Універсалія безсмертя у дискурсі Долі

А я хлопець нещасливий

Чи я в лісі родився?

Чи я в полі хрестився?

Ой, чи в лісі, чи то в полі

Не дав мені Господь долі!

Чи такі куми прийшли

Щастя-долі не принесли

Чи така баба брала

Щастя-долі не вгадала

(Запис П. Чубинського) [22, с. 25].

З нього стає зрозумілим, що вказана баба мала вгадати майбутнє дитини, звідки, за всіма ознаками, узвичаєна ворожба на життя та на долю новонародженої дитини, котра, її ще на маючи, була «небогою». Це гадання збережене навіть у християнстві у вигляді кидання відрізаного при хрещальному постригу пасма волосся немовляти на воску у купель: не потоне волосся - маля житиме. Так само з пісні видно, що Долю щойно народженій дитині приносили, і робили це куми.

Слід сказати, слово bogъ мало значення не тільки `частки майна' чи `багатства', але й `щастя'. Олександр Потебня пише, що праслов'янське *bogъ утворено від дієслівного індоєвропейського кореня *bhag- - `ділити, наділяти, давати', котрий означав також `щастя, блаженство, божественна істота' (bhaga-vat - `наділений щастям'). Събожие утворювалось за тим же правилом, що й съчастие (верхн.-луж. sboїe - щастя) [19, с. 189-190]. Відповідно, не-богою, у-богим був той, хто не просто не отримував при поділі частини спільного майна, але ще й той, хто не мав щастя. Слова «поділ», «ділити» також мають відношення до етимології слова «доля». За О. Потебнею, це слово походить від індоєвропейського кореня *dal-ati - `колоти`, звідки ср.-санскр. dala-m - дещо `відірване', `сколоте', `шматок', `частина' [19, с. 190].

Цікавим для нашого розгляду є близькість за походженням концептів «доля» та «щастя», що йдуть з одного кореня *bogъ. Віталій Скляренко відзначає з цього приводу, що іменник *sъbоћьjе утворено за допомогою суфікса ьj(е) від прикметника *sъbogъ, котрий складається з sъ- (`гарний, хороший') і *bogъ - `частина, частка, доля'). Прикметник *sъbogъ буквально означає `який отримав (при розподілі) лепську частку', `має гарну долю', а іменник *sъbоћьjе - `хороша частка, гарна доля (як результат розподілу)'. Хоча цією доброю часткою могли бути худоба, майно, зерно (останнє у вигляді „збіжжя” є переважним значенням в українців), у деяких мовах слово zboћe має пряме значення `щастя, здоров'я, благополуччя'. Отже, пізньоіндоєвропейське слово *sъbogъ позначало долю у значенні щастя, що видно з давньоіндійського *subhбgas - `щасливий' та з пізньослов'янського *sъикstьje - `щастя' тощо (див. докладніше: [10]).

Ясно, що слово «доля» спочатку несло смисл відокремленої від гуртового багатства частки, котре розподілялось через «подрібнення» цілого, яке збереглося дотепер, приміром, у виразі «долька лимону». Одночасно в межах тих самих лексичних засобів розвивалося значення «долі» як со-частини, со-частія - `щастя' з вахляром споріднених слів на кшталт «у-часть» (звідки синонім Долі як «Участі»). Випадковість розподілу спільного збіжжя чи інших продуктів через жеребкування дала ще один синонім Долі - Жереб, а сам процес по-ділу породив такий синонім «долі», як У-діл.

Тобто, божество (bogъ) наділяло (bhag) дитину її майбутньою Долею, тобто, у значенні bhaga-vat, щастям. Виглядає цілком ймовірним, що куми як посередники між немовлятком та божеством розумілися як ті, хто через «принесення» Долі (у згаданому вище сенсі, від божества до дитини) встановлювали зв'язок між ними. Цей ритуально маркований зв'язок і був змістом самого акту «божіння» дитини - адже божество не могло наділяти долею невідомо кого, «безадресно».

Таку саму роль медіатора між божеством та дитиною певною мірою грали й баба-бранка та баба-повитуха, що видно з тих приписів заборонного плану, яких вони мали дотримуватись під час виконання своїх функцій. Ці табу були ідентичними з правилами, що їх повинні були виконувати учасники різдвяних свят, «ряжені», котрі на деяких час ставали причетними до «того» світу померлих предків та божественного родоначальника. Внаслідок ритуальної близькості до трансцендентного божества одягнені «під пращурів» і тому їх уособлюючи, колядники могли переймати деякі його функції, зокрема, визначати, або, як баба-бранка, хоча б вгадувати Долю людини, вочевидь, з відкритого тільки їй, причетній до потойбіччя, особливого знання.

Оскільки дитина, котра щойно народилася, розумілася як реінкарнований предок, то саме її народження поставало як відродження, як перенесення її зі світу померлих предків у світ живих людей, і робили це, за народними уявленнями, птахи, передусім - добре відомий у цій функції бусол (лелека), а також зозуля, жайворонок, шуліка (коструб) тощо (див. докладніше: [10]). Внаслідок цього відношення до «того» світу мали не тільки куми чи баби-бранки, але й щойно народжена дитина.

У даному випадку ми виходимо на ще один важливий мортально-іммортальний аспект розуміння Долі не тільки як такої, котру новонародженій дитині дають померлі предки, а й такої, що прямо з цими предками (їхніми душами) ототожнюється. Ця Доля, за українськими повір'ями, зветься, як вже згадувалось у першій главі, «природженою». З нею поводяться так, як зазвичай вчиняють або на Різдво, свято померлих родичів, або на поминки, коли ритуальні приписи передбачають «годування» померлих, залишення їм їжі зі столу.

Так само роблять і в інші дні, вже не у сакральному, а в профанному часі, коли у будні, а не тільки на великі свята, Долю «годують» - не миють ложки та горщики: «Не годиться горщиків та ложок після вечері мити, а то Долі нічого буде їсти». За повчанням старих бабусь, «з столу крихти всігда змітай під стіл, щоб Доля їх поїла. На ніч не прибирай усього хліба з стола: остав хоч кусочок Долі». Цей аліментарно-мортальний мотив (їжа для померлих) посилюється у звичаї по вечері на Хрещення залишати свої ложки у мисчині від куті, зверху прикриваючи їх книшем (українською піццею) або хлібом. По них вночі приходить Доля, і якщо вона перегортає чиюсь ложку, то той протягом наступного року помре [9, с. 343], що знову демонструє нам аліментарно кодовану мортальність.

Коли предки розуміються не просто як ті, хто з того світу визначає Долю нащадків, а постають її прямим втіленням, уособленим в їхніх душах, то перенесення даних значень зі знеособлених та позабутих предків-тіней на цілком конкретних родителів не виглядає дивним. Ось чому у народних віруваннях Долею дитину нагороджувала й її мати: «Доля і Недоля дається чоловіку, як родиться, матір'ю і нароком. Як родиться дитина, мати опереже її хрестом тричі і каже: „Даю тобі Щастя-Долю!”, а баба-повитуха читає молитви» [9, с. 351]. Відомо, що й Тарас Шевченко, скаржачись на свою нещасну Долю, робив з цього приводу докори своїй матері: «Не молилася за мене…» [16, с. 463]. Уявлення про те, що саме померла мати може виступати як визначальниця Долі дитини, або навіть ототожнюватися з Долею, ґрунтуються на складному універсально-культурному комплексі, який зводить в органічний ансамбль генетивні, вітальні, мортальні та іммортальні мотиви.

Вкрай важливо, що з Долею найчастіше пов'язувалась померла мати, меншою мірою - інші покійні близькі. Петро Іванов, зокрема, зазначає, що у його зібранні оповідань про Долю немає жодного випадку, коли б назва «Доля» давались покійним тестю, тещі, батькові, брату, сестрі чи іншим, далеким родичам, і пояснює це відомим культурним феноменом поділу за принципом «своє - чуже» [9, с. 344]. Вочевидь, історично дану обставину було визначено якимись моментами культу предків (на думку відразу спадає матріархат) та старовинними системами кревності.

Розгляд «своїх» померлих як Доль, котрі мають пряме відношення до надаваної божеством новонародженій дитині с-частя, частини, Долі, та до отриманого внаслідок їхньої потойбічної допомоги вдалого врожаю, збіжжя (що має вирости з-під землі, де вони знаходяться), в універсально-культурному плані ґрунтується на таких КГП і кодах, як генетив (народження, ріст рослин), вітальність (визначається життя), а також на мортальності (помічники належать потойбіччю) та аліментарному коді (їжа, статок продовольства).

У залежності від того, як обставлялися пологи, людина при своєму народженні могла отримати як щасливу, так і нещасливу Долю. За записами польових фольклористів ми знаємо, що матір могла накликати на своє дитя Недолю, якщо перебувала, рожаючи, у печалі, чи наперед говорила йому, що в нього буде «гірка доля», або лементувала, що дитя вона народила «собі на голову» тощо.

Теж саме могло трапитися, коли до хати у момент пологів раптово заходила якась чужа людина - її слід було негайно випроводити. Також не можна було під час пологів нікому нічого позичати чи віддавати борги - з ними можна було віддати й Долю новонародженої дитини [9, с. 351]. Іншими словами, Доля у народних поглядах є чимось таким, чим можна наділяти, що можна передавати або навіть ненароком віддавати іншим. У Тараса Шевченка цей мотив, коли мати з різних причин не дає дитині Долі, втілився у рядки:

Дала, кажуть, бровенята

Та не дала долі

(«Катерина»).

Народною відповідністю цього вірша є пісня:

Виступала чорна хмара, а другая синя:

Та породила та стара мати хорошого сина

Та не дала йому, молодому

Ні щастя, ні долі;

Та тільки дала йому, молодому,

Біле личко, чорні брови

Оскільки, за цими поглядами, Доля могла даватися та передаватися, то це ще раз підтверджує ту обставину, що вона не була однозначно прив'язаною до людини від моменту її народження. Народом вважалося, що кожній людині дається одна Доля на щастя, та не кожен її відразу получить. То ж так і думали, що «часом інший змалу нападе на свою Долю, тому йому зроду й щастя йде», а тому Доля дається, а він її не бачить, та візьме не свою, але через таке йому й немає щастя. Бува, що хтось весь вік мається і не бачить своєї Долі, а живе чужою Долею або Недолею. «А буває, хтось бідує, бідує - та знайде свою Долю, і живе вже щасливо» [9, с. 351].

Як щойно згадувалось, роль кумів у натальний та постнатальний період полягала у тому, щоб «демонструвати» наявну, народжену дитину божеству, і тільки після цього це божество посилало дитині через кумів її «Долю». Подібне розуміння «божественного джерела» отримання Долі ми зустрічаємо у Тараса Шевченка, наприклад, у благанні до «милого Бога» - «пошли ж Ти їй долю» - у сенсі щастя.

У цьому проявляється очевидний вплив на поета народних вірувань про Долю, що видно близькості мотивів його поезій таким фольклорним пісенним рядкам, як «Піду в чисте поле, пошукаю Долі», або «Де ж ти бродиш, моя Доле? Не докличусь я тебе» [9, с. 359, 360]. Хоча Євген Нахлік говорить, посилаючись на Ф. Колессу, що не варто перебільшувати ваги фольклорного елементу в Шевченковій поезії [16, с. 216], тим не менш сам цей вчений поряд з констатацією у поета власного стилю, впливу на нього фольклору не заперечує, вважаючи, що «подих народної поезії», «тон української народної пісні» «сильно дзвенить в усій поетичній творчості» Кобзаря. Окрім цього, вплив на Тараса Шевченка народних поглядів на Долю простежується у переконанні поета у тому, що Доля - від Бога, від матері, від людей, але, розшукавши свою Долю, її можна змінити на краще.

Як детальніше буде показано нижче, Тарас Шевченко, на відміну від Олександра Пушкіна, розумів свою Долю не як Рок, котрий погрозливо переслідує людину, не як те, чого треба уникати, а як предмет постійного пошуку. Свою Долю ще треба знайти: «Шукав долі в чужим полі» («Тяжко, важко в світі жити…»), хоча декотрим людям цього й робити не треба - Доля сама їх знаходить:

Отака-то тая доля,

Хоч і не шукайте.

Кого любить, сама найде,

У колисці найде.

(«Сліпий»).

Показово, що фізичне життя у народній демонології без «додаткового» його наділення певною «програмою на майбутнє», Долею, розумілось як неповноцінне. Фактично, дитина ставала людиною лише тоді, як отримувала Долю, з чого слідує, що без такого «дару» вона й людиною ніколи не стала б. Отже, Доля в цьому плані фіксує такі смислові координати, в яких вона має сприяти помиранню людини у її знедоленому, ще нелюдському статусі «небожати», та народженню в якості власне людини. Тому «небога» насправді є несповна людиною, через що й шукає вона свою власну долю-частину від щастя цілої громади, для того, щоб «бути люде».

Згадані вище сенсові відповідності між небожатами і небіжчиками (завдяки їхньому однаковому статусу як тих, хто ще не стали людьми, і тих, котрі вже перестали ними бути) цілком можна доповнити їхньою паралеллю з небогою, котра так само не є сповна людиною (ще не є - доки не знайшла свою Долю, та вже не є, якщо втратила можливість її відшукати).

Слід сказати, що навіть за умов перебування у статусі кріпака людина могла, попри цю гірку обставину, сподіватися на добру Долю - одружитися, мати дітей, хату, зрештою - надіятися на викуп чи самовикуп з неволі тощо. І хоча кріпосний стан наперед визначав неможливість такої ж повної самореалізації, яку мала вільна людина - адже кріпак чи кріпачка собою не розпоряджались, підкорялися чужій волі, тим не менш, навіть за цього прикрого знедолення можна було з власної необачливості та нетвердості у принципах та заповітах народної моралі опинитися у ще гіршому становищі. Про втрату і такої, нехай і обмежено щасливої Долі своєї милої дитячої подружки, Оксани Коваленко, Тарас Шевченко з сумом дізнався на засланні, написавши з цього приводу вірш «Ми вкупочці колись росли...».

Після того, як «Оксаночка» «помандрувала в похід за москалями, та пропала», за рік вона повертається, але «з байстрям», ще й «острижена». Те, що з нею сталося, настільки вплинуло на її психічний стан, що вона:

Було вночі

Сидить під тином, мов зозуля,

Та кукає; або к ричить,

Або тихесенько співає

Та ніби коси розплітає

Невдовзі ця нещасна

Знов кудись пішла,

Ніхто не знає, де поділась,

Занапастилась, одуріла.

Пам'ятаючи про цю чудову дівчину, котра була «так так що краля! І не вбога», поет тужливо підсумовує: «Та талану Господь не дав...». Вже згадувана потойбічність зозулі, котра постає представником предків, через що наперед знає, яка Доля судилася людині щодо тривалості її життя, тут красномовно свідчить, що Оксана, уподібнившись до зигзиці, втратила свій людський статус - «кудись пішла» від людей, тобто, по суті, померла. Якщо ж згадати наведене вище значення слова bogъ, що походить від *bhag- - `ділити, наділяти, давати', то Господь Бог за визначенням не міг не дати, не наділити «таку ще» дівчину хоч якою людською Долею, з чого розпачливе шевченківське:

А може, й дав, та хтось украв,

Одурив святого Бога.

Не важко вимітити, що у Шевченковій кореляції Долі та Бога (попри, як виключення з правила, протиставлення «Чи на те Божа воля, чи така її доля» - «Хустина») простежується глибоке народно-демонологічне коріння, репрезентоване у недавні часи в обрядовому породільному фольклорі, коли мова йшла про наділення народженої дитини представниками потойбічного світу, предками, Долею (bogъ) як багатством та щастям за посередництва баби-бранки та ритуальних батьків новонародженої дитини, кумів, або, за послаблення мотиву, власною матір'ю.

Таким чином, є всі підстави твердити, що універсально-культурні мортальні та генетивні (смерть та народження), а також іммортальні мотиви у народних поглядах на людський Уділ беззастережно присутні. Вони, як зазначає більшість дослідників, мали значний вплив на формування уявлень про Долю у Тараса Шевченка, і тому ці мотиви не могли не вплинути на його творчість та, зрештою, утворити значеневе підґрунтя тих його праць, де тема Долі людини отримала художньо-поетичне осмислення.

3.3 Шевченкова автовізія власної Долі

3.3.1 Нездоланно-об'єктивне та суб'єктивно-вольове у Долі Тараса Шевченка у світлі «нескольких печальных фактов его существования»

Поетова візія власної Долі добре відома. Вона була втілена у триптиху «Доля. Муза. Слава». У вірші «Доля» поет начебто оглядає той шлях, що він його пройшов завдяки підтримці «верховної сили», втіленої в образі Долі. Він звертається до неї, фактично, зі словами подяки за те, що вона з ним «не лукавила», була йому, «сіромі», за «вбогого та нелукавого» «друга», за «брата та сестру», і ще за те, що, взявши його, маленького, за руку, «відвела в науку» з настановою вчитися. І хоча ця наука була від «п'яного дяка», тим не менш, поет все ж таки «послухався» її «та вчивсь», через що, зрештою, і «вивчився».

Іншими словами, рефлексуючи над своєю Долею, Тарас Шевченко персоналізує її як добру життєву наставницю, завдяки якій його обминув уділ мільйонів таких самих, як він, панщанників, оскільки йому ледь не чудом вдалося вирватися з майже стовідсотково гарантованої рокової перспективи пожиттєвої важкої рабської праці у якості знеособленої та безвісної істоти.

Момент об'єктивної необхідності заздалегідь визначеного позитивного розгортання «сувою» Долі вбачається тут у тому, що вона сама напророчила перебіг життєвих подій майбутнього поета, тобто, виступила як Доля-провидиця, попри дещо скептично-іронічне ставлення до цієї провісті самого Тараса Шевченка: «З нас будуть люде, - ти сказала. … А ти збрехала / Які з нас люде?» [29, с. 261].

Втім, попри те, що Доля прозоро натякнула йому, що він «вийде у люди», майбутньому поетові довелося чути й інші передрікання його пришлості. Одне з них, дячка, за своєю суттю було вкрай безпросвітним та абсолютно нігілістичним щодо звичайних здібностей Тараса, до того ж ще й без будь-якої вказівки на екстраординарні альтернативи, а друге, батьківське, суто амбівалентним. Втікши з Лисянки до Тарасівки до дячка-маляра, який прославився на всю округу тим, що, зображуючи Івана-вояка, він для «більшого ефекту» прималював йому на лівому рукаві дві солдатські нашивки, «школяр-бродяга» Т. Шевченко почув там від цього «спартанця» свій хіромантичний прогноз - уважно подивившись на ліву долоню Тараса, цей такий собі «провидець» навідріз відмовив йому у навчанні, не знайшовши у кандидаті в учні маляра таланту ні до мальовництва, ні до швацтва, тим більше - до такої високої штуки, як бондарство [1, с. 16-17] та, взагалі, - ні до чого [31, с. 196]. Батьків же прогноз не бачив у нездібностях сина до ремесла джбаняра великої біди, і у своєму заповіті він написав так: «Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба; - він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для його моє наслідство нічого не буде значить, або нічого не поможе» [1, с. 20]. З цього красномовного тестаменту батька Тараса видно, що він добре усвідомлював неординарність свого сина і передбачав, що Доля його буде незвичною.

Коли Тарас Шевченко, відповідаючи на пророцтво Долі про те, що «з нас будуть люде», зазначає, що «…Ми не лукавили з тобою, / Ми просто йшли; у нас нема / Зерна неправди за собою» [28, с. 261], то він дещо применшує власне незбориме прагнення до зміни своєї Долі на краще, хоча у вірші «Муза» це вже ясно артикульовано. Він не «просто йшов», а палко прагнув сам побудувати свою Судьбу. Тут важко не побачити момент вольового суб'єктивного шевченкового впливу на особисту Долю, що знайшло прояв у його постійному шуканні виходу з цілком безпорадної перспективи кріпацького існування.

Така подвійна оцінка Долі - як об'єктивно-нездоланного, невідхильно наперед визначеного перебігу майбутніх життєвих подій і - як результату вольових зусиль поета, котрий цей жорсткий детермінізм зламав, іноді тлумачиться у діахронії, як своєрідна еволюція усвідомлення Тарасом Шевченко своєї осібної Долі, котрий від народного її розуміння у значенні Фатуму прийшов до оцінки свого життєвого шляху як наслідку свідомого морального вибору і цілеспрямованого відстоювання дотримуваних ідеалів [23, с. 268].

Специфічне поєднання об'єктивно-незборимого та суб'єктивно-вольового у власній Долі Тараса Шевченка знайшло своє відображення і в його творах, де ці два моменти визначають особливості конкретних Доль персонажів. З одного боку, пише Людмила Жванія, ми бачимо - як провідну ідею всієї творчості поета - «мотиви приреченості, наперед визначеності життєвого шляху людини, тяжкі роздуми над своєю долею. … Герої його поем не можуть уникнути лихої долі, яка їм судилася, але вони можуть змінитися самі, змінити своє ставлення до неї, і в цьому полягає їхній акт волевиявлення. … Персонажі Шевченкових творів, як і герої грецької трагедії, можуть або сліпо йти наперед визначеним шляхом, або свідомо прийняти свою долю, - в цьому момент їхнього вибору. Отже, … у поемах Т. Шевченка думка про те, що долю можна змінити через її свідоме прийняття, пізнавши і змінивши свою внутрішню сутність, знову знаходить своє підтвердження» [5, с. 382-383].

Разом з тим відомо, що у деяких своїх творах поет відтворив цю об'єктивно-суб'єктивну дилему Долі у вигляді втіленої суперечності, коли старий каторжанин, стверджуючи, що

Все од Бога!

Од Бога все. А сам нічого

Дурний не вдіє чоловік!

тим не менш говорить:

Я сам, як бачиш, марне, всує,

Я сам занівечив свій вік

Нездоланним приписам Судьби, коли у селі «над Іквою», де він «на безталання» «та на погибель» виріс, лементуючи на старості років: «Лихая доленько моя!...», протистоїть той суб'єктивно-вольовий імпульс, що штовхнув його на страшну, нелюдську помсту панам за наругу над його дівчиною:

…панянку білолицю

Розіпнеш голу на коні

Та й пустиш в степ

Цей імпульс був, одначе, так би мовити, «невідрефлексований» («І сам не знаю, / Чого хотілося мені?»), але у його витоків лежав протест проти того, що його Доля як панщанина вже наперед визначена:

Письму учить?!

Молитись Богу

Та за ралом спотикатись,

А більш нічого

Не повинен знать невольник.

Така його доля

(«Варнак»)

Не інша, зрештою, Доля чекала й на Тараса Шевченка, якби він упокорився обставам та коли б вже з малих років вперто не прагнув здолати жорстку визначеність свого майбутнього життя фактом народження у кметах. Непоборне прагнення малювати змушувало малого Тараса терпіти всі знущання у численних його дячків-учителів, погоджуватися на важку хатню роботу, поки, зрештою, він не набрався такого досвіду, окрім елементарної освіти, котрий визначив його майбутнє саме у тому напрямку, якого він палко прагнув. Тут до моменту необхідності та суб'єктивності Долі Т. Шевченка додався ще один момент - випадковості (у сенсі жеребкування: «випаде чи не випаде» щаслива Доля). Жереб склався так, що один тільки запис «у списку дворових, які виїжджали з молодим паном до Вільно… : „Годен на комнатного живописца”…, властиво, й вирішив всю дальшу долю Шевченка» (курсив мій - О. К.) [1, с. 24].

Але навіть з таким записом у Вільно Тарасові доводилося виконувати обов'язки кімнатного козачка, а не кімнатного живописця. Сам він про ці обов'язки писав так: «Изобретение комнатных козачков принадлежит цивилизаторам заднепровской Украины, полякам; помещики иных национальностей перенимали и перенимают у них козачков, как выдумку, неоспоримо умную. В краю некогда козацком сделать козака ручным с самого детства - это то же самое, что в Лапландии покорить произволу человека быстроногого оленя... Польские помещики былого времени содержали козачков, кроме лакейства, еще в качестве музыкантов и танцоров... Новейшие представители вельможной шляхты, с чувством просвещенной гордости, называют это покровительством украинской народности, которым-де всегда отличались их предки. Мой помещик, в качестве русского немца, смотрел на козачка более практическим взглядом и, покровительствуя моей народности на свой манер, вменил мне в обязанность только молчание и неподвижность в уголку передней, пока не раздастся его голос, повелевающий подать стоящую тут же возле него трубку или налить у него перед носом стакан воды» [1, с. 24-25].

Не дивлячись на таку незавидну роль, Тарас не зраджував своїй мрії стати художником, і попри панські суворі заборони, продовжував митецькі вправи, зокрема, потайки копіював картини суздальської школи, що прикрашали панські покої. Покарання за таку впертість не забарилося. Одного разу, заставши свого козачка за цим заняттям, пан не тільки наказав його випороти, але й власноруч доклався до поета. Після такої образи людської гідності в Енгельгардта, мабуть, заговорили залишки совісті і він, згадавши про запис щодо здібностей молодого Шевченка як живописця, віддає його до справжньої малярської науки у Вільно. І хоча точно невідомо, хто саме був його вчителем малювання у цьому місті (біографи називають Франця Лампі чи професора Яна Рустема) [1, с. 26], саме це стало поворотним пунктом його Долі з наступним викупом з кріпацтва та отриманням статусу вільної людини.

Описуючи ці події у листі до редактора «Народного чтения», Тарас Шевченко визнає повчальність його Долі для багатьох інших панщанників. «Я вполне сочувствую, - пише він, вашему желанию познакомить читателей «Народного чтения» с историею жизни людей, выбившихся своими способностями и делами из темной и безгласной толпы простолюдинов. Подобные сведения поведут, мне кажется, многих к сознанию своего человеческого достоинства, без которого невозможны успехи общественного развития в низших слоях населения России. Моя собственная судьба, представленная в истинном свете, могла бы навести не только простолюдина, но и тех, у кого простолюдин находится в полной зависимости, на размышления, глубокие и полезные для обеих сторон. Вот почему я решаюсь обнаружить перед светом несколько печальных фактов моего существования» [31, с. 194] .

Оцінка своєї Долі, нехай і «печальної», як «прориву», як «пробивання» «завдяки здібностям та справам» «з темного та безгласного натовпу простолюдинів» у люди, кінець-кінцем, показує, що, за Шевченковим розумінням, його власна Доля включає до себе певний момент трансформації, сутнісної переміни, перетворення з безгласного стану недолюдини на власне людину. І коли Євген Нахлік пише, що «наприкінці життя він усвідомлював прожиті роки як одчайдушний змог з долею лише задля того, щоб не загинути» [16, с. 460], то, зрозуміло, мова йде не про боротьбу за фізичне виживання, а про «змагання» з усіма нещасливими звивистими хитаннями Долі.

3.3.2 Три варіанти втілення базисної світоглядної формули «життя - смерть - безсмертя» в шевченкових рефлексіях над власною Долею

У щойно викладеному матеріалі шевченкової автовізії власної Долі, змістом якої були кардинальні статусні зміни, ми бачимо перший прояв послабленого варіанту базисної світоглядної формули у вигляді скасування перспективи такого життя, котре й життям людини назвати важко. Ця формула простежується у такій послідовності життєвих подій поета, коли він, живий та жвавий хлопчик, по суті, помирає, перестає жити людським життям, перетворившись на нелюдину, на майже механічний додаток до іншої, вільної людини. Згодом дана змертвіла знеособленість Шевченка скасовується. Відбувається «помирання смерті», коли через нищення його «некро-стану» як деякої «безмовної речі», що нерухомо стоячи, чекає на примхливі розпорядження свого власника (ця безмовність та нерухомість яскраво підкреслює його статус мертвої, бездушної речі, а не людини) відбувається народженням майбутнього поета та живописця як вільної розпоряджатися собою живої, рухливої, незалежної людини.

У цьому стремлінні до повноцінного життя, до відродження, Шевченкові допомагала ще одна об'єктивна сила, котру він пов'язує з Долею - його Муза. Він вважає її іпостассю власної Долі («Моя ти доле молодая!»), котра, витаючи над ним «вночі, і вдень, і ввечері, і рано», «з своєю Божою красою» горить, наче «зоренька». Муза, як і Доля, постає як покровителька поета та його наставниця, вона є «порадонькою святою», «пречистою» молодою сестрою Феба. Немовби турботлива мати над дитиною («Моя ти мамо!»), вона взяла поета у «пелену» і «туманом сивим сповила», й «колихала, і співала, і чари діяла». Надприродна сутність Музи-Долі втілена як раз в її здатності «діяти чари» («О чарівниченько моя!»), тобто, сприяти досягненню того, чого, здавалося б, за нормальних, звичайних обставин здобути неможливо.

Утім, Муза патронувала поета не безоглядно. Пригадуючи в останній рік життя своє минуле, Тарас Шевченко писав, що «Украинская строгая муза долго чуждалась моего вкуса, извращенного жизнию в школе, в помещичьей передней, на постоялых дворах и в городских квартирах; но когда дыхание свободы возвратило моим чувствам чистоту первых лет детства, проведенных под убогою батьковскою стрехою, она, спасибо ей, обняла и приласкала меня на чужой стороне» [31, с. 199]. Іншими словами, ті хибні «художні цінності» («Параша - радость наша»), що панували у тогочасному російському «бомонді», те перекручене життя убогої за своїм рівнем міської російської субкультури, в яких перебував Тарас Шевченко, відлякували Натхнення, і лише після повернення поета до чистоти почуттів часів дитинства прихильність Музи до нього відновилась

Одначе доленосну Музу Т. Шевченко розглядає вже ширше, ніж власне Долю. Якщо Доля «вивела його в люде», то Муза супроводжувала та патронувала його вже після здобуття жаданої свободи у тих переслідуваннях, що їх зазнавав поет з боку царату. Про таке піклування він пише так:

Мені ти всюди помагала.

Мене ти всюди доглядала.

В степу, безлюдному степу,

В далекій неволі,

Ти сіяла, пишалася,

Як квіточка в полі!

Із казарми нечистої

Чистою, святою

Пташечкою вилетіла

І понадо мною

Полинула, заспівала

Ти, золотокрила....

Перетворившись з вільної людини знову на річ, але вже на річ-солдата, Т. Шевченко удруге попав у «бездушний» стан, коли для всіх його начальників він став простим німотним предметом виснажливої муштри, рухи якого, що дозволялися за командою, були механічними, одноманітними, як у машини. Йому заборонялися всі прояви людської індивідуальності, тим більше - індивідуальності творчої, що проявилося у забороні писати й малювати. Одначе, як бачимо з наведених рядків, навіть у неволі, замкнений у казармі, Тарас Григорович завдяки Музі-Долі не втратив свого Духу, не почувався невільником, хоча формально він перебував у суто «речовому» стані.

За всіма зовнішніми ознаками, це було анулюванням пережитого відродження, поверненням до аналогічного першим рокам його життя змертвілого стану. І якщо становлення Тараса Шевченка як творчої людини відбувалося через звільнення його як фізичної істоти від такої ж фізичної залежності, то за умов солдатчини Муза-Доля давала йому звільнення духовне, коли вона «Мов живущою водою / Душу окропила». Тут ми бачимо другий прояв базисної культурно-універсальної формули, коли образ живої води, що оживляє душу, доповнювався відродженням поета через безсмертне молитовне слово Правди: «… Учи, / Учи неложними устами / Сказати правду. Поможи / Молитву діяти до краю» [29, с. 262-263; 699-700.] Фізичне поневолення вже не було владним над поетом, він відроджується через Музу-Долю у ідеальному, а не матеріальному сенсі, як високодуховна особистість.

Наприкінці другої частини триптиху Тарас Шевченко вже починає замислюватися над своєю посмертною долею, над тим, що залишить він на цьому світі, чи попам'ятає його хто-небудь, чи навернеться на очі у когось сльоза при згадці про нього, сиротину. Сподіваючись на нетлінну пам'ять про себе, він передусім покладається на свою покровительку, Музу-Долю:

А як умру, моя святая!

Моя ти мамо! Положи

Свого ти сина в домовину,

І хоть єдиную сльозину

В очах безсмертних покажи

[29, с. 263].

Але надалі він розвиває ідею посмертного буття у руслі, звичному для багатьох творчих людей - його надії звернені на добру, довгу та гучну пам'ять про нього у наступних генераціях українців та люду цілого світу, яку він позначає одним словом - Слава. Слава - це своєрідне трансцендування, вихід за природно обмежені часові кордони життя окремої людини у надіндивідуальну сутність через набуття вже не матеріально-тілесного, а ідеально-духовного позачасового існування в своїх збережених для нащадків творах. Це - третій варіант поняттєво-змістовної реалізації гранично-категоріальної базисної формули «життя - смерть - безсмертя». Слава поета - це, як він сам зазначає, «заповідь моя», тобто, це те, що у своїх втілених у написане думках Тарас Шевченко заповідає своїм нащадкам як частину себе, свого духовного єства, що має стати для них надихаючим Найновішим Тестаментом, вічною духівницею, нетлінним спадком, з яким не може порівнятися ніяке відказування, можливо, й дорогоцінних, але швидкоплинних матеріальних речей.

У заключному вірші триптиху він прямо звертається до Слави як «інформаційної відкритості» надіндивідуального буття поета, втім, досить критично, оскільки слава буває різної - і нечестиві люди можуть «купатися» в її «променях»:

А ти, задрипанко, шинкарко,

Перекупко п'яна!

Де ти в ката забарилась

З своїми лучами?

У Версалі над злодієм

Набор розпустила?

Чи з ким іншим мизкаєшся

З нудьги та з похмілля

Він звертає увагу на такі прикрі приклади «поведінки» Слави, коли вона

… З п'яними кесарями

По шинках хилялась,

А надто з тим Миколою

У Севастополі

Втім, Тарасові Шевченку це, зрештою, «байдуже». Засудження поетом «брудної» дружби Слави з неправедними людьми та «сильними світу цього» доповнюється у нього неприйняттям ще й такої Слави, котра дістається через зраду власної мови. Як відмічали Іван Дзюба та Микола Жулинський, Кобзар міг обрати торований багатьма етнічним українцями шлях до Слави через написання власних творів російською, та отримувати, як, приміром, ніжинець Нестор Кукольник, «з монаршої ласки славу та коштовні персні». Одначе така Слава не вабить поета, і в «Гайдамаках» він сатирично висміює тих, хто «хоче грошей, та ще й слави», і задля цього «співає про Матрьошу, про Парашу, / радость нашу, / Султан, паркет, шпори - От де слава!». І хоча Тарас Григорович і писав російською мовою, і спілкувався нею, тим не менш «відступництво від рідної мови, від батьківщини, від національного обов'язку в ілюзорному сподіванні творчо „відбутися”, реалізуватися в мові, в культурі іншого народу» вважав лихом, жахливим проявом тієї темної та страшної частини нашої душі», від якої «аж холод іде по серцю». Але такої слави він не бажав - справедливо зазначають наші вчені [4, с. 10].Стримів же Тарас Шевченко Слави правдивої, справжньої, і саме до такої неї він вперто тягнеться, закликаючи:

Горнись лишень ти до мене,

Та витнемо з лиха,

Гарнесенько обіймемось,

Та любо та тихо

Пожартуєм, чмокнемося,

Та й поберемося,

Моя крале мальована.

Бо я таки й досі

За тобою чимчикую

Це «приятельське» звернення до Слави за ставленням до неї поета зближує її з Долею, котрих він навіть ототожнює, оскільки у вірші, їй присвяченому, є й такі рядки: «Мені, моя доле, / Дай на себе подивитись». Попри те, що Тарас Шевченко все ще «чимчикує» за своєю Славою, тобто, з трудом наздоганяє її, яка від нього уходить, йому, зрештою, потрібно не стільки «побратися» та «почмокатися» зі Славою, скільки «пригорнутись» до неї та у неї «під крилом» «в холодку заснути» [30, с. 264].

Заключні рядки першого віршу триптиха, «Доля», певним чином могли б завершувати весь цей цикл, оскільки, прямуючи за Славою, поет запрошує до цього і свою Долю: «Ходімо ж, доленько моя! / Ходімо дальше, дальше слава, / А слава - заповідь моя». А коли він закликає Славу як Долю «Дай на себе подивитись», він вже стоїть над емпіричним життям, стоїть начебто осторонь, дивлячись сам на себе відчужено, з метафізично-спекулятивної позиції власної Долі як умоглядно-узагальнюючого концепту.

Про тісний зв'язок Долі Тараса Шевченка з його Музою та Славою у контексті його вольового статусного доленосного переродження на іншу, не тільки статусно, але духовну нову людину, начебто підсумовуючи сутність його Судьби, писав Іван Франко: «Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим. Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій. Доля переслідувала його в житті скільки могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі в іржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду, а віри в Бога у зневіру і песимізм. Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя. Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті - невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори. Отакий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко» [25, с. 255].

Слід сказати, що сам Тарас Григорович, за рік до своєї смерті озираючи ретроспективним поглядом власне життя, про події якого він розповів у згадуваному вище листі до редактора, в їхній загальній оцінці був далекий від завищеного оптимізму. Викладаючи ці події, він мав зовсім не радісні почування, навпаки, від цих почуттів у нього «сжималось сердце и коснела рука» [31, с. 194]. Головна причина таких негативних настроїв, мабуть, полягала у тому, що його приклад таланливого позбавлення від деспотизму кріпацтва був рідкісним виключенням. Народ, як і раніше, потерпав від самодурства панів, і серед поневолених українців були й його рідні браття та сестра. Завершуючи листа, він з гіркотою зазначав: «Краткая история моей жизни, набросанная мною в этом нестройном рассказе в угождение вам, сказать правду, обошлась мне дороже, чем я думал. Сколько лет потерянных! сколько цветов увядших! И что же я купил у судьбы своими усилиями - не погибнуть? (курсив мій - О. К.). Едва ли не одно страшное уразумение своего прошедшего. Оно ужасно, оно тем более для меня ужасно, что мои родные братья и сестра, о которых мне тяжело было вспоминать в своем рассказе, до сих пор - крепостные. Да, милостивый государь, они крепостные до сих пор!» [31, с. 199]. Зауважу, що Тарас Шевченко палко бажав викупити своїх рідних людей, але йому порадили не поспішати із великими грошовими витратами, потрібними для цього, оскільки вже був готовий царський Маніфест про скасування кріпацтва. Поет не дожив до цього часу зовсім небагато.

У згаданому листі, як можна переконатись, Тарас Шевченко суттєво змінює тональність свого ставлення до Долі. Він розцінює її не як жорстко детермінований Фатум, коли майбутнє звільнення кмета сталося б неодмінно, а як результат власних суб'єктивних зусиль. Фаталістичне розуміння своєї Долі ним тим самим відкидається, і момент необхідності поступається в її розумінні моменту суб'єктивної свобідної волі до свободи та волі. Рабом є той, хто усвідомлює себе рабом, а Тарас Шевченко від народження був внутрішньо вільною людиною. Ще у зовсім юного хлопчика вже перший його «вчитель-деспот», «на которого он наткнулся в своей жизни», викликав як реакцію на знущання «глубокое отвращение и презрение ко всякому насилию одного человека над другим» [31, с. 196]. Людина, котра так палко і з самого дитинства прагне волі, не може залишитися поневоленою, все своє життя перебуваючи у змертвілому стані бездушної речі, попри всі начебто нездоланні рокові обставини.

Ми бачимо, що, звертаючись до свого минулого, Тарас Шевченко тужить за змарнованими роками («Сколько лет потерянных! сколько цветов увядших!»), приходячи до його «страшного уразумения». Він зазнає напади розпачу від відсутності Долі, коли під час одного з них, у 1845 році, він у вірші «Минають дні, минають ночі...» у відчаї звертається до Бога дати йому хоча яку Долю:

Доле, де ти! Доле, де ти?

Нема ніякої!

Коли доброї жаль, Боже,

То дай злої! злої!

Але все це не перекриває собою усвідомлення поетом того, що тільки завдяки власним зусиллям - «не погибнуть», він відвів від себе смертельні загрози для свого істинно людського буття та, фактично, досяг стану без-смертя, відсутності смерті, що є послабленим варіантом іммортальності, передусім - у плані духовної свободи.

Зі сказаного можна виснувати, що розгляд шевченкової візії власної Долі показує, що у глибинній основі тих відрефлексованих поетом метаморфоз, що він їх зазнав протягом свого життя, лежить інваріантна складова «помирання - відродження, конкретизована у трьох іпостасях Долі. В усіх трьох варіантах усвідомлення поетом власної Долі - 1) Долі як Долі, що визначила його помирання у старому соціальному статусі та відродження у новому, 2) Долі як Музи, котра призвела його до відродження в слові Правди та, нарешті, 3) Долі як Слави, що забезпечила йому посмертне буття, лежить відтворена у наджиттєвому, семіотичному культурно-ментальному просторі базисна світоглядна формула. Вона, на відміну від емпірично-біографічного опису життя у термінах «народження - життя - смерть» включає до себе ще й четвертий елемент, іммортальність. Недосяжне у фізичному житті, безсмертя завдяки цьому стає реальним фактом Долі, її атрибутом.

3.4 Тарас Шевченко і Доля: інтерпретативні наближення

3.4.1 Герменевтична компаративістика: Судьба Олександра Пушкіна та Доля Тараса Шевченка

У компаративістській роботі Євгена Нахліка, присвяченій Т. Шевченку та російським і польським романтикам, за самою своєю назвою і, частково, за змістом, йдеться про Долю взагалі, про розуміння концепту Долі Тарасом Шевченком та про його власну Долю, зокрема [16]. Звертаючись до відмінностей у смислових нюансах української Долі, польського Los'у та російської Судьби, він, спираючись на дані декотрих інших вчених, показав, що у романтизмові розвивалися дві тенденції - фаталістична та іраціоналістично-індетерміністична. Якщо основу російського романтизму складало поняття Судьба, то у польському панувало поняття Los. Перший термін, судьба, за своїм значенням є ближчим до судового вироку (суд, осуд, засудження - О К.), римським аналогом чого виступає Fatum, тоді як Los прив'язано до образу лотереї, де люди витягають різні долі, що у латині позначається терміном Fortuna. У відповідності до російського національного етосу ставлення до незалежної від людини Судьби передбачає пасивність та покору, тоді як випадковий та непередбачуваний польський Los відповідає активній індивідуалістичний, шляхетський позиції, попри те, що він є сліпим жеребом, котрий випадає людині, і де умисність чужої волі відсутня - пише Євген Нахлік.

На думку цього дослідника, уяви Тараса Шевченка про Долю склалися переважно під впливом її українського народного бачення, в яких поєдналися поганські та християнські складові. У цілому ж український національний досвід виробив таке розуміння Долі, яке поєднує у собі семантики Судьби та Los'у, тобто, Фатуму та Фортуни. Це поєднання знайшло прояв у подвійному розумінні Долі і як нездоланної зовнішньої сили, передбачити та зрозуміти яку людина не здатна, і як дечого такого, що залежить від активного втручання людини у перебіг тих подій, котрі наперед задані цією силою. Російська Судьба - це Божий присуд людині, найвищий, беззаперечний вияв Його волі, оскільки саме Бог присуджує. Натомість Доля - це те, чим Бог наділяє людину, дає їй у житті.

Порівнюючи уяви про Долю Тараса Шевченка, Олександра Пушкіна та польських романтиків, Є. Нахлік зазначає, що наш геній у своїх україномовних поетичних творах слово «Судьба» зовсім не вживає (воно у поодиноких випадках зустрічається тільки в його російськомовних роботах). Нашим поетом в абсолютній більшості випадків ужиткується лише слово «Доля», яку він не схильний розуміти в обшарах римського Фатуму як невідворотного приречення; йому ближче таке розуміння Долі, котре пов'язане із загальною підпорядкованістю людської Долі «недовідомому Трансценденту».

Надалі цей автор пише, що Шевченко, на відміну від Пушкіна й Лермонтова, сприймав власну Долю не як таку, що була заздалегідь визначена, а таку, що йому «випала». Для Олександра Пушкіна особистісне звернення до об'єктивованих та епічних «Судьби» чи «Року» є сповна марним та абсолютно недоцільним, оскільки вони неприступні та глухі до благань людини. Єдиний випадок, коли ми бачимо аналогічне розуміння Судьби Тарасом Шевченко, зустрічається лише в його російськомовній поемі «Слепая». У цілому ж, пише далі Є. Нахлік, «Доля» Шевченка не тільки допускає звернення до неї, але це звернення може набувати вигляду «дружньої віртуальної розмови». Натомість Пушкіна його Судьба-Фатум переслідувала: він був переконаний, що Рок, від якого він фатально залежить, неодмінно присутній в його житті, тоді як Шевченко відчував, що зі своєю Долею він просто розминається, через що її треба шукати, окликати та кликати, як це роблять герої його творів.

Попри такі кваліфікації шевченкового відчуття Долі, цей автор сам наводить приклади з висловлювань поета, де об'єктивістський, детерміністський мотив явно присутній. Це, по-перше, не зовсім точне цитування поетом Кіндрата Рилєєва з «Войнаровського» «Как мы подвержены судьбе» замість «О, как подвластны мы судьбе», зроблене з приводу раптової перипетії Долі: у день, коли він отримав рішення щодо прийняття його на роботу «учителем» Київського університету, він замість того, щоб стати до роботи, був «забритый» у рядові солдати [16, с. 460].

По-друге - це шевченкові порікування («Вот что иногда судьба с нами делает») на те, що, попри постійні поривання до мандрів Україною за точно відомими омріяними маршрутами, вони так і не збулися, хоча він двадцять років не тільки не бачив України, але навіть «звука родного языка не слыхал» [16, с. 461]. З цього матеріалу ми маємо визнати, що Тарас Шевченко сприймає подібні примхи Долі як такі, що, попри всі суб'єктивні бажання та зусилля, не піддаються виправленню з боку людини.

Суголосно з цією думкою пан Нахлік надалі відмічає, що сенсові визначення Долі як об'єктивно-необхідної сили все ж таки були присутні і у Тараса Шевченка. Як Олександр Пушкін та Михайло Лермонтов, поет відчував, що його Доля від його особистої волі не залежить, що їй, цій невблаганній Найвищий Силі, притаманна власна, але невідома поетові, мета, та своя, не зрозуміла йому, логіка. Втім, християнський момент у розумінні Долі у Тараса Шевченка перемагає, і це фіксує Євген Нахлік, слушно примічаючи, що в О. Пушкіна домінує поганський Фатум, тоді як у Тараса Шевченка - невблаганний і незбагненний старозавітний Господь Бог, від якого залежить - дати чи не дати людині Долю.

Подвійність розуміння Долі, що її має дати чи не дати поетові Вища Сила, визначила, за цим автором, амбівалентне ставлення Тараса Шевченка до цієї Сили. Визнаючи, що «все від Бога», поет вдавався до бунту проти Божої волі. У такому його ставленні до Долі даний дослідник вбачає зухвалий виклик, а отже, виявляє психологію фортунного мислення, характерну для козацького етосу. Разом з тим йому було притаманне й смиренне ставлення щодо власного майбуття, втілене у сентенції: «Як буде, так і буде» (додам, що тут очевидно мав місце момент фаталізму). Як матір є захисницею та покровителькою дитини, котра дає або не дає їй Долю, так і власне Доля, часто - в образі саме нені, для Тараса Шевченка постає як покровителька людини, котра її патронує, але може, втім, й кинути «напризволяще», і котра часто десь блукає чи губиться, через що її нерідко доводиться шукати - завершує свій розгляд Є. Нахлік.

У цій частині своєї розвідки Є. Нахлік нічого не говорить про універсально-культурний контекст у розумінні Долі Тарасом Шевченком, хоча у цілому його позиція стосовно поєднання об'єктивно-несесітарних та суб'єктивно-вольових моментів у шевченковій рефлексії щодо Долі взагалі та особистої Долі - зокрема, співпадає з моїми висновками, наведеними у попередньому розділі. Разом з тим не можна не бачити й тієї обставини, що універсально-культурні підмури шевченкового розуміння Долі латентно присутні також і в аналізі Є. Нахліка.

Насправді, коли він говорить, що Пушкін весь час відчував загрозливе висіння над ним Фатуму, то, вочевидь, тут мова не йде про щасливу перспективу: цей Рок є жахаючим. Так само, коли Тарас Шевченко говорить про шукання своєї Долі, то цілком зрозуміло, що шукав він незле, добре майбутнє. Таким чином, життєва перспектива, або небажана негативна, або шукана позитивна, несе в собі смисли, пов'язані, у першому, пушкінському, випадку, з бідами, напастями, нещастями та, врешті-решт, із «запрограмованою» цим Фатумом смертю. Нагадаю - «Цей мене не вб'є, а вб'є білявий, відьма брехати не стане» - говорив російський поет перед однією своєю дуеллю, оскільки йому від відьми-провидиці було наперед відомо, хто саме зіграє рокову роль у його Судьбі. У другому, Шевченковому випадку, ці смисли пов'язані із набуттям життям ознак повноти втілення та виконаності добра як жаданої, але зовсім не гарантованої альтернативи безталанної Долі.

3.4.2 Розуміюче проникнення у процес радикальної переоцінки Т. Шевченком своєї Долі: зміна неповної базисної світоглядної формули на повну

З інтерпретації віршу «Доля» іншим дослідником творчості Тараса Шевченка, Євгеном Ненадкевичем, можна зробити висновок, що базисна світоглядна формула, яка, по суті, лежить в основі оцінки поетом власної Долі, може зі скороченого варіанту її прояву мінятися на повний. Цей автор пише, що у даному творі поет, оглянувшись на свою перейдену життєву путь, «обійняв її всю єдиним підсумовуючим зором і оцінив її по-новому - не так, як він часто сприймав свою долю, переживаючи неволю заслання». Там, - зазначає Є. Ненадкевич, самотність, відірваність від України, від свого народу, від близьких і товаришів викликали у Тараса Шевченка нарікання та обурення на Долю.

Розповідаючи у згадуваному вище листі до редактора «історію свого життя», твердячи, що він майже нічого не отримав взамін на своє прагнення вижити, поет по суті констатує, що життя промарновано, літа втрачено, квіти життя зів'яли, що всі його зусилля, спрямовані на те, щоб «не погибнуть», виявилися марними. Доля, зрештою, не дала йому нічого, окрім відчуття непоправної втрати.

Як на мене, то якби поет у такій оцінці власного життя на цьому зупинився, то ми мали б вказану формулу у її «обірваному» вигляді «життя - смерть (табуйована, заперечена вітальність) - …». Але неволя закінчилася, і тепер, «по звільненні, оглядаючись назад і охоплюючи своє минуле життя в цілому, він сприймає свою долю інакше, оцінює її позитивно з етичного погляду. Він усвідомлює тепер важкі випробування життя, всіляке лихо, якого довелось зазнати, як сувору, але благодійну школу, що загартувала його дух і морально виховала його. Ота свідомість, що суворий життєвий шлях його був шляхом правди, сповняє поета почуттям глибокого задоволення і спокійною певністю свого майбутнього» [18, с. 42-43].

Отже, на думку даного вченого, після отримання волі Тарас Шевченко переосмислив власну Долю таким чином, що дорікання їй поступилися місцем «почуттю задоволення» та «спокійній певності свого майбутнього». Звертаю увагу на те, що мова йде не про більш-менш нормальне теперішнє, а саме про майбутнє життя. Подібне ставлення до власної часової перспективі цілком відповідає одному з гайдеґерівських модусів буття - «забіганню вперед» (Vorweg-sein), в якому відображується та обставина, що людське буття - це буття, що проектує саме себе, будучи завжди чимось більшим, ніж воно є кожного даного моменту. Тому усвідомлення життя як проекту, тобто, як «містка», якого перекинуто на майбутнє, котрого актуально немає, але яке «світиться» людині крізь роки як непідвладна мінливостям стала життєва перспектива («спокійна впевненість свого майбутнього»), виводить суб'єкта цього усвідомлення з обмежень фізичного простору та часу у позачасові реалії Долі з таким її неодмінним компонентом, як безсмертя. Живучи не теперішнім, а майбутнім, людина виходить з-під влади часу, начебто «зависає» у ньому. Тепер все сьогоденне та швидкоплинне, що не веде до цього «маяка» Долі, втрачає свою значущість, і тоді ріка часу пливе осторонь такої людини, не підхоплюючи її у загальний рвучкий потік своїми неспокійними хвилями.

...