Український художній переклад та перекладачі 1920-30-х років

Як публіцист Михайло Рудницький обстоював право української мови на державність. Як учений-лінгвіст він є автором праці «Правопис і літературна мова». Михайло Іванович був відповідальним редактором щорічного наукового збірника Львівського університету імені Івана Франка «Питання мови та літератури зарубіжних країн».

Як літературознавець він заявив про себе 1919 року, видавши брошуру «Багата література», в якій розмірковував над залежністю творчої індивідуальності від суспільства, відтак і літератури загалом - від рівня духовного розвитку суспільства. Михайло Іванович є автором численних статей, нарисів, театральних та кінорецензій. У своїх мистецтвознавчих розвідках учений торкався проблем стану та розвитку поезії, театру, місця письменника у суспільстві та його світогляду.

Утім, головними його працями як літературознавця залишаться психолого-аналітичні монографії «Між ідеєю та формою» (1932) і «Від Мирного до Хвильового» (1936). Останню називають «своєрідною антологією творчості українських письменників» [103] - це панорамна, концептуально зріла, сучасна, вписана у європейське тло історія літератури «з гострим і сміливим поглядом на українське красне письменство в контексті світової літератури» [цит. за публікацією: 68]. За це дослідження, яке було своєрідним відповідником праці М. Зерова «Від Куліша до Винниченка», йому дісталося найбільше критики від радянської влади.

Михайло Рудницький також упорядковував і готував до видання твори українських класиків, писав передмови та примітки до творів Леся Мартовича, Петра Карманського, Михайла Яцкова та ін. [103].

Підкреслюючи активну громадську, культурницьку та наукову діяльність професора Михайла Рудницького, молода дослідниця А. Василик зазначала: «Не було такої події в культурному житті Галичини і не тільки, яка б пройшла осторонь уваги М. Рудницького» [цит. за публікацією: 68].

Ще однією, не менш важливою цариною в українській духовній культурі, до розбудови якої Михайло Іванович доклав напрочуд багато зусиль, був художній переклад. За переліком професора Львівського університет імені Івана Франка Роксолани Зорівчак, Михайло Рудницький перекладав з англійської, данської, іспанської, італійської, німецької, польської, російської, румунської, угорської, французької, шведської мов, причому майже всі переклади було опубліковано в щоденній газеті «Діло» [цит. за публікацією: 68]. Можемо лише помислити, яким величезним був уплив перекладів М. Рудницького на тогочасний культурний процес. Як підкреслила А. Василик, «…він був автором найбільшої кількості перекладів, уміщених на сторінках галицької періодики; вражає також розмах перекладацьких зацікавлень (перекладів, опублікованих у періодиці того часу), що охоплювали твори від австрійської до японської літератур…» [цит. за публікацією: 68].

Своєю перекладацькою працею Михайло Рудницький справді охопив дуже широкі терени: перекладав українською твори А. Міцкевича, Ю. Словацького, Й.-В. Ґете, О. Бальзака, П. Меріме, В. Гюго, А. Доде, П. Верлена, В. Шекспіра, Е. По, Ґ. Честертона, Е. Бронте, С. Моема, Р. Кіплінга та багатьох інших, а твори В. Стефаника, М. Яцкова, П. Куліша («Спогади про Шевченка»), вибрані поезії Т. Шевченка (спільно з Ф. Мазаду) переклав французькою мовою.

Окремо у Львові на початку 1930-х років публікувались такі переклади М. Рудницького: з французької мови - повість Альфонса Доде «Le Petit Chose» (1868) з'явилась 1931 року під назвою «Маціцький. Історія одного дітвака» (до речі, в російському перекладі М. Л. Ліхтенштадта повість вийшла 1901 року під менш промовистою назвою «Маленький человек (История одного ребенка)», а 1941 року з'явився її новий переклад Вєри Барбашової узагалі під нейтральною назвою «Малыш»), поема Віктора Гюґо «Mazeppa» (1828) вийшла 1933 року не тільки в перекладі, а й з передмовою М. Рудницького під однойменною назвою «Мазепа» накладом та у друкарні Наукового Товариства імені Шевченка; з англійської мови - роман Емілії Бронте «Wuthering Heights» (1847) було опубліковано 1933 року під назвою «Буреверхи».

Не можна не згадати і перекладів Михайлом Рудницьким Шекспірових п'єс. 1923 року він переклав трагедію «Отелло» Вільяма Шекспіра для постанови у Львівському Театрі Товариства «Українська бесіда» (режисер - О. Загаров), у цьому перекладі персонажі «Отелло» вперше в історії національного театру заговорили українською мовою. Переклад Михайлом Рудницьким п'єси «Гамлет» Шекспіра віднайшовся лише на початку 21 століття завдяки старанням професора Богдана Козака, хоча саме за ним у Львові 1943 р. було поставлено спектакль (режисер - Й. Гірняк). Рудницький здійснив цей переклад на замовлення мистецького керівника Львівського оперного театру Володимира Блавацького. Працюючи над постановою «Гамлета» 1943 року М. Рудницький виголошував лекції акторам Львівського оперного театру, які готували виставу (лекції досі зберігаються в архіві М. Рудницького). Сам текст перекладу Рудницьким п'єси «Гамлет» виявили в архівах Українського музею у Нью-Йорку й передали в Україну. П'єсу було вперше опубліковано в театрознавчому журналі ЛНУ імені Івана Франка «Просценіум» за 2004 рік, із передмовою Роксолани Зорівчак (№ 1-2 (8-9), с.124-206). У цьому варіанті перекладу були відсутні остання сцена першої дії та фінальна сцена (очевидно, такий варіант відповідав сценічному текстові вистави 1943 року). До 120-річчя від дня народження професора Львівського університету Михайла Рудницького в університеті видали його переклад «Гамлета» окремою книжкою з передмовою Анастасії Василик-Фурман, де подається аналіз перекладацької діяльності М. Рудницького, та післямовою Богдана Козака, в якій висвітлюється історія театральної прем'єри цього перекладу (Шекспір, Вільям. Гамлет: Трагічна історія принца Данського. Трагедія на 5 дій; пер. з англ. Михайла Рудницького. - Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2008. - 192 с.). Текст перекладу в цьому виданні різниться від попереднього, опублікованого 2004 року в «Просценіумі» тим, що його подано повністю (текст люб'язно надала з приватного архіву Михайла Рудницького його вдова - Людмила Рудницька). У перекладі «Гамлета» Михайлом Рудницьким, який був спеціально спрямований для сценічного втілення, за висловом професора Роксолани Зорівчак, «є дуже цікаві інтерпретаційні знахідки, цікаві словесні сполуки» [цит. за публікацією: 68].

В основному ж, переклади Михайла Рудницького друкувались у львівській періодиці. У «Літературно-Науковому Вістнику» за 1920-ті роки - поетичні переклади з Шарля Бодлера, у часописі «Світ» за середину 20-х років - оповідання Ґі де Мопассана «Івеліна Саморіс», у часописі «Зиз» наприкінці 20-х років - скетч «Оглядний муж» угорського письменника і драматурга Ференца Мольнара та оповідання «Нерівність» французького письменника Клода Жевеля.

В газеті «Діло» за 1920-ті роки зустрічаємо десятки перекладів Михайла Рудницького. За цей період він переклав для «Діла» новелу Проспера Меріме «Візія Карла ХІ», низку оповідань: «Любовний лист» французького письменника Трістана Бернара, «Сад Епікура» (думка) і «Чорний хліб» французького поета і письменника Анрі де Реньє, «З новорічних мрій» французької письменниці, класика французької літератури 20 ст. Сідоні-Габріель Колет, «Урядовець» іспанського письменника Вісенте Бласко Ібаньєса, оповідання «Діти невигодою» Бернарда Шоу, «Нічого нового (різдвяна легенда)» французького письменника Руже Ноеля, фрагмент із повісті Стефана Жеромського «Напровесні», а також оповідання Фредеріка Буте, П'єра Лоті, поезію Анатоля Франса, окрім того - поезію Йоганна-Вольфґанґа Ґете, вірш Джакомо Леопарді «О рідний краю мій», вірш Віктора Гюґо «Поклін і слава вам», вірш Анни Ахматової «Там білі церкви…».

Кількість перекладів у газеті «Діло» не знижувалась і в

1930-ті роки. Серед перекладів Михайла Рудницького в цей період у «Ділі» публікувались: фрагмент під заголовком «Примітивізм та історія» із книги «Бунт мас» іспанського філософа Хосе Ортеґа-і-Ґассета, «Думки (вибір із різних творів)» та вірші Йоганна-Вольфґанґа Ґете, уривок з роману «Ґоґ» за назвою «Ніщо не моє» тогочасного італійського письменника Джованні Папіні (інший розділ з роману «Ґоґ» Джованні Папіні під заголовком «Ідеї Бенруба» вийшов у львівському тижневику «Літературно-науковий додаток «Нового часу» за 1939 рік у перекладі Михайла Островерхи), оповідання «Іда» та «На край світу» Івана Буніна, уривок із автобіографічної книжки «Легенда про Сан-Мікеле» за назвою «Модний лікар» шведського лікаря і письменника Акселя Мунте (в перекладі зі шведської). Лише за 1936-38 роки Михайло Рудницький переклав для «Діла» оповідання німецьких письменників - «Незнайомий приятель» письменниці Грети Йосс, «Помста» Івана Голля, «Геніальна ідея» А. Баумберґа; оповідання англійських письменників - «Востаннє» Дедлі Гопса, «Оборона» Сомерсета Моема; оповідання італійських письменників - «Кактуси» Лівіо Віттурбі, «Пошлюбна подорож» Валентіно Гаві, «Залізничний білет» М. Вуліано, притчу «Варавва» Джованні Папіні, оповідання «Мавританська скриня» письменниці Марґаріти Сальваторі, «Дзвони» Ґабрієле д'Аннунціо, «Американська фільма» Джузеппе Маротти, який у 1940-50-ті роки виріс в одного з найпопулярніших письменників Італії, оповідання «Дві сестри» знаменитого письменника і драматурга, лауреата Нобелівської премії Луїджі Піранделло; оповідання угорських авторів - «Бюро щирості», «Закоханий листар» та скетч «Серце артистки» Імре Галяса, оповідання «Мої переносини» та «Лекція англійської мови» Аладара Ласло, «Велика роля», «Подружжя з любові», «Розчарування», «Таємничий князь» та «Щоденник щирої жінки» Леона Андора, «Абонементові знайомі» Йожефа Бекефі, «Жінки при телефоні» Калмана Чато, «Помста жонглера» Міхала Надя, «Одне молодече бажання» Л. Паляшті, «Мій співкомірник», «Позичальня», «Жінка, що хотіла вмерти» та повість «Спадщина» Євгена Гельтая, оповідання «Битва під Маратоном» і «Жінка, якої ніхто не хоче зрозуміти» Ференца Герцега, уривок із повісті «Вулиця Кота-Рибалки» Йолана Фельдеша, оповідання «Важке становище педагога» Віктора Ракочі, «Краватка» та «Приятельки» Фрідеша Карінті - одного з найпопулярніших тогочасних угорських письменників, улюбленця літературних кафе; оповідання французьких письменників - «Віно» та «Панська вечеря» Андре Бірабо, «Остання молодість», «Розмова про розвід» і «Тіточний брат» Фредеріка Буте, «Спізнений дебют» Ґюстава Боде, «Психіатр» письменника і літературного критика Едмона Жалю (який зображав переважно французьку інтелігенцію), «Дорогоцінний дарунок» Жермена Бомона, «Вечеря з перепонами» та «Свобода» Анрі Дівернуа, «Трагічний комік» та «Парцелі на продаж» Едмона Абу, «Вечеря Бальзака» Марселя Арлана, «Новий дзвін» Жюля Леметра; оповідання «Почуття» іспанського письменника Рамона дель Кастільйо, оповідання «Новітній Тантал» польського письменника Кароля Їжиковського, п'єсу «Азійська отрута» чеського письменника Йозефа Пакоча.

Михайло Рудницький шліфував свою перекладацьку майстерність і у львівському двотижневику «Назустріч», який вважається енциклопедією культурно-мистецького життя Західної України 1930-х років. Для цього часопису він переклав оповідання «Світло з протилежного дому» Луїджі Піранделло, «Овальний портрет» Едґара По, «Лекція співу» Кетрін Менсфілд, «Нормальна людина» Сомерсета Моема, «Вітер і дерева» Ґілберта Кейта Честертона, уривок з оповідання «Голодний у Неаполі» Панаїта Істраті, вірші «Блиск і місяць», «Ходи у парк» Стефана Ґеорґе, «Як можеш» Редьярда Кіплінґа, 6 віршів Поля Верлена).

2.1.4 Павло Тичина

Павло Григорович Тичина (1891, с. Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії (нині - Бобровицького району Чернігівської області) - 1967, Київ) - поет-новатор, перекладач, публіцист, громадський діяч. Академік АН УРСР (з 1929 р.). Народився в багатодітній сім'ї сільського дяка, керівника церковного хору Григорія Тимофійовича Тичини (1850-1906), який був одночасно вчителем у «школі грамоти» (так у царській Росії називали початкові школи, що спершу організовувались на основі приватної ініціативи, а наприкінці ХІХ ст. одержали правову основу і 1891 року були передані у відання Синоду; являли собою одно- чи дворічні школи, навчання в яких зводилося до завчання молитов, початків читання, письма та лічби). Мати поета - Марія Василівна Тичина (уроджена Савицька; 1861-1915), яка також походила зі священицької родини, - відзначалася «сердечною і розумною добротою» [78, с. 9].

Размещено на http://www.allbest.ru/

Навчався маленький Павло у земській початковій школі в Пісках, де його вчителькою була Серафима Миколаївна Морачевська, яка заохочувала його до навчання, даруючи українські книжки, і порадила батькам віддати Павла в один із монастирських хорів Чернігова, звернувши увагу на його добрий голос і слух [127, с. 408]. Так 1900 року 9-річний Павло Тичина став співаком архієрейського хору при Єлецькому монастирі, а потім при Троїцькому монастирі. Одночасно він навчався в Чернігівському духовному училищі (бурсі), яке закінчив 1907 року. Цікавий факт: регент архієрейського хору настільки виділяв Павла з-поміж інших хлопчиків-співаків, що навіть доручав йому навчати нотної грамоти новачків. Цікаво, що, як правило, навчання відбувалося на могилі Леоніда Глібова, похованого в Чернігові на території Троїцького монастиря. У такий спосіб Тичина навчав нот свого брата Євгена (1895-1955; згодом працював педагогом у Харкові. - Л.К.), а також молодшого за себе на чотири роки майбутнього композитора, хорового диригента і педагога Григорія Гурійовича Верьовку [за матеріалами публікацій: 126, с. 250, 364-365; 125]. Продовжив освіту Павло Тичина в Чернігівській духовній семінарії, випускником якої став 1913 року. Григорій Верьовка закінчив ту саму семінарію, але трьома роками пізніше. Майбутній фундатор і керівник Українського народного хору, який носитиме згодом його ім'я, потоваришує з Павлом Тичиною на довгі роки і напише на його тексти кілька романсів та пісень.

Павло Тичина оволодів декількома музичними інструментами, але найулюбленішим був кларнет, на якому він грав у духовому оркестрі. У колі друзів грав на бандурі та роялі. Семінарські вчителі покладали на нього надії як на майбутнього музиканта - виконавця чи диригента, адже він керував семінарським хором, пізніше - у Києві - ще кількома хорами. Його товаришем у семінарії був майбутній поет Василь Еллан-Блакитний (справжнє прізвище - Елланський). У старших класах семінарії Тичина навчався малюванню у видатного українського художника Михайла Івановича Жука (1883-1964), який бачив у Тичині майбутнього художника. Сам Михайло Жук закінчив Краківську академію красних мистецтв по класу польського художника-символіста, відомого письменника Станіслава Виспянського і був не лише художником, а й поетом. Павло Григорович не поривав із ним зв'язку, листувався та підтримував матеріально до кінця його життя (у повоєнний час художник жив в Одесі). А Михайло Іванович свого часу ввів Павла Тичину в коло чернігівських митців. Так, з 1911 року Тичина відвідував славнозвісні літературні «суботи» - літературно-художній салон, який подружжя Коцюбинських (Віра Устимівна та Михайло Михайлович) створило у своєму чернігівському помешканні. У Коцюбинських збирались і старші художники, прозаїки, поети, і початківці, такі як сам Павло Тичина, Василь Елланський, Аркадій Казка та ін.

Особисте знайомство з Михайлом Коцюбинським, особлива українська атмосфера салону вплинули на формування поетичної індивідуальності молодого Тичини, який, до того ж, входив до складу молодіжної підпільної організації, очолюваної його давнім товаришем Василем Елланом-Блакитним, під назвою Чернігівське самостійницьке братство. 1916 року він був делегований братством до Києва заради налагодження зв'язків з іншими самостійницькими об'єднаннями [за матеріалами публікації: 23, с. 31-32].

Перші поезії Павло Тичина почав писати у 15-річному віці. Його першим віршем, який з'явився у друці, був вірш «Ви знаєте, як липа шелестить», надрукований 1912 року в першому номері часопису «Літературно-Науковий Вістник». Завдяки рекомендаціям Михайла Коцюбинського (а він побачив у Тичині справжнього поета!) з цього часу в періодичних виданнях, таких як уже згаданий «Літературно-Науковий Вістник», «Рідний край», «Українська хата», почали з'являтися й інші поезії Павла Тичини.

У 1913-17 роках Тичина навчався на економічному факультеті Київського комерційного інституту, проте не зміг закінчити його через об'єктивні причини: з початком Першої світової війни інститут перевели до російського міста Саратова, куди добиратися в зимову сесію доводилось надзвичайно складно. Після такої мандрівки 1915 року Тичина серйозно захворів. На запрошення поета і перекладача Володимира Самійленка він одужував у селі Добрянка (нині селище міського типу Ріпкинського району Чернігівської області). Існує думка, що Володимир Самійленко, який сам перекладав п'єси Мольєра (загалом переклав українською мовою п'ять комедійних п'єс Мольєра, включаючи комедію «Тартюф», що вперше з'явилася в його перекладі 1901 року), прозу Вісенте Бласко Ібаньєса, поезії Ади Неґрі та ін., підштовхнув Павла Тичину до вивчення мов та перекладу [див.: 82].

Вступивши до Київського комерційного інституту, Павло Тичина працював редактором відділу оголошень газети «Рада» і технічним секретарем редакції ліберального українськомовного журналу «Світло» (1913-14), а влітку та восени 1914-16 років - роз'їзним інструктором та обліковцем-статистом Чернігівського губернського земського статистичного бюро (під час службових роз'їздів мав змогу зробити цінні фольклорні записи) [за матеріалами публікацій: 126, с. 378; 125].

У 1916-17 роках Павло Тичина працював помічником хормейстера у першому українському стаціонарному театрі Миколи Садовського, який діяв до січня 1919 р. в Києві. У вересні - листопаді 1920 року як другий диригент і літописець перебував у гастрольній подорожі Правобережною Україною від Києва до Одеси з хоровою капелою Кирила Стеценка «Думка» (щоденник-повість про цю мандрівку «Подорож з капелою К. Г. Стеценка» буде опублікована вже по смерті поета 1971 року). Після вбивства Миколи Леонтовича, яке трапилося в ніч із 22 на 23 січня 1921 року, Павло Тичина стає одним із засновників Музичного товариства імені М. Леонтовича, того ж року організовує хор при робітничому клубі в Києві, керує хором капели-студії імені М. Леонтовича, з яким виступав як диригент до 1923 року. В червні 1922 р. Музичне товариство імені М. Леонтовича влаштувало вечір на пошану поетичної творчості Павла Тичини, на якому наукову доповідь виголошував Микола Зеров, хор під керівництвом Григорія Верьовки виконував романси та пісні на слова Тичини, виступали актори театру «Березіль» Леся Курбаса [за матеріалами публікації: 82].

Одна за одною виходять поетичні збірки Павла Тичини, в яких він на повен голос заявляє себе як поет-новатор: «Сонячні кларнети» (1918, перевидання 1920 р.), «Плуг» та «Замість сонетів і октав» (обидві - 1920 року), «В космічному оркестрі» (1921), «Вітер з України» (1924; з присвятою Миколі Хвильовому). 1923 р. Тичина починає писати поему-симфонію, чи віршовану трагедію, «Сковорода», над якою працював усе життя (вперше поема з'являється в журналі «Шляхи Мистецтва», 1923, ч. 5). Того-таки року він створює поему «Прометей» - першу антиутопію в українській літературі, де розкривається тема тоталітарного суспільства.

Вже першу поетичну збірку Тичини «Сонячні кларнети» схвально оцінила тогочасна критика. Першими на неї схвально відгукнулися найталановитіші молоді літературні критики Андрій Ніковський (див. есеїстичну книжку А. Ніковського «Vita nova», Kиїв, 1919) та Юрій Меженко (справжнє прізвище - Іванів: див. статті Ю. Меженка про «Сонячні кларнети» в журналах «Книгар» (1919), «Музагет» (1919) та про інші книги Тичини у збірнику «Ґроно», 1920). Як літератор Павло Тичина у 1917 р. працював завідувачем відділу хроніки в газеті «Нова Рада» та у 1918-19 рр. завідувачем відділу поезії в часописі «Літературно-Науковий Вістник», у 1919 р. головою української секції Всеукраїнського видавництва, у 1920 р. завідувачем літературної частини Першого театру Української Радянської Республіки імені Шевченка, який розташовувався з квітня 1919 р. до зими 1923 р. у будівлі театру Оґюста Берґоньє у Києві (нині це будівля Російського драматичного театру імені Лесі Українки), також працював у журналі «Мистецтво» [зокрема, див.: 82].

З вересня 1923 до літа 1934 р. Павло Григорович живе у тогочасній столиці радянської України - місті Харкові. Стає співредактором журналу «Червоний шлях», членом заснованої 1923 р. Спілки пролетарських письменників «Гарт». У Харкові він багато пише, вивчає вірменську, грузинську і тюркські мови, входить до складу заснованої 1926 року Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства (ВУНАС), більшість учасників якої були у 1930-х роках репресовані. 1926 року Тичина також узяв активну участь у створенні ВАПЛІТЕ (Вільної Академії Пролетарської Літератури) на чолі з Миколою Хвильовим, куди увійшли й колишні члени «Гарту». За приналежність до цієї культурно зорієнтованої на Європу літературної організації й такі твори, як поема у прозі «Чистила мати картоплю», опублікована в альманасі «ВАПЛІТЕ» (1926, ч. 1), його почали гостро критикувати, звинувачувати в «буржуазному націоналізмі».

Переломною у творчості Павла Тичини вважається збірка «Чернігів» (1931), у якій окреслився його перехід до лав офіційних співців партії Леніна - Сталіна. Це була капітуляція тонкого лірика перед жорстокістю доби. Свою позицію він задекларував поезією «Партія веде», вперше надрукованою в газеті «Правда» (21.11.1933) та виданою 1934 року однойменною збіркою. В дусі апології сталінізму були написані й наступні збірки поета: «Чуття єдиної родини», «Пісня молодості» (1938), «Сталь і ніжність» (1941). З 1929 року Павло Тичина - дійсний член Академії наук Української РСР. 1934 року він переїжджає до Києва й поселяється в будинку письменників Роліт. У 1936-1939-му та в 1940-1943-му роках він очолює Інститут літератури АН УРСР.

З приводу такої фатальної переміни совість нашої літератури Василь Стус у своїй розвідці про творчість Павла Тичини під назвою «Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)», написаній у 1970-71 рр., висловився доволі категорично: «Як би там не було, Тичина - така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Скрипник, Зеров чи Курбас. З однією різницею: їхня фізична смерть не означала смерті духовної. Тичина, фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування як духовний мрець, до існування по той бік самого себе. Тичина піддався розтлінню, завдавши цим такої шкоди своєму талантові, якої йому не могла завдати жодна у світі сила. Починалася смуга подальшої деградації поета, причому деградував покійний поет так само геніально, як колись писав вірші. Доля Тичини воістину трагічна» [122, с. 83].

Господь обдарував Павла Тичину багатьма талантами: до музики, співу, малярства, особливим талантом - до поезії, а також до вивчення мов. Він самотужки опанував більше десяти іноземних мов і вільно володів п'ятнадцятьма. Зокрема, знав вірменську, грузинську, арабську, турецьку, єврейську мови, з яких робив високохудожні переклади.

В епоху «великого терору» саме в перекладах поетичний геній Тичини міг знайти більшу свободу і творчий прояв, ніж у власному вимушеному пропагандистському віршуванні, коли, за висловом Василя Стуса, «вірші поета перестали бути актом індивідуальної творчості: ці бездарні версифікаційні вправи уже писав хтось - але мертвою поетовою рукою». Сам же поет у 1930-ті не одну ніч лягав спати не роздягаючись, бо чекав арешту... [122, с. 84].

Хочеться вірити, що і рука, і душа геніального поета ще оживали бодай у перекладах! А перекладав він багатьох класиків національних літератур.

Переклади Павла Тичини, чия «яскрава поетична індивідуальність поклала відбиток на всьому, що він переклав» [54, с. 147], лягли яскравими сторінками в книгу історії українського перекладацького мистецтва 1920-30-х років. Вони позначені самобутньою, неповторною поетикою самого Тичини, це швидше переклади-переспіви - твори, призначені для повноцінного і повнокровного життя в приймаючій літературі, а не академічні «копії» оригіналів. Авторитетний поет-перекладач і перекладознавець Г. П. Кочур так охарактеризував поетичні переклади Павла Тичини: «…Кожен переклад - шматочок Тичининої поетики, в кожному з них більшою чи меншою мірою відчуваються інтонації власної Тичининої поезії та навіть і живі розмовні інтонації автора перекладу. <…> Як кожне глибоко індивідуальне явище, його манера перекладання не надається до засвоєння чи наслідування - у наслідувача вона б обернулася нестерпною манірністю» [54, с. 147].

У монографії «Український художній переклад: між літературою і націєтворенням» (2006) Максим Віталійович Стріха звертає увагу на експериментаторство Тичини-перекладача (на прикладі перекладів з Олександра Пушкіна й Михайла Лермонтова), стверджуючи, що окремі перекладацькі спроби Тичини (здебільшого ранні) дуже цікаві як такі, що «до певної міри продовжують ту барокову традицію, яку започаткував був своїми мовними експериментами Куліш» [120, с. 225], а також погоджуючись із оцінкою, яку дав Тичині-перекладачеві поважний і не позбавлений естетичного чуття радянський літературознавець Леонід Новиченко: «Непокірна, непіддатлива індивідуальність поета-перекладача нерідко (особливо в більш ранні часи) вступала в пряме "суперництво" з поетом, якого перекладала, - плодом цього ставали строфи, або й цілі вірші, що вражали образно-стилістичними несподіванками, але разом з тим у ряді випадків розкривали певні нові можливості відтворення образів оригіналу» [цит. за: 120, с. 225-226].

Занадто творчий перекладацький підхід Тичини знаходив не лише прихильників (як-от Григорій Кочур та Леонід Новиченко), але й наражався в екстремальних випадках на справедливу критику. Зокрема, Олександр Білецький, рецензуючи український двотомник «Вибраних творів» Пушкіна 1937 року, так висловився про Тичинів переклад Пушкінського вірша «Обвал», уключеного до видання: «вірш набув у перекладі характеру якогось звукового арабеску» [цит. за: 120, с. 227].

«Найекспериментальнішим» з усіх експериментальних перекладів Тичини Максим Стріха вважає переклад знаменитого вірша «Парус» («Вітрило») Михайла Лермонтова, розпочатий 30 жовтня 1930 року у вагоні на шляху від Києва до Полтави й завершений 3 листопада вже в Харкові [120, с. 227]:

Одне лише вітрило мрітне

У мрінні моря мбревен…

Чого блукає кругосвітнє?

Кого лишило там ген-ген?

Нахлине вітер, глиб подасться,

І щоглу з свистом натяга…

Гей-гей, воно й не прагне щастя,

І не від щастя одбіга!

Під ним струміння блакитнясте,

Над ним одсончин золочин.

Воно ж все рветься в поринасте,

Немов у бурях є спочин [цит. за: 120, с. 227-228].

У 1920-1922 рр. Павло Тичина перекладав драматичну поему Олександра Блока «Троянда й хрест» (цей переклад виконувався для театру, але так і не був до нашого часу використаний на українській сцені). У 1921-1922 рр. він переклав пісню Максима Горького «Сонце сходить і заходить…» із п'єси «На дні», чим започаткував українську перекладацьку горькіану. А 1923 р. зробив кілька перекладів з російських поетів ХІХ ст., зокрема, переклав вірш «Подивився стрімчак дідуган…» сучасника Тараса Шевченка Якова Полонського та вірш «Море» Дмитра Цертелєва. 1925 р. в харківському «ДВУ» з'явилась «Антологія російської поезії в українських перекладах» за редакцією Бориса Якубського, де були вміщені переклади Павла Тичини з Якова Полонського («Вечір», «Розламану башту, оселю орла…»), Івана Сурикова («Ясний місяць-серпик»), Ліодора Пальміна («Requiem»), Івана Буніна («Тирса»).

1929 р. в Харкові вийшов друком альманах «Нова Білорусь» за редакцією Сергія Пилипенка, куди були включені твори 30 білоруських письменників, Серед перекладачів - і Павло Тичина.

Переклади Павла Тичини широко публікувалися в періодиці. Часопис «Нова громада» в середині 1920-х років, зокрема, надрукував низку таких перекладів Тичини: з білоруської - поезії «У тюрмі» Якуба Коласа та «Вечір» Максима Богдановича (вірш Богдановича «Тріолет», перекладений Тичиною ще 1924 р., був опублікований лише у 12-томнику творів Тичини (5, кн. 1)), з вірменської - вірш «На червоній на весні» Акопа Акопяна, з єврейської - вірш «Свіжий вітер» Давида Гофштейна.

Харківський місячник «Червоний шлях» у середині та у другій половині 1920-х років опублікував переклади Павла Тичини: з вірменської - «Оповідання пари черевиків» Гургена Маарі, з єврейської - поезії «Молодість», «Весна», «І цей секрет…» Ошера Шварцмана, вірш «Справедливість» та поезії з циклу «Поля» Давида Гофштейна, вірш «Нана» Езри Фінінберґа, з турецької - вірш «Залізо» та із циклу «Анатолія» Мехмета (Мехмеда) Еміна (з турецької Тичина також перекладав поезії відомого турецького письменника Якуба Кадрі).

Київський часопис «Життя й революція» у другій половині 1920-х рр. теж надрукував чимало перекладів Павла Тичини з Д. Гофштейна, Л. Квіткб, А. Кушнірова, П. Маркіша, О. Туманяна, І. Фефера, Є. Чаренца, О. Шварцмана, зокрема, вірші «Не пускай дітей до мене…» Льва Квітка і «Тому, що вітер б'є у вікна…» Арона Кушнірова.

Часопис «Вапліте» протягом 1927 року видав переклади Павла Тичини з вірменської (вірші «Дні робітниці» Олександра Цатуряна та «Ніч» Левона Шанта), турецької (вірш «Дівчинка з сірниками» Мехмета Еміна), єврейської (вірш із циклу «Німеччина» Льва Квітка, чиї твори багато разів публікували окремими виданнями).

Універсальний ілюстрований журнал «Всесвіт» у другій половині 1920-х років подав у перекладі Павла Тичини вірш національного білоруського поета Якуба Коласа «Ой неба того квітного…».

В епізодичному виданні «Червоні квіти» за 1927 р. також знаходимо переклад Павла Тичини - вірш «Колискова» видатного єврейського поета Давида Гофштейна.

Часопис «Східний світ» упродовж 1927-30 рр. розмістив на своїх сторінках переклади Павла Тичини з вірменської: по одному віршеві Ованеса Ованісяна, Акопа Акопяна, Єгіше Чаренца, окремо - вірш «На Алагяз-горі…» Ованеса Ованісяна.

У 1930-х рр. Павло Тичина перекладав фраґменти з весняної казки російського драматурга Олександра Островського «Снігуронька» (найповніша публікація - у 12-томнику творів Павла Тичини, виданому 1986 р.: т. 5, кн. 1).

«Червоний шлях» за 1931-36 рр. опублікував такі переклади Павла Тичини - вірш Григорія Петнікова «То-ре-та: піонерський табір» та вірш «Народження» вірменського поета Ваграма Алазана (1935).

У першому томі відомого двотомника «Вибраних творів» Олександра Пушкіна («Держлітвидав УРСР», 1937) уперше були надруковані такі переклади Павла Тичини: «Зимовий вечір»; «Біси»; «Обвал»; «В мене з вечора Леїла…». Того-таки року, поміж багатьох інших видань творів Пушкіна українською мовою, в «Держлітвидаві УРСР» з'явилось лібрето до опери М.А. Римського-Корсакова «Казка про царя Салтана» за О.С. Пушкіним у перекладі Павла Тичини. Пушкінську «Казку про царя Салтана» П. Тичина повністю переклав у середині 1930-х рр., але цей переклад був уперше опублікований у

12-томнику творів Тичини 1986 р. (т. 5, кн. 1).

1937 р. в «Дитвидаві УРСР» (Харків-Одеса) надрукували віршоване оповідання Самуїла Маршака «Війна з Дніпром» у перекладі Павла Тичини, який також перекладав дитячі вірші видатного їдиш-мовного поета Льва Квітка, що виходили окремими виданнями: «Скрипонька» (1933) та «Поросятка» (1938).

Переклади Павла Тичини з їдиш-мовного поета Іцика Фефера увійшли до видання його вибраних поезій під назвою «Скарб» (1937). У виданні 1938 р. томика «Поезій» іншого єврейського поета - Ошера Шварцмана 14 перекладів належать Павлу Тичині.

1939 р. київський «Держлітвидав УРСР» підготував «Вибрані поезії» Миколи Ушакова за редакцією Максима Рильського, якому в цьому виданні належать 10 перекладів. Серед перекладачів був і Павло Тичина, який переклав вірш Ушакова «Шота Руставелі». Того-таки року там само з'явився переклад вірменського народного епосу «Давид Сасунський» (серед перекладачів: П. Тичина, В. Свідзинський, Є. Фомін, Л. Дмитерко та ін.). Переклад був зроблений за редакцією Любомира Дмитерка та Олександра Сороки, загальну редакцію здійснював Павло Тичина.

1940 р. в перекладі Павла Тичини вийшла збірка віршів славнозвісного вірменського поета Ованеса Туманяна під назвою «Зелений братик» (Київ: «Держлітвидав УРСР»). До речі, окремі з «Чотиривіршів» Ованеса Туманяна Тичина перекладав ще у 1920-х роках, інші - наприкінці 1930-х рр. (повністю опубліковані 1969 р.). Того-таки 1940 року там само з'явилися «Вибрані твори» класика грузинської літератури Акакія Церетелі за редакцією Миколи Бажана. Збірка, зокрема, містила вірші Церетелі «Кохання» та «Весна» в перекладі П. Тичини.

У 1930-ті роки радянська періодика широко друкувала на своїх шпальтах переклади Павла Тичини. До прикладу, «Літературна газета» подала в його перекладах такі вірші: «Борги» Іцика Фефера, «Червона кавалерія» Льва Квітка, «Як цвілась калина…» Янки Купали, «Вітер золотиться» Миколи Асєєва, харківський місячнику для дітей молодшого віку «Тук-Тук» - вірші «Скрипонька» й «Садок Етоньки» Льва Квітка (Тичинів переклад вірша «Кузня» Льва Квітка теж належить до середини 1930-х років), харківська щоденна газета «Вісті» - вірш «Зимовий вечір» Олександра Пушкіна.

Публікуються переклади Павла Тичини і в урядовій газеті «Вісті ВУЦВК», заснованій 1920 р. його колишнім товаришем по Чернігівській духовній семінарії та приятелем юності Василем Блакитним: 1935 року - вірш «Бабця Блюмця» Льва Квітка, 1937 року - вірш «У гості» того самого автора. Чернігівська обласна газета «Більшовик» у 1935 р. друкує на своїх шпальтах вірш «Лист товаришу Ворошилову» Льва Квітка в перекладі Павла Тичини. Газета «Пролетарська правда» публікує у 1936 р. вірш «Пам'ятник» Матвія Гарцмана в тому-таки перекладі.

У місячнику «Радянська література» теж з'явилося чимало перекладів Павла Тичини: вірші «Моя кохана пахне так…», «Отак буває на початку травня» та «Повстання» Ошера Шварцмана, «Дудочка» Льва Квітка, «Жити вічно» Іцика Фефера, «Злива під час маніфестації» Миколи Ушакова, «Батьківщині» Марії Комісарової, цикл віршів «Зелений братик» Ованеса Туманяна.

Газета «Соціалістична Харківщина» 1935 р. оприлюднює вірш «Марш» Льва Квітка, а 1938 р. вірш «Біробіджан» Давида Гофштейна в перекладах Павла Тичини (вірш Гофштейна «Вірменія» Тичина теж переклав 1935 р.), республіканська газета «Комуніст» 1936 р. друкує в перекладі Тичини вірш «Обвал» Олександра Пушкіна. Щоденна газета «Комсомолець України» 1937 р. подає в перекладі Тичини вірш «Жук» Льва Квітка. Харківський щомісячний журнал для дітей «Жовтеня» 1939 р. надрукував оповідання «Брехун» і цикл віршів «Зелений братик» Ованеса Туманяна в перекладах Павла Тичини (поетичний цикл «Зелений братик» був також оприлюднений у «Радянській літературі» та «Літературному журналі»).

У другій половині 1930-х рр. переклади Павла Тичини публікуються також у часописі молодих пролетарських письменників «Молодняк», на сторінках якого з 1935 по 1937 рр. знаходимо Тичинові переклади як сучасної (вірш «Березіль» тогочасного єврейського поета, драматурга і перекладача Ліпи (Ліпе) Рєзника), так і класичної поезії («Біси» Олександра Пушкіна), а також віршів класиків грузинської поезії - «Зубівка» Давида Гурамішвілі, Вигнанець із Грузії, Давид Гурамішвілі (1705-1792) доживав віку в Миргороді й похований у миргородській Вознесенській церкві. «Весна» Іллі Чавчавадзе, «Грянемо - пісню чавунну» та «Високославний, славний од душі» із книги «Революційна Грузія» Галактіона Табідзе, уривок із поеми «Гість і господар» Важи Пшавели.

А «Літературний журнал» у другій половині 1930-х років друкує Тичинів вільний переклад вірша «Війна з Дніпром» Самуїла Маршака і згаданий раніше цикл віршів «Зелений братик» Ованеса Туманяна.

Та все ж, попри доволі значний перекладацький доробок Павла Тиничи у 1920-30-ті роки, за висновком М. В. Стріхи, «по-своєму цікаві й безумовно яскраві переклади Тичини лишалися на маргінесах його зацікавлень і поза "мейнстрімом", визначеним неокласиками» [цит. за: 120, с. 229].

2.1.5 Микола Бажан

Размещено на http://www.allbest.ru/

Микола Платонович Бажан (1904, Кам'янець-Подільський - 1983, Київ) - письменник, поет, перекладач, громадський діяч, лауреат багатьох літературних премій, у т.ч. Державної премії Грузинської РСР імені Ш. Руставелі (1937).

Народивсь у сім'ї військового топографа Платона Артемовича Бажана. Юнацькі роки провів у місті Умань, де закінчив Уманський кооперативний технікум, а 1923 р. переїхав до Києва, продовживши навчання спочатку в кооперативному інституті, а потім в інституті зовнішніх зносин. Того-таки року в київському «Жовтневому збірнику панфутуристів» був надрукований перший вірш Миколи Бажана, а 1926 року в Харкові вийшла його перша поетична збірка під назвою «Сімнадцятий патруль», позначена впливами романтизму, експресіонізму та футуризму. Оригінальний поетичний стиль Миколи Бажана проявився у його поетичних збірках «Будівлі» (1924), «Різьблена тінь» (1927), «Дорога» (1930), «Поезії» (1930) та поемах «Гетто в Умані» (1928), «Розмова сердець» (1930), «Сліпці» (1930-31) - остання вважається вершинним твором у доробку митця, на творчість якого вплинули Лесь Курбас, Михайль Семенко, пізніше Олександр Довженко, з яким Бажан познайомився, коли працював у ВУФКУ (Всеукраїнському фотокіноуправлінні), ставши захопленим пропагандистом Довженківського кіномистецтва.

З 1930-х років творчість Миколи Бажана починають засуджувати у пресі та літературних журналах. У цей період у творчому кредо майстра стається перелом. З метою самозбереження він починає продукувати твори, в яких вихваляє партію більшовиків та її вождя: вірш «Товариш стоїть в зореноснім Кремлі» (1932), поему-трилогію «Безсмертя» (1935-1937), поему «Клич вождя» (1939). У 1930-х роках і надалі Микола Бажан цілком поєднуватиме свою літературну діяльність з державно-громадською роботою, вступивши 1940 року до ВКП(б).

З початку 1930-х років Микола Бажан багато займається перекладами, - в умовах ідеологічної облоги і тотального перекриття кисню представникам української творчої інтелігенції перекладацтво лишалося бодай хоч невеличкою «нішею» для справжньої творчості. Переклади принесли Миколі Платоновичу й надалі справжнє визнання. Передусім слід назвати переклад поеми Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі» (1937), за який він того ж року став лауреатом Державної премії Грузинської РСР імені Ш. Руставелі. Перевидано цей переклад 1940 р. Того-таки року вийшов том «Поезій» видатного грузинського поета Симона Чіковані, який приятелював з Миколою Бажаном, допомагаючи йому в роботі над перекладом «Витязя в тигровій шкурі» (кілька років Бажан жив у Грузії в тісному, але гостинному помешканні Симона Чіковані та його молодої дружини), а Микола Бажан, своєю чергою, долучився до перекладів творів Симона Чіковані, який у 1920-ті рр. належав до близької тоді-таки й Миколі Бажанові школи футуристів, а в 1930-ті став самовідданим Бажановим помічником у створенні українського «Витязя…»: забезпечував свого друга підрядниками, не шкодуючи часу, пояснював йому тонкощі грузинського слова, разом із Соломоном Іорданішвілі та іншими грузинськими товаришами українського поета зачитував йому строфи поеми Руставелі, скандував її ритм, учитувався і вдумувався у зроблене Бажаном.

1939 року в Києві за редакцією Миколи Бажана була видана антологія «Поезія Радянської Грузії», на створення якої його надихнув успіх «Витязя…». Проте виходу антології передували прикрі ускладнення, адже її зміст довелося узгоджувати з самим головою НКВС Лаврентієм Берією: одного автора Бажану наказали вилучити, інших - піддати суворій цензурі, а наляканий Симон Чіковані сам просив зняти то один свій вірш, то інший.

Одначе, попри лещата найжорсткішої цензури, Микола Бажан рішуче торує шлях грузинському письменству до українського читача. Так, 1940 року за його редакцією з'явився том «Вибраних творів» іншого класика грузинської літератури - Акакія Церетелі, який містив також переклади Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Свідзинського.

Звертається Микола Бажан і до російських поетів. 1936 року побачив світ том «Вибраного» Володимира Маяковського (Київ-Одеса: «Молодий більшовик»), до якого увійшло чимало перекладів Миколи Бажана, а 1940 р. з'являється друком найповніший том «Вибраного (1914-1930)» Маяковського, у підготовці якого поряд із іншими перекладачами взяв участь і Бажан (Київ: «Держлітвидав УРСР»). Того-таки року, там само за редакцією Миколи Бажана з'явилось ще одне окреме видання «Вибраних віршів» Володимира Маяковського.

1937 року в перекладі Миколи Бажана побачило світ окреме видання драми Олександра Пушкіна «Моцарт і Сальєрі». Того-таки року вийшла збірка вибраних поезій їдиш-мовного літератора Іцика Фефера в українських перекладах під назвою «Скарб», у якій взяли участь М. Бажан, М. Зісман, Л. Первомайський, М. Пригара, М. Рильський, В. Сосюра, П. Тичина.

Друкувалися переклади Миколи Бажана і в літературних журналах. Так, київський «Глобус» ще в 1920-ті роки опублікував у його перекладі вірш «У вигнанні» французької революціонерки і феміністки Луїзи Мішель, харківський «Червоний шлях» у 1930-ті роки вперше оприлюднив у перекладі Бажана поему Шота Руставелі «Левень у барсовій шкурі», видану згодом у цьому-таки перекладі окремим виданням під заголовком «Витязь у тигровій шкурі», а також вірш «Здвиг ріки» Симона Чіковані. А «Літературний журнал», який виходив у другій половині 1930-х років, публікував на своїх сторінках перекладені Бажаном і драму «Моцарт і Сальєрі» Олександра Пушкіна, і уривки поеми «Витязь у тигровій шкурі» Шота Руставелі.

У повоєнний час Микола Платонович перекладав ще з ширшого кола мов. Зосібна, з узбецької - класичну поему Алішера Навої «Фархад і Ширін» (1947), за що удостоївся звання народного поета Узбецької РСР, з грузинської - віршований трактат Давида Гурамішвілі «Давитіані» (1949), ставши згодом заслуженим діячем мистецтв Грузинської РСР (1964), з німецької - поезії Р. М. Рільке, з польської - вірші Юліуша Словацького, Ярослава Івашкевича, Ципріана Норвіда, з білоруської - поезії Янки Купали, Максима Танка, з російської - вірші поетів радянської доби Павла Антокольського, Олексія Суркова, Миколи Тихонова.

У монографії професора Київського університету Наталії Василівни Костенко «Микола Бажан. Життя. Творчість. Особливості віршостилістики» (Київ: Видавництво «Кий», 2004. - 381 с.) міститься сповнений цікавих фактів та надзвичайно драматичний розділ про перекладацькі звершення й задуми Миколи Платоновича у 1930-ті роки, про його дружні взаємини з видатними грузинськими письменниками, як-от Константіне Гамсахурдіа, Симон Чіковані, Паоло Яшвілі, Тіціан Табідзе, Михайло Джавахішвілі, Лео Кіачелі та ін., про їхню незмінну допомогу й підтримку українського поета в найтемніші часи цькування, доносів та «чисток» («Художні переклади. Під політичним пресингом. Воскресіння»).

Перша дружина Миколи Бажана - Гаїна Симонівна Коваленко (1905, Київ - 1989, Київ) - також перекладала з грузинської, була співавтором з Миколою Платоновичем перекладів творів Симона Чіковані (див., зокрема: Чіковані, Симон. Пісня про Давида Гурамішвілі. Поема. Переклали з грузинської Микола Бажан та Гаїна Коваленко (переднє слово М. Бажана). - К., 1868). Одружившись 1926 року з Миколою Бажаном, Гаїна Коваленко протягом кількох років жила з чоловіком у Грузії, в родині подружжя Чіковані, мандрувала Грузією, досліджувала гірські хуторці в Імеретії.

Гаїна Коваленко - актриса, письменниця, перекладач - 1924 року закінчила три курси Музично-драматичного інституту імені Миколи Лисенка і протягом 1922-24 років була актрисою театру «Березіль», а в 1924-26 роках - керівником драматичного гуртка на Київщині; у 1927-28 рр. вона грала на сцені Київського робітничого пересувного театру, протягом 1936-38 років працювала літературним редактором та перекладачем на «Українфільмі» (нині Національна кіностудія художніх фільмів імені Олександра Довженка), у 1938-49 роках - редактором сценарного відділу кіностудії. У 1926-29 рр. Гаїна Коваленко опублікувала декілька дитячих казок, а від 1926 року перекладала з грузинської, російської, польської, латиської, японської та інших мов. Зокрема, переклала поетичні твори Володимира Маяковського («Вірш про радянський паспорт»), Миколи Тихонова, Адама Міцкевича («Романтичність», «Втеча»), Юліуша Словацького, а також твори видатного грузинського поета другої пол. ХХ ст., просвітника і натхненника національно-визвольного руху Акакія Церетелі, грузинського поета ХХ ст. Георгія Леонідзе, класика персидської поезії Нізамі Гянджеві, казахського «народного співця» Джамбула Джабаєва та ін. ЇЇ прозові переклади в повоєнний час виходили окремими виданнями. Гаїна Коваленко також є автором тексту дублювання українською мовою близько ста художніх фільмів (див.: Письменники Радянської України: Біобібліографічний довідник / Автори-упорядники В. К. Коваль, В. П. Павловська. - К.: Радянський письменник, 1981. - С. 116).

У трагічні 1930-ті роки, коли нагло ламалися долі друзів і вчителів Миколи Бажана - Михайля Семенка, Леся Курбаса й багатьох інших, за висловом Н. В. Костенко, «в перекладі він бачить ту рятівну нитку, яка прив'язує його і до літератури і до життя» [47, с. 132]. Наприкінці 1930-х років, коли репресії набирали все нових обертів, переклад став для Бажана реальною надією на порятунок. Так, 1938 р. він вирішує їхати в Казахстан, щоб вивчати казахську мову і перекладати «народного поета» Джамбула Джабаєва (якого підтримувала Сталінська влада). Та Бажан був далеко не єдиний, хто рятувався чи намагався урятуватись, хапаючись за перекладання «правовірних» авторів, не позбавлених Сталінської прихильності. Так, з цього приводу Н. В. Костенко пише: «Фактично поет шукав захисту у Джамбуловій поезії. Цією ж причиною, очевидно, можна пояснити і несподіваний інтерес Андрія Малишка до поеми Горького «Дівчина і смерть», що, як відомо, дуже подобалася Сталіну (Малишків переклад поеми з'явився у «Літературній газеті» весною 1938 р.)» [47, с. 133]. Показово, що того-таки 1938 р., лише ледь пізніше, на початку літа, цей твір Горького був оприлюднений і в «Літературному журналі» (№ 6) у перекладі молодого Ігоря Муратова.

За спостереженням сучасного грузинського й українського поета, перекладача, літературознавця Рауля Чілачави, вдалі переклади Миколи Бажана з грузинських поетів різних століть завдячують його подивугідній здатності до творчого перевтілення. А славетний Константіне Гамсахурдіа - поет своєрідного таланту й блискучої ерудиції - ще на початку 1930-х років у своєму нарисі «Феміда України» (1931) спостеріг, мабуть, найвизначальніший і не менш дивовижний віршувальницький дар свого українського товариша, назвавши його «великим віртуозом форми» [цит. за: 47, с. 144].

Як слушно підсумовує Максим Стріха, «Микола Бажан під будь-яким кутом зору належить до провідних постатей українського перекладу - і за кількістю, і за якістю ним зробленого» [120, c. 229]. За точним спостереженням того-таки М. Стріхи, з 1930-х років «переклад став для Бажана цариною, де й надалі можна було залишатися собою - поетом величезного темпераменту, освіченості й глибини думки» [120, c. 230].

2.1.6 Володимир Свідзинський (Свідзінський)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Володимир Євтимович (Юхимович) Свідзинський (1885, с. Маянів Вінницького повіту Подільської губернії, нині Тиврівський район, Вінницька область - 1941, с. Непокрите, Вовчанський район, Харківська область) - поет і перекладач. Батько - Євтим Аксентійович - був священиком і у шлюбі з попівною Наталкою Прохорівною (уроджена Стопакевич) мав шестеро дітей (5 синів і доньку). Володя був другою дитиною в сім'ї. 1899 року він закінчив Тиврівське духовне училище. Потому навчався в Подільській духовній семінарії, що в місті Кам'янець-Подільський, але в серпні 1904 р. був звільнений з 4-го класу на прохання батька, переміщеного на службу Божу в містечко Лянцкорунь (нині село Зарічанка Чемеровецького району Хмельницької області). У 1907-13 рр. навчався як вільний слухач на економічному відділі Київських вищих комерційних курсів, реорганізованих 1908 року в комерційний інститут. Свій перший вірш надрукував 1912 року в часописі «Українська хата». В Києві знайомиться з Павлом Тичиною: поетів надалі єднатиме творча дружба (як згадував активний учасник тогочасного літературного процесу, автор серії мемуарних книжок «Розповідь про неспокій» (1968), «Розповідь про неспокій триває» (1969) та «Розповіді про неспокій немає кінця» (1970) Юрій Смолич: «Свідзинському перед тим, як подати до друку, прочитував свої твори Павло Тичина» [цит. за: 35]). Закінчивши навчання в Київському комерційному інституті, за станом здоров'я державних іспитів не складав і 1913 р. повернувся до батька в село Бабчинці (нині Могилів-Подільського району Вінницької області). Отримав запрошення від Подільської земської управи обстежити ткацький промисел на Поділлі, тож об'їхав декілька повітів, зібравши докладні відомості про господарства, що займалися ткацтвом та килимарством (усього 1607). Підсумком цієї праці став нарис Свідзинського «Ткацький промисел», який увійшов до виданої в Києві 1916 року книжки «Кустарні промисли Подільської губернії» (в ньому автор надає докладну економічну характеристику та опис техніки виробництва, наводить унікальну народну термінологію ткацтва [99, с. 145]).

Навесні 1915 р. Володимир Євтимович переїздить до Житомира, де влаштовується на працю у Волинській контрольній палаті, що займалася недоплатністю та збором платежів, і через кілька місяців уже обіймає посаду канцелярського служителя, а ще за декілька місяців стає тимчасовим виконувачем обов'язків облікового урядовця. У березні 1916 року Володимира Свідзинського мобілізують до армії й призначають помічником контролера в управління польового контролю при штабі 7-ої армії Південно-Західного фронту, яка у 1916 р. воювала на території галицького Поділля, а в 1917-му - на теренах східного Поділля. В березні 1918 року Свідзинського, на його клопотання, було відраховано з армії й переведено на «мирну службу» до Житомира у Волинську контрольну палату, проте до Житомира він не повернувся (згодом його було звільнено від служби в палаті) [довідка укладена за: 99; 35].

Натомість Володимира Свідзинського приваблює місто Кам'янець-Подільськ (нині Кам'янець-Подільський Хмельницької області), який з березня 1919 по листопад 1920 р. був столицею Української Народної Республіки і де 22 жовтня 1918 року було урочисто відкрито Кам'янець-Подільський державний український університет, яким опікувалася Директорія УНР. З жовтня 1918 р. Володимир Євтимович працював на редакторській посаді у видавничому відділі Подільської народної управи, а наприкінці січня 1919 р. на його власне прохання був зарахований вільним слухачем історико-філологічного факультету Кам'янець-Подільського державного українського університету, студентами якого були його молодші брати Олег та Павло. Сам Володимир Свідзинський перебував вільним слухачем університету протягом п'яти семестрів [див.: 108; 35].