертному одрі, підтвердженням чому є факт його добровільного розставання з предметом, що живо нагадував йому про цей гріх - з її пам'ятним натільним хрестиком, а також те, що, попри наполегливі прохання своячениці відвідати поета, котрий помирав, той, по черзі попрощавшись з усіма присутніми в його будинку друзями, а потім - з близькими, не захотів її видіти (втім, Олександрина все ж таки знайшла спосіб з ним побачитися, привівши до нього для останнього прощання його дітей) [1]. Ці дії поета явно говорять про заперечення ним свого неправедного минулого.

Таким чином, сподіваючись протиснутися тісними воротами праведників, Олександр Пушкін мав надію на позбавлення від всіх тих гріхів, що висіли на ньому, котрі, «зачепившись» за «вереї» (стовпи-опори) вузької брами, «обсипались» би з нього та залишись у старому житті. Бажаючи спокутувати гріх низьких пристрастей, Олександр Пушкін прагнув підійти до вічного життя морально оновленою людиною. Іншими словами, відчуваючи себе майже «у бездны на краю», поет перейнявся думкою про спасіння, порятунок, що у відповідності до його настрою та емоційних інтенцій стало провідною темою у наведеному вірші, написаному у бентежних передчуваннях. Як це конкретно відбувалось - у наступному параграфі.

2.2.2 Смертельна дуель як «вівтарне полум'я» духовного відродження через моральне очищення

Певна логіка у відтворенні Володимиром Соловйовим у межах концепту Долі останньої дуелі поета як прямого наслідку його утягнутості у вирій світських пристрастей є. За припущення, що ця дуель бачилась Пушкіним чимось на кшталт катарсису, котрого він прагнув, стає зрозумілою його провокативна поведінка. Якщо причини першого виклику Дантеса на дуель 1836 року (виклик було скасовано через те, що Дантес став нареченим своячениці Катерини, сестри Наталі) виходячи із загальноприйнятих моральних норм ще можна якось зрозуміти - це була природна реакція на анонімки ще й досі невідомого авторства, то другий виклик, 1837 року, мав за прелюдію до дуелі абсолютно нестерпно образливий лист Олександра Пушкіна до Луї Геккерна та його прийомного сина Жоржа Дантеса.

Одначе виникають питання, чому саме ця дуель в інтерпретації В. Соловйова мала такий рішучий вплив на процес духовного відродження поета через моральне очищення - адже відомо, що у «дуельну ситуацію» поет попадав біля трьох десятків разів, через що був посів почесне місце у спеціальному поліцейського списку людей, «незручних для світу». Щоправда, попри його відмінну вправність як пістолетного стрілка (попадав з двадцяти кроків куля у кулю), він жодну свою дуель не закінчив вбивством суперника, дотримуючись, як припускають дослідники його творчості з Болдинського музею-заповідника, власної («моцартовської») максими «геній та лиходійство - дві речі несумісні» [5].

Втім, не можна сказати, що на дуелях він завжди стріляв у повітря. Володимир Соловйов задається питанням, як би жив далі поет, коли він все ж таки вбив Ж. Дантеса? Адже він цього вбивства хотів - дізнавшись після свого пострілу у відповідь, що Дантес начебто отримав поранення у груди, поет скликнув «Браво!» і відкинув пістолет у бік. Тому на запитання російського філософа можна відповісти теж запитанням - а як би він міг спокійно жити після цілком ймовірного вбивства когось на попередніх дуелях?

Не слід відкидати й впливу на О. Пушкіна відомого явища «зачарування смертю», коли, попри здоровий глузд та відсутність резонів для відмови від в цілому нормального, якщо не сказати, щасливого життя, обдаровані натури тягнуться до погибелі, кличуть та приймають її. Подібних прикладів ми знайдемо чимало - від Льва Толстого до Володимира Висоцького з його «лебединою піснею» «Кони привередливые». «Гибельный восторг» не раз і не два зачаровував й Олександра Пушкіна - достатньо згадати його зізнання «Есть упоение в бою, / И бездны мрачной на краю…».

Відому прихильність поета до дуелей «можна, звичайно, пояснити … бунтом його вільної натури, ображеної на безвихідну невдачливість судьби» [5], проте чи насправді Доля О. Пушкіна була вже настільки невдачливою? Як на мене, то ця тяга стрілятися має інше пояснення - вже на підставі та в межах експлікованої універсалії безсмертя в контексті тієї ж Долі. Йдеться про прагнення поета до штучного створення такої ситуації (про що детальніше говорилося у розділі про Т. Шевченка, с. 139), де загроза була б реальною та вкрай гострою. Коротко можна сказати, що як у казці задля завершення «повноформульної» фабули іноді майже через неприродне силування сюжету вводиться мотив нестачі, біди, загрози життю, так і Олександр Пушкін з метою підкреслено знакового втілення свого відродження через виживання шляхом вольового подолання штучної смертельної ситуації робить все, щоб дуель відбулася. І зовсім не факт, що він начебто хотів, щоб його останній двобій неодмінно мав для нього, за словами князя Петра В'яземського, «кровавый исход».

Перемога над суперником на дуелі, де шанси обох учасників рівні, за своєю суттю ідентична подоланню смерті у будь-яких інших обставинах, і ця природна «налаштованість» на виживання, закладена в кожній живій істоті, починаючи від її далеких предків, у людини може відтворюватися навмисно. Ми знаємо багато «любителів адреналіну», котрі стрибають з хмарочосів на парапланах, кидаються з мостів на гумових мотузках (Rope-Jumping чи Bungee-Jumping) тощо. Залишившись після дуелі живим, дуелянт відчуває потужний приплив життєвих сил, святкує торжество життя, переконується, що смерть можна здолати. Зрештою, дуель, як і «російська рулетка» - це випробування Судьби, і якщо дуель завершується вдало, то, відповідно, й Долю слід розцінювати як щасливу, як таку, що «запрограмована» на здолання смерті та перемогу життя.

Для проведення деяких паралелей з інтерпретацією Володимиром Соловйовим Долі О. Пушкіна в контексті його останньої дуелі звернемося до інших дуелей поета, зокрема, з графом Федором Івановичем Толстим. Цей граф, за даними того ж музейного сайту, відомий авантюрист, забіяка, скандаліст та карточний гравець, особистість «незвичайна, злочинна і химерно приваблива», отримав прізвисько «Американець» через примусове висадження його з судна під час плавання з Іваном (Адамом) Крузенштерном на одному з російських тоді Алеутських островів. Причиною для цього послугувало постійне збудження екіпажу та витівки, серед яких було й споювання корабельного попа, якого він п'яного «приклеїв» бородою до палуби сургучною печаткою. Коли той почав тверезіти й вставати, граф закричав йому: «Лежи, не смій! Бачиш - казенна печатка!» Повернувся він весь татуйований, з колекцією зброї дикунів, серед яких він був авторитетним настільки, що вони пропонували йому стати їхнім царьком.

Його небіжка, відома мемуаристка Марія Каменська згадує, що Пушкін давав собі звіт у серйозності її дядька як дуельного супротивника. Той був бретером, тобто, завзятим, «професійним» дуелянтом, готовим битися з будь-якого, навіть самого незначного приводу («бретьори» часто самі навмисно провокували дуелі). Оскільки на «рахунку» «Американця» було вже одинадцять жертв, котрі ось так, через свою загибель, отримали «удовлетворение», О. Пушкін до двобою з ним ретельно готувався, шліфуючи у Михайлівському свою майстерність зі стрільби. Цікаво, що при цьому він тієї дуелі палко бажав з тих резонів, що думав завдяки їй «очиститися» [4].

Як бачимо, бажання «очиститися» дуеллю поет висловлював ще до свого останнього поєдинку. Що він мав на увазі, говорячи князю Петру В'яземському про «очищення дуеллю», сказати важко, бо сварка з графом Ф. Толстим за грою в карти пройшла без образ, і ніякого очищення смертельним ризиком, якщо під цим розуміти очищення від збезчещення, не потребувала. Однак, за спогадами тієї ж М. Ф. Каменської, готуючись до цієї дуелі, поет не особливо тривожився, кажучи Олексію Вульфу, другу та сусіду по Михайлівському: «Цей мене не вб'є, а вб'є білявий, відьма брехати не стане». Таке знання про пророкований результат даної дуелі та відповідне ставлення до неї говорить про фаталізм у сприйнятті поетом власної Долі.

Підтвердження цього ми знаходимо у Євгена Нахліка, котрий зазначає, що «все доросле життя Пушкіна переслідував екзистенціал передчуття. Непереборна віра в забобони, прикмети, гадання та віщування схиляла його до фаталізму. … І чим більше різні зловісні знаки спонукували Пушкіна ставати „людиною фатуму”, то тим більше він хотів стати „людиною Провидіння”. У нього було не так смирення перед невідомою Найвищою Силою (акт внутрішній, глибоко духовий, побожний, благоговійне прийняття з розумінням і вдячністю судженого життєвого шляху), як покірність перед нею (акт зовнішній, що випливає з усвідомлення марності протидії) і навіть стоїцизм (усвідомлення конечності стійко витримати удари долі). Корелятом смирення є віра в Боже Провидіння, корелятами покірності - язичницький фаталізм і надія на щасливий випадок. Це все й пройшло крізь душу і свідомість Пушкіна» [6, с. 21].

Що стосується останньої дуелі, то тут ми бачимо вже таку «рулетку», де револьвер заряджений повністю, а не одним набоєм, коли шансів вижити не залишається у жодному разі, і тому наполегливе прагнення Олександра Пушкіна, щоб дуель все ж таки відбулася, явно є зумисним фаталістичним кроком у безодню, назустріч своїй відомій і неминучій Долі. Це є як раз тим «домішком» у необхідну незворотність Долі суверенної волі самої людини, про котрий говорив на початку свого аналізу Судьби Пушкіна Володимир Соловйов. Даючи собі звіт у цій незворотності, людина сама робить кроки назустріч своїй рокованій Долі, і тим не тільки приймає, але й «творить» її, перетворюючи себе з пасивно-покірливого об'єкта на доленосного суб'єкта, стаючи тим самим «хазяїном своєї Судьби», нехай і нещасливої. Про подібне внутрішньо спокійне ставлення до страшної Долі, з незворушним прийняттям того, що коли їх «извлекут из-под обломков», то «четыре трупа возле танка дополнят траурный пейзаж», співалось у пісні радянських панцирників часів другої світової війни: «Судьбы я вызов принимаю прямым пожатием руки».

Можливо, у такий спосіб поет прагнув покінчити з життям, щоб обійтися без смертного гріха накладання на себе рук, що має клінічно-психологічні пояснення. За спостереженнями сучасників, останні роки О. Пушкіна визначаються вираженим депресивним станом. З реконструктивно-медичного погляду [3], «дуель Пушкіна і смерть після неї чимось нагадують самогубство. Увесь ланцюг подій, що призвів до фатального пострілу, свідчить про те, що Пушкін свідомо шукав приводу для сутички. … У той ранок, скошений пострілом Дантеса, на сніг упав уже не той Пушкін, образ якого наведено у хрестоматіях з літератури - молодий, сповнений життям, творчих планів і невгамовної енергії. Ні, це була гаснуча, стомлена людина, що шукала своєї смерті. Сказане підтверджує й фраза, записана зі слів давнього друга поета Євпраксії Вревської: „За кілька днів до дуелі Пушкін, зустрівши в театрі баронесу N, сам повідомив їй про намір шукати смерті”. … Цьому сприяли суперечності як політичного, так і особистого характеру. Двоїсте ставлення до свого соціального стану, заплутані матеріальні справи і неможливість змінити життя - покинути столицю без того, щоб не посваритися з царським двором - усе це розхитало сили поета і призвело його до стану, у якому він почав шукати виходу у смерті. … Сестра Олександра Сергійовича вважала, що „якби куля Дантеса не обірвала його життя, то він навряд чи пережив би сорокалітній вік”» [3].

З цього видно, що інтерпретація події у термінах «священної жертви», як це пробує робити В. Брюсов, при аналізі джерел спонукальних мотивів вчиненого поетом кроку у безодню, критики не витримує. Самогубство спустошеного душею людини - у будь-який спосіб - жертовним вчинком назвати важко. Але якщо ми, за його словами, вимагаємо від поета, щоб він творив не свої книги, а своє життя, то Олександр Пушкін цього цілком досяг - він «розпалив вівтарне полум'я, не боячись, що і сам у ньому згорить». І якщо «тільки жрецький ніж, що розтинає груди, дає право на ім'я поета» [2, с. 94], то Олександр Пушкін є втіленим прикладом вільного обрання такої своєї Долі.

Це - той екстремальний варіант обрання стратегії негативно-заперечливого ставлення до світу людей, про який йшлося у розділі про Григорія Сковороду (с. 34) своєрідний «ескейпізм» радикального ґатунку, коли неможливість змінити цей світ викликає бажання назавжди залишити його. Припускаю, що у Олександра Пушкіна ситуація мала відношення не так до світу людей, як до нього самого, особливо після усвідомлення ним своєї непоправності ніяким іншим чином, ніж через смерть; дуель же стала способом досягнення цієї мети.

Зовнішнім чином це виглядало як «повернення бумерангу підлості», коли той, що без будь-яких вагань та докорів сумління зваблював чужих заміжніх жінок, сам 4 листопада 1836 року отримав «диплом» про прийняття його до «Ордену Рогоносців». Одержимий жагою помсти, російський геній довірив своє життя Року - тій самій сліпій силі, котра так часто запропащала його Судьбу! [8].

Акт Волі щодо власної Долі у пушкінському випадку показує, що людина здібна поставитись до самої себе як до засобу вирішення серйозних життєвих проблем. Іммануїл Кант саме тому засуджував самогубство, що таким вчинком людина відноситься до себе як до засобу, тоді як вона завжди повинна бути метою. Роздвоєння між тим «Я», котре використовується як засіб, і тим «Я», котре приймає рішення про це використання, ще раз підтверджує той факт, що тут суб'єкт дії, тобто, центроване довкола «самості» «Я», має здатність відсторонюватися від того «Я», яке живе емпіричним життям, і тим виходити (трансцендувати) за його межі, стаючи на «метафізичний» рівень усвідомлення самого себе в межах концепту Долі у формах та визначеннях, уже непідвладних законам тління, тобто - з позиції безсмертя. Вчинок Олександра Пушкіна, якщо припустити, що тяга до загибелі неухильно вела його до рокової дуелі, цілком вписується у дане пояснення, тим більше, що послаблений варіант такого рішення - постриг, прямо згадується В. Соловйовим як той шлях, який мав би врятувати душу грішника.

Отже, в рамках еросної частини еросно-танатосної парадигми Олександр Пушкін відповідно до базисної формули перейшов від плеканої сексуальності, визнаної ним як крайня повнота прояву життєвості та ствердження життя (кодування вітальності культивованим еротичним кодом) до заперечення такої базисної функції як залогу вічного життя за порогом «тісної брами» (кодування іммортальності табуйованим еротичним кодом). У даному випадку базисна світоглядна формула набула такого вигляду: «ствердження життя через секс - заперечення сексу та відповідного життя як смерть плоті - порятунок від вічної смерті, котра чекає на грішника, через відродження як духовної людини на порозі відходу у безсмертя».

Танатосна частина вказаної парадигми втілилась у наступному. Останній «низький порив» поета неодмінно вбити людину (агресивне кодування мортальності) міг стати духовною смертю поета (інформаційне кодування мортальності), але через смерть від рани (агресивне кодування мортальності, тепер - вже відносно його самого) став початком його морального оновлення (інформаційне кодування іммортальності). У підсумку, перейнявшись християнською смиренністю, поет пробачив свого вбивцю, і тим переступив через смерть до життя. Відсторонена саморефлексія після того, коли вже зроблено невиправний крок з краю «мрачной бездны», є поглядом з такого потойбіччя, коли жива людина начебто долає свою атрибутивну індивідуальну скінченність та дивиться на саму себе вже після власної смерті. Хоча суб'єкт споглядання тут все ще живий та самісно усвідомлений, він вже перейшов рокову межу. Погляд на себе, на своє життя та смерть, кинутий з позамежності та позачасовості, коли людина вже стоїть і над життям, і над смертю, є поглядом з позиції вічності, отже, безсмертності.

3.Тарас Шевченко: «ДекІлькА печальнИх фактІв ІСНУВАНННЯ» і - «З нас будуть люде…»

3.1 Універсально-культурні аспекти українських народних уявлень про Долю

Надзвичайна близькість Тараса Шевченка до багатовікової української традиційної світоглядної свідомості, до осмислення в її рамках найсуттєвіших смисложиттєвих проблем буття людини в світі, загальновизнаний потужний фольклорно-етнографічний підмурок його творчості, тісний зв'язок із збереженою до його часів майже у незмінному стані тисячолітньою українською міфологічно-язичеською, обрядовою, пісенною та звичаєвою архаїкою робить цілком логічним попереднє звернення до тих народних джерел, що мали безпосередній вплив на Шевченкові уяви про Долю.

Фактологічний матеріал цієї глави взято переважно з праці Петра Іванова, котра містить достатньо повний та кваліфікований, хоча і дещо розкиданий виклад українських народних уявлень про Долю. Попри те, що занотовані в ній дані зібрано лише в одному регіоні України, він, судячи з усього, є достатньо репрезентативним, тому що об'єктивно виражає зміст цілої системи народного світосприйняття. З причин недостатньо чіткого розрізнення Петром Івановим різновидів Доль так, як їх собі розуміли наші пращури, вони мною класифіковані дещо в іншому порядку. Надалі у тексті після викладу зібраних фольклористами народних уяв про певні види Доль наводиться універсально-культурний аналіз кожного з її окремих типів.

3.1.1 Природжена Доля

Наш нарід вважав, що Доля, котрою людину наділяє Господь, від народження є у кожного. Вона розуміється як невідворотна, оскільки її записано до Книги судьб. Але природжена Доля надається людині ще й матір'ю - під час пологів та при догляді за дитиною. Сама Доля теж народжується - разом із появою людини на світ Божий. У народних піснях співалося, що мати, котра породила дівчину у Святу неділю, дала їй нещасну Долю, оскільки свята для народження дитини вважалися несприятливим часом. Петро Іванов в «этнографических материалах, собранных в Купянском уезде Харьковской губернии» (Этнографическое обозрение за 1897, № 1) зазначав, що люди вірили, начебто з того, хто народиться «під великі празники: Різдво, Хрещення», «не буде добра: буде каліка або слабоумний».

Тому зрозуміло, чому це народжене на празник дівча хоче своєї нещасливої Долі позбутися. Але зробити це не просто. Вона береться випроваджувати свою Долю на лани, а та обіцяє, що як тільки її господарка прийде «пшениченьку в поле жати», то вона за неї й «вчепиться». Дівча відсилає свою згорьовану Долю утопитися в морі, а та каже, що знову «пристане» до неї, як тільки вона «прийде рано по водицю». Тоді дівча пропонує своїй Долі «у лузі заблудитися», але і там вона, липуча, знов за неї міцно тримається та не відстає.

Аналогічна пісня, де так само йдеться про те, що своєї поганої Долі неможливо позбутися, розповідає про парубка, котрий хотів свою Недолю на базарі продати, але це йому теж не вдалося. Як вважає Петро Іванов, такі мотиви підкреслюють безсилля людини у боротьбі з тим, що приписано їй зверху [9, с. 346, 347]. Попри таку жорстку прив'язаність Долі до людини, від неї все ж таки можна визволитися, але дуже дорогою ціною - треба, щоб людину прокляли найближчі люди, батько або мати, тому що проклятих Доля завжди кидає напризволяще [9, с. 346, 350].

Щоправда, буває й так, що Доля сама залишає людину; це трапляється з невдахами по життю, хоча тут не зовсім ясно - чи то людина стає невдатницею через те, що Доля перестає їй допомагати, чи навпаки, Доля припиняє сприяти тим, хто не має здібностей самостійно досягти успіху в житті. У книзі Петра Іванова наводяться такі народні констатації з цього приводу: «Як чоловік попаде жити на свою дорогу, узнає, чим йому треба займатися, то й буде жити гарно, у всьому йому допомагатиме його Доля». Тут видно, що прихильність Долі до людини залежить від того, чи змогла та самостійно знайти собі добрий шлях у житті. Тобто, ситуація, коли природжена Доля залишає невдаху, виникає через нікчемність самої людини, а не зі свавілля Долі.

Інша ситуація складається з Долею тоді, коли людина не може прихилитися, додам від себе, до «сродної праці», коли «не попаде чоловік, чим зайнятися». «Доля кидає» таку недоріку «та уходить куди-небудь, частіше за все блукає по лісу» [9, с. 346, 350]. Іншими словами, недобра Доля держиться людини за будь-що, тоді як добра одна зостається при людині зі здібностями, проте залишає нездару, за нього вже не «чіпляючись». Як переказує далі Петро Іванов, по народженню Бог дає людині по одній Долі або Недолі, проте не при кожній людині Доля перебуває разом з моменту народження, через що частка людей змушена її, і, часом бува, без успіху, шукати [9, с. 346, 349].

За тими ж даними з «Этнографических материалов…», природжену Долю мала вгадати баба-бранка, котра «брала» дитину при пологах. Той, хто з'явиться на світ у неділю, буде хтивим, проти понеділка - відуном, а у четвер - багатим. Розпізнавала ця бабка Долю дитини й за виглядом та положенням немовляти по народженню. Той, хто з'являвся на світ обличчям додолу, мав скоро померти, народжений відразу із зубами неодмінно ставав знахарем, пройдисвітом і зугарним до наврочення. На переповитого пуповиною малого чекала Доля солдата. Щаслива ж Доля випадала тій дитини, яка народжувалася у «сорочці» або відразу разюче схожою на батьків.

Універсально-культурна складова поглядів на згаданий вид Долі простежується вже в самій її назві - «Природжена», тобто, пов'язана із народженням (генетив) як людини, так і її самої. Окрім цього, за сенсом слова «природжена» - як неодмінно притаманної від моменту народження невід'ємної риси - мова йде про «ригористично» «запрограмовані» Долею майбутні життєві події. Останній момент говорить про присутність тут вітальної універсалії (життя), специфікованої позитивною та негативною «програмною» визначеністю Долі. Припадання народження на свята дає табуювання інформаційної (нерозумність) або культивацію агресивної функції, наслідком чого є каліцтво - кульгавість, безногість, безрукість та інші ушкодження. В обох випадках ми маємо негативно визначену вітальність - не може бути нормальним життя у того, хто є просто пришелепуватим чи ґанджовитим.

«Нав'язливість» поганої Долі, якої, фактично, неможливо позбутися, демонструє присутність моменту насильства, примусу, пригнічення волі людини, заперечення її бажань, завдяки чому можна твердити про наявність у цих мотивах такого світоглядного коду, як агресивність. Та ж сама культурна універсалія лежить в основі протилежної воледії Долі, коли вона позбавляє людину своєї турботи, що є своєрідним покаранням, тобто, знову-таки, агресивністю. Контамінацію агресивності та інформаційного коду можна впізнати у мотиві прокльону, адже це, по суті, є вербальною атакою, котра має цілком реальні наслідки.

Пошуки власної Долі свідчать про те, що теперішній стан «шукача» є незадовільним, адже, як відомо, «від добра добра не шукають», і навряд чи хто буде видивлятись для себе погану Долю. За всіма ознаками, тут ми маємо той «шаблон», який лежить в основі базисної світоглядної формули «життя - смерть - безсмертя», але у зовсім послабленому варіанті, як неповний ланцюжок «погане життя (наявне) - добре життя (шукане)». Основною категорією тут є вітальна універсалія, котру включено до ініціальної частини наративу і котра пов'язана із зав'язкою будь якої оповіді. У Володимира Проппа це отримало назву «Нестача» з наступною «Ліквідацією» цієї нестачі позитивним героєм. Про універсально-культурний аспект таким чином репрезентованої базисної формули докладніше сказано буде нижче, де йтиметься про вплив українських народних уявлень про Долю на Т. Шевченка (с. 116, 139 ).

Що стосується універсально-культурних аспектів Долі, котру за тижневим днем народження дитини мала вгадати баба-бранка, то культивований еротизм лежить в основі прогнозу про майбутнє сластолюбство дитини, народженої у неділю, культивована і табуйована інформаційність - у провісті про отримання малечею, котра прийшла до світу людей у понеділок, здатності по досягненні дорослості знати те, що є невідомим усім іншим людям, а культивована аліментарність (у трансформованому вигляді великої кількості грошей, скарбів та майн) - в очікуванні для дітвака, що народився у вівторок, такої Долі, котра, навіть попри його власні суб'єктивні бажання чи здібності, неодмінно стане дукою (про таких кажуть, що їм «гроші самі йдуть в руки»).

Немає нічого дивного, що й в основі пророкування майбутньої Долі дитини за її виглядом по народженню так само лежать категорії граничних підстав та коди. Мортальна категорія присутня у пророцтві скорої смерті того, хто народився обличчям долу (дивиться в землю в землю піде). Життя у позитиві очікує новонародженого, що з'явився на світ у сорочці чи схожим на неню та неня. У кого вже в утробі матері виросли зуби, має перспективу стати знатником (інформаційний код), до того ж пронирою з авантюрними схильностями («кусючим», здатним на порушення багатьох норм життя - детабуйована агресивністю вітальність), та ще й таким, що може насилати порчі (агресивний код в контамінації із інформаційним, наврочення через слово чи магічну знакову дію). Народжений оповитим пуповиною, як жовнір амуніцією, за своєю природженою Долею повинен був стати професійним вбивцею і сам постійно ризикувати власним життям (агресивне кодування мортальності). Майже всі ці приклади побудовані на принципі міфологічного мислення за зовнішньою аналогією.

3.1.2 Три Долі: Природжена (материнська), випадкова (батьківська) та зумовлена (Божа) як Талан, Фортуна і Рок

У деяких народних оповідях про Долю можна знайти принаймні натяки на існування у кожної людини одночасно декількох Доль, котрі можуть при людині й не знаходитися. Окрім Бога та матінки, Долю людині дає ще й батько. Українці, навіть тоді, коли вони переконані, що Доля у людини тільки одна, вважають, що дається вона на три талани, і якщо хтось попаде на свій талан, у того все буде добре за прислів'ям «Гроші йдуть на гроші, хліб - на хліб, злидні - на злидні» [9, с. 346, 363].

Проаналізувавши значний український фольклорний, зокрема, пісенний матеріал, Петро Іванов, узагальнюючи народні погляди на Долю, констатує, що в одному понятті Долі перед нами постають розбіжні течії, які у різні часи увійшли до цього поняття, але вони не злилися цілком та зберегли свою древню окраску. На цій підставі він виділяє у концепті Долі три головні ідеї: ідею природженості, ідею випадковості та ідею зумовленості. Цей дослідник наводить дані про одну весільну пісню, де наречену запитують, яка саме - материнська, батьківська чи Божа Доля є кращою, чим, власне, визнається наявність у молодої трьох Доль. Зізнаючись у нестачі матеріалу, який дозволив би строго розмежувати уособлення Долі за вказаними трьома категоріями, та називаючи свої міркування лише здогадками, він висуває припущення, що кожній людині дається три Долі. Здійснивши процедуру узагальнюючої класифікації трьох Доль, котрі є належними образами вищевказаних ідей, він стверджує, що Доля материнська у цьому випадку відповідає ідеї природженості, талану, Доля батьківська - ідеї випадкового щастя, фортуни, а Доля Божа - ідеї присудженої, рокової судьби [9, с. 362].

Олександр Потебня теж вказував на народні уяви про декілька Доль, згадуючи Долю материнську та Божу. Що Доля дитини залежить від нені, видно з таких пісень:

Породила мене мати в зеленій діброві

Та не дала мені мати ні щастя, ні долі

Тільки дала стан хороший

Та чорнії брови

або:

Десь ти мене, моя мати, в барвінку купала

Купаючи примовляла, щоб долі не мала

Уяви про материнську Долю не суперечать, вважає він, вірі в залежність особистої Долі від Бога. Прислів'я «Доля луччая Божая, ніж матчиная» [19, с. 234] віддає перевагу все ж таки Долі Божій.

Усе сказане в універсально-культурному плані стосовно попереднього виду Долі з огляду на тотожну з нею специфікацію - «природжена» - стосується й Долі материнської. Щодо інших двох типів Долі, то їхній універсально-культурний аспект вбачається, по-перше, в аліментарно кодованих «таланах» (гроші, хліб). У випадку «злиднів» цей код табуюється, оскільки тут передбачається відсутність не тільки добробуту, але й елементарних засобів підтримки життя. Дана аліментарно визначена вітальність (існування у добробуті - животіння у злиднях) у життєвій перспективі подружнього проживання доповнюється еротичним кодом, коли дівчині на весіллі пропонується обрати собі на майбутнє спільне життя із чоловіком у родинному колі ту чи іншу Долю.

Материнська Доля, яка дає природжені здібності до вдалого влаштування у житті, не має, судячи з наявності іншого типу Долі, батьківської, гарантії на їхню неодмінну реалізацію. За всіма ознаками, людині ще треба попасти у «щасливу течію», коли їй починає «везти» внаслідок благополучного збігу обставин, котрі приносять щастя, і цю можливість несе у собі Доля батьківська. Таке позитивне очікування прихильності Фортуни у житті відконтрастовується третім типом Долі, визначеної Богом, що постає як «рокова Судьба», отже, небезпечна та нещасна життєва перспектива. І якщо батьківська Доля, Фортуна, імпліцитно передбачає отримання через «удачу», що «випала» людині, всіх життєвих благ, то Рок є явно негативною, у крайньому варіанті його прояву - агресивно-мортальною вітальною перспективою.

За всіх випадків, ми можемо констатувати, що вказані типи Долі є своєрідними накресленими наперед «програмами» життя, і тим від нього, безпосереднього, відрізняються. Материнська Доля «авансує» можливості щасливої самореалізації людини внаслідок надання їй природжених здібностей і талантів. Батьківська Доля передбачає створення щасливих, нехай і випадкових (таких, що «випали» за «жеребом») умов для здійснення цих природжених добрих хистів (а це не завжди буває). Нарешті, третя, Божа Доля, шле людині таку невідворотну послідовність подій, котрі, врешті-решт, визначають присудження цій людині не Долі, а Недолі, якої важко, але, в принципі, можливо позбутися. Зазначу, що останній тип Долі, котра розуміється як рокова Судьба, послана від Бога, вимагає деякої теодицеї, яка покликана пояснити, за що Господь шле людині подібні випробування - адже зазвичай, у переважній більшості народних уявлень про Долю, Бог дарує людям Долю добру, а не гірку.

В цілому розглянуті вище три типи Долі постають як такі, що існують до появи людини на світ, тобто, вони є, коли людини ще немає (щоб її надати, її треба попередньо мати), і, вочевидь, вони є й тоді, коли людини вже не буде на цьому світі. Дана обставина надає цим Долям ознак іммортальності. Більш рельєфний прояв цього ми бачимо у тому виді Долі, якого ми зараз розглянемо, коли вона прив'язується до безсмертних душ померлих предків.

3.1.3 Долі - душі померлих предків

Оксана Шалак наводить дані, що в українців, як і в інших народів, Доля - це душі пращурів, померлих родичів чи, взагалі, близьких людей. Цілком слушно ця дослідниця зауважує, що Доля-Душа «безпосередньо причетна до стародавнього культу предків, покровителів родинного вогнища» Про те, що мова не завжди йшла про відомих близьких родичів, але про пращурів взагалі, свідчить молитва, де всі домашні моляться за тих, «за котрих ніхто не знає», «лягаючи і встаючи, і дорогою ідучи, ніхто не згадає». Люди заступалися за своїх предків перед Богом, «щиро Його просячи» «усі душі поминати», котрі «цього святого вечора чекають», а не самих лише відомих їм небіжчиків. Заступаються у цій молитві не тільки за безвісних пращурів (що цілком відповідає культу предків), не тільки за загиблих наглою смертю - «що вони бутинами побиті (лісовими деревами, що впали), але й за «страчених» та «водою потоплених»» чи навіть й за тих, хто «гірко в пеклі пробувають» [27, с. 132].

Отже, народні образи Долі такого ґатунку прив'язуються до потойбічного світу, уособленого в померлих родичах, душі котрих іноді прямо називають «Долею». Ці Душі-Долі полюбляють навідуватися до своєї хати поїсти (для чого, за повір'ями, не тільки на свята чи поминки, але й в будні їм залишають якийсь покорм), їх можна побачити, з ними можна говорити, умовляти, наприклад, щоб вони більше не з'являлися вдома. Двовір'я в цих уявах простежується у тому, що ці Душі-Долі під час поминальних обідів сидять на поличці між іконами [9, с. 345].

Українці, як і інші народи, мали декілька спеціально відведених для вшанування душ предків свят, серед яких Різдво, Великдень, Провідна неділя, Зелені свята, Спаса, субота перед Дмитром. Головним них є Різдво - пише Оксана Шалак. На Святу вечерю та в інші дні, сідаючи за стіл, дмухали на лаву, «аби не присісти якої душечки» [27, с. 131-132].

За своєю поведінкою Долі-Душі померлих предків нагадують Домовика - бувають задоволені, коли знаходять улюблену їжу, і сердяться чи навіть б'ють людей, коли її мало чи зовсім немає. Відповідно, люди прагнуть задобрити ці Душі, приносячи їм відповідні пожертви. Втім, сильним є й бажання зовсім позбутися їхньої присутності - для цього Душі-Долі слід злапати, і одного разу спіймані, вони зникають уже зовсім [9, с. 345].

Душі-Долі покійних матерів часто доглядають залишених ними на білому світі своїх сиріток. Вони, а також померлі дружини, нерідко попереджають близьких про можливу біду, тоді як Душа-Доля діда схожа на кровожерливого упиря. За деякими переданнями, Доля-Душа помирає разом з людиною, за іншими вважається, що Долі померлих людей живуть на їхніх могилах. Цю Душу-Долю можна викликати, навхрест перестрибнувши гробки, але тут є великий ризик - замість щасливої Долі може нагрянути нещасна Недоля, котра, проти очікуваної допомоги, принесе лихо [9, с. 344].

В універсально-культурному плані у такому виді Долі однозначно домінує мортальність на тлі іммортальності - адже вони, Душі-Долі, належать померлим людям, але померлим «не зовсім», тому що вони мають явні ознаки живих істот - приходять поїсти (аліментарний код), сердяться та лупцюють людей, коли не задоволені (агресивний код), попереджають про лихо (інформаційне кодування мортальності у сильному варіанті, чи біди, проблем, негараздів - у послабленому).

Слід зазначити, що уяви про Долі-Душі померлих предків родичами зовсім не обмежуються. Вони виходять на той семіотичний обрядовий комплекс, котрий пов'язаний з божеством, що помирає та воскресає, а також - з представниками світу демонологічних істот, котрі відповідають за врожай.

Олександр Веселовський описує деякі давньогрецькі свята з елементами оргій на честь потойбічних персонажів, коли, як і у нас це відбувалося з опудалами Ярила-Коструби, їх спочатку радісно вітають, а потім ритуально «виганяють» та нищать. В українську давнину так само, проводжаючи весну, виганяли русалок, котрих цей дослідник вважає тотожними давньоримським манам, обожненим душам пращурів. На свято Чьет <Хоэс> (наші «Проводи» - О. К.) вином поминали душі померлих, котрі з'являлися у вигляді ман чи «рожаниць», і які, що важливо тут для нас відмітити, правили долею своїх родичів. Предки посилали людині її Долю та строго карали за порушення завітів як кери-еринії (словянські «кари») [2, с. 241, 243].

Отже, русалки-мани з їхньою богинею Манією, що насилає на людей безумство, теж мають причетність до наділення людини Долею. Кери-кари карали не тільки за порушення родових приписів, але й в межах уяв про реінкарнацію на покуту наділяли людей Недолею - своєрідною відплатою за минуле життя. Русалки ж, коли маються на увазі русалки не другорядні, водяні, а основні, польові, мають, як і предки, безпосереднє відношення до доброго врожаю, а отже, добробуту, а значить - і до доброї Долі. .

Повна базисна світоглядна формула простежується тут ще й у тому обрядовому комплексі, котрий пов'язаний з ідеєю помирання та воскресіння божества-предка, а також у мотивах реінкарнації. Аліментарне кодування даного комплексу проявляється у ритуальному вживанні варених злаків та вина на честь душ померлих, інформаційний - в їхньому поминанні, агресивний - у знищенні опудал. Еротично-генетивну контамінацію видно тут у тому, що Долю людям надсилають «рожаниці», а чисто еротичний код втілюється в оргіастичній складовій даних обрядів, де тимчасове зняття табу на вільні статеві стосунки мало підкреслити продуктивну силу природи.

Генетив на тлі мортальності та іммортальності вбачається у тому, що Долі-Душі пращурів породили колись всіх своїх нащадків - за ланцюжком поколінь - аж до новітньої генерації. Сама ж молитва за прародителів вводить у даний контекст інформаційний код у вигляді звернення людей до Бога, і цей код подвоюється тим, що Він, за проханнями людей, має всі ці душі поминати, причому це Його поминання насичене іммортальними смислами (вічна пам'ять вічного Бога). Табуйований же інформаційний код видно у словах «за котрих ніхто не знає», «лягаючи і встаючи, і дорогою ідучи, ніхто не згадає». Тобто, безвісні пращури як конкретні особи вже стерлися у пам'яті нащадків, пряме знання про них відсутнє. Агресивне кодування мортальності проявлено у даних уявах в літанії по забитим, страченим, загиблим від падіння дерев у лісі тощо.

Локалізація комплексу «мортальність (померлі) - іммортальність (безсмертні душі цих померлих) - агресивність (вічні тортури неправедних душ у пеклі)» суцільно охоплюється інформаційним кодом, оскільки молитву возносять і за ці, що у гіркоті вічних мук митарствують, грішні Долі-Душі.

Додаткові універсально-культурні смисли начебто самі спливають на поверхню тоді, коли ми згадаємо ортодоксальні християнські уявлення про пекло. Інфернальний дискурс передбачає, що це Царство смерті (мортальність) та вічних страждань у покарання за гріхи (агресивність) створено (генетив) Святою Трійцею - Богом-Отцем, Богом-Сином і Богом Духом-Святим, і ніким іншим. Перша іпостась, за найбільш відомими перекладом дантівського поетичного варіанту цих уявлень, створила Пекло своєю «вищою Силою», друга - «повнотою Всезнання», і третя - «першою Любов'ю» (агресія, інформаційність, еротичний код). Ось цей уривок з «Божественної комедії» Данте Аліґ'єрі, де Пекло веде монолог, визнаючи себе Божим творінням (переклад мій - О. К):

В обитель вечной боли и скорбей,

Ко мне войдете вы, в многострадальный град,

Потеряны, средь умерших людей

Тут справедливостью своей Творец мой вам воздаст наград.

Я, Ад, творен божественною властью

И высшей мудростью, и первою любовью

Ничто передо мной не создавалось страстью

К невечности - я так же вечен мрачной болью

Сих слов: “Оставьте все надежды, кто сюда попал”.

Слова такие над вратами пекла вижу -

Их в темных красках нам Господь предначертал

Іншими словами, домінуючий в цілому генетив (творіння) тут кодується агресивністю («вища сила», в оригіналі - «божественна всемогутність», la divina podestate), інформаційністю («всезнання», в оригіналі - вища мудрість, la somma sapпenza) та еротичним кодом у його широкому сенсі («першою любов'ю» - 'l primo amore).

Попутно відмічу, що з твердженням про творення пекла Любов'ю Бога з перших часів християнства виникло певне протиріччя - як може милостивий Бог бути творцем місця страждань, катувань і митарств, та як можуть співіснувати Царство Любові та Добра і пекло, коли, нехай і з власної богомерзької волі, у ньому страдають грішники? Богословські спроби розв'язати цю суперечливість полягають у поясненнях, що пекло - це місце, де ті, хто не приймає божественної Любові, нечестивці та злі духи, добровільно погоджуються терпіти вічні муки через те, що вони цю Любов ненавидять більше за ці муки. Зрештою, коли після другого пришестя Господа місця в оновленому світі для пекла взагалі не залишиться, то ті, хто не покаявся, і зло разом з ними, миттєво зникнуть, не витримавши Божої Ласки, але для них ця мить буде здаватися вічністю. І в даному богословському поясненні суті справи ми бачимо, що універсально-культурний контекст (любов, страждання, вічні муки, вічна смерть) тут ся добре виявляє.

Попри те, що ці Душі-Долі мають неземне єство, тобто, не підпадають під дію природних законів життя та смерті, вони теж можуть помирати (мортальна універсалія), або - разом із людиною, або, у несильному варіанті (смерть ? ухід ? зникнення) - коли їх позбавляються у той чи інший спосіб, ловлячи (агресивні дії, поневолення, обмеження свободи), або умовляючи (інформаційний код) більше по хатах не вештатись.

Протилежний мотив - народження Душі-Долі, також у послабленому варіанті (народження ? прихід ? поява) як генетив вбачається у тому, що Душу-Долю можна викликати (заклик, інформаційний код) з могили (мортальна універсалія): до цього відсутня, тобто, у реальності не існуюча, Доля появляється на світ, нехай і не вперше виникаючи в цей момент.

Єдність аліментарно-мортальної складової проявляється в образі Долі діда-упиря, котрий потинає людину, через що та помирає (світоглядна гранична категорія смерті) чи сама стає вампіром (п'є кров, живиться нею - аліментарний код на тлі мортальної агресивності - насильницької дії, що може призвести до загуби).

Альтернативну життєву перспективу (вітальна універсалія) - Долі або Недолі - на тлі мортальності видно з епізоду викликання Душі-Долі з могили шляхом сакрального відтворення рухомого образу хреста через перестрибуванням над нею. Це сакральне дійство є доволі поширеним в українській обрядовості - хрест-навхрест перекидали над водою (колодязем, копанкою, відром з водою) лялечку-зозулю (зменшене опудало предка, подателя благополуччя) в ритуалі її «похорону-хрещення», хрест-навхрест переступаючи поріг, під яким було поховане померле нехрещеним немовля, у такий спосіб його «хрестили» (див. докладніше: [10, с. 27, 68]).

Культивація вітальності живих з боку представників світу мертвих, котрі, як вже зазначалось, продовжують деяким чином існувати (іммортальність-мортальність), видно з уявлень про догляд померлими матерями за залишеними у цьому світі осиротілими своїми дітьми, що також виказує послаблений варіант безсмертя як продовження у дітях.

Заборонена, табуйована агресивність у даних уявленнях про Долі-Душі померлих предків проявляється в обережному до них ставленні, коли, щоб ненароком не причавити душу, сідаючи на лаву, з неї цю Долю-Душу здмухують. Та обставина, що свята вшанування душ предків припадають більшою мірою на Різдво та Великдень, дозволяє вбачати у цих поглядах паралелізм, оснований на домінуванні таких універсалій культури, як генетив та іммортальність, оскільки саме Різдво знаменує собою земне народження безсмертного Бога-Сина, а Великдень - Його перемогу над силами смерті, воскресіння.

Що стосується фігури Домовика, то він, як пише Вікторія Завадська, пов'язаний з культом предків. Відповідне його вшановування як старішого з роду (генетивна універсалія) пояснює, чому в народній уяві він сприймається як обов'язковий оберіг будь-якої оселі. Тобто, апотропейна функція родоначальників-предків проявляється в ототожненні їхньої поведінки з поведінкою Домовика - хатнього духа-покровителя, котрий, попри свою амбівалентність, тим не менш переважно варує мешканців оселі. Ця агресивна (активно-захисна) функція доповнюється аліментарною - Домовик, як і предки, дбає про статок ґазд, допомагає у приплоді худоби (аліментарність у генетиві). Без спілкування з Домовиком «родина втрачала зв'язок зі світом предків, утрачала охоронця», і коли «людина, з якою домовик безпосередньо спілкувався, помирає, а інші члени родини не вміють налагодити контакт з хатнім духом, він починає тужити, сумує. Тоді в хаті можна чути стогін та плач, що лине невідомо звідки» [6, с. 190] (емоційний супровід мортальності). Додам, що так само тужить і Доля-Янгол, якщо її «власнику» зле. Розглянемо тепер цей такий її тип.

3.1.4 Доля-Ангел

Петро Іванов зазначає, що українці були переконані, що Доля - це янгол: «Доля, - говорили вони, це свій янгол, котрий над всяким чоловіком». Ще в утробі матері ангел-хранитель немовлятка живить його та вчить усьому, що він має знати для свого земного життя. У момент появи малечі на світ янгол вдаряє його пальцем по верхній губі, від чого на ній утворюється поглиблена доріжка, а немовля тієї ж миті забуває все, що його ангел розповідав йому. Згодом, у подальшому житті, відомості, що людині повідомлялись ще в утробі матері, поступово відновлюються у пам'яті, за умови, що вона буде вправлятися у роздумах та самоспостереженнях. З такої людини виходить великий муж. І навпаки, коли людина веде розсіяне життя і погано пригадує янгольські настанови, тоді вона бува мало на що здатна та має великі моральні недоліки [9, с. 350-351].

Якщо чоловік прогніває свого янгола, то тому чоловіку нема вже ніколи спокою, янгол від нього «віддаляється і плаче». Є й такі люди, що «самі скверно роблять», а Долю лають чи навіть проклинають (Оксана: «А я долю проклинаю, / С поля воли дожидаю!» - «Слепая» Т. Шевченка). При цьому вони суперечливо не виключають свого впливу на власну Долю: «Не Доля винна, а своя воля». Але переконання, що Доля дістається людині від Бога, цими поглядами не скасовувалось - Бог надає Долю, але за посередництва янголів: «Як народиться чоловік на світ, то зараз до Бога являються янголи і питають Його, яку Долю дати рожденному. Бог тоді і велить їм дати Долю або Недолю» [9, с. 349]. Григорій Сковорода, погляди якого також мали тісне сплетіння із народним світоглядом, ймовірно, не без впливу останнього, цю дихотомію виразив думкую про те, що Долею та Недолею людина наділяється одночасно, адже «добрый и злый Ангел приставляются в рожденіи каждому человеку» [20, с. 1049].