Кредитні відносини у цивільному праві України

На нашу думку, основною проблемою для кредитодавців, що використовують рамкові договори в кредитній діяльності, є відсутність позитивного правового регулювання цієї договірної конструкції. З урахування викладеного вважаємо за доцільне запропонувати доповнити главу 53 ЦК України новою статтєю 636-1 такого змісту:

«Стаття 636-1. Рамковий договір

1. Рамковим договором визнається договір, що визначає загальні умови зобов'язальних відносин сторін, які у разі укладення в подальшому між ними основних договорів, що містять застереження із застосування до них умов рамкового договору, можуть застосовуватись до відносин сторін, що не врегульовані основними договорами. У разі невідповідності умов основного договору умовам рамкового договору, застосуванню підлягають умови основного договору. Інше може бути встановлено законом або договором.

2. Рамковий договір укладається в письмовій формі.

3. Розірвання рамкового договору або його припинення з інших підстав веде до втрати дійсності основних договорів, зобов'язання сторін за якими не виконані, якщо такі договори не містять усіх істотних умов, притаманних відповідному виду договору.» [53, c.120-121].

Говорячи про порядок укладення цивільних договорів, слід звернути окрему увагу на договір приєднання (ст. 634 ЦК України), який використовується в цивільному законодавстві ряду як пострадянських країн (наприклад, Україна, Російська Федерація, Білорусь, Вірменія, Казахстан), так і окремих західних країн (наприклад, Франція, Квебек у Канаді, Нідерланди).

Згідно частини 1 статті 634 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, що може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору [791]. Класичним прикладом такого договору є договір прокату (ч. 2 ст. 787 ЦК України) або договір перевезення пасажира та багажу (ст. 910 ЦК України).

Отже кладення такого договору не передбачає традиційцного узгодження волі сторін з усіх умов договору. Як писав французький цивіліст Є. Годеме, «при укладенні таких договорів немає згоди… скоріше має місце зіставлення двох виявлень односторонньої волі» [163].

На думку В. Я. Погребняка, аналіз вітчизняної наукової літератури, що присвячена договору приєднання, дає змогу виділити такі ознаки цього договору: «1) умови договору визначаються тільки однією стороною у формулярі або іншій стандартній формі; 2) формуляр договору розробляється тією стороною, яка виступає оферентом, при чому, на відміну від публічного договору, де можливим є використання тільки типової конструкції, формуляр договору приєднання не обов'язково має бути опублікованим; 3) інша сторона може укласти такий договір тільки шляхом приєднання до запропонованих умов у цілому, тобто позбавлена можливості вносити у нього будь-які зміни; за наявності відсутності згоди обох сторін стосовно хоча б однієї з умов договору приєднання, він не може вважатись укладеним; 4) договір приєднання має відповідати положенням цивільного законодавства, давати акцептанту права, що надаються у зв'язку з укладанням договорів такого виду. При цьому договір приєднання не може виключати або обмежувати відповідальність сильної сторони за порушення зобов'язання, а також містити інші умови, явно обтяжливі для сторони, яка приєдналася» [472, с. 150].

Як спосіб укладення договору розглядає договір приєднання Л. Г. Єфімова, на думку якої, критерієм виокремлення договору приєднання із усіх цивільно-правових договорів є не сутність зобов'язань, що виникають з нього і не характер діяльності однієї із сторін, а спосіб укладення договору» [237, с.105]. Аналогічної позиції дотримується і В. В. Вітрянський [138, с. 93]. Зазначимо, що в науці існують і інші погляди щодо природи договору приєднання. Наприклад, Г. В. Ципленкова, позицію якої ми не поділяємо, вважає, що «договір приєднання є видом договору, який не може бути укладений іншим способом» [798, с. 33-34].

Що ж до порядку укладення договору за моделлю договору приєднання слід зазначити таке. Договори, які мають укладатись у письмовій формі, укладаються традиційно у два етапи: оферта та акцепт. Як вказує Г. В. Ципленкова, «кваліфікуючою ознакою договору приєднання є стандартна форма направленої оферти, а також акцепт, що підтверджує приєднання до запропонованих стандартних умов у цілому» [797].

Особливістю такого укладення договору буде те, що оферентом за договором приєднання буде лише сторона, яка визначає свої умови у формулярах або інших стандартних формах і пропонує їх до приєднання. Інша сторона може лише звернутись до оферента з пропозицією направити їй оферту. Такій оферті будуть притаманні загальні її ознаки, а її особливість буде виражена в стандартній формі пропозиції та її ультимативності.

На думку О. В. Лекхар, «договір приєднання має специфічні ознаки, не іманентні іншим правочинам. Відмінними обов'язковими ознаками договору приєднання є стандартна форма закріплення договірних умов; спосіб укладення договору шляхом приєднання до запропонованих умов договору в цілому; та відсутність можливості брати участь у розробленні договірних умов (ультимативність зробленої пропозиції). Факультативними ознаками договору приєднання є підприємницький статус сторони, яка пропонує договір до приєднання та підвищений ступінь економічної нерівності між сторонами договору» [360].

Під стандартною формою договорів приєднання вищезазначений автор розуміє «форму договору, яка розрахована на багаторазове її використання, має загальний характер і використовується для укладення однотипних правочинів. Окремим різновидом стандартної форми є формуляр, розтиражований у багатьох примірниках письмовий бланк, проформа з загальними умовами договору, які пропонуються всім контрагентам до приєднання» [360].

Зазначимо, що однією із проблем договору приєднання є те, що законом встановлено, що такий договір може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. При цьому закон не визначає, що саме слід розуміти під поняттям «приєднання до договору в цілому». З цього приводу в науці цивільного права є різні погляди. На думку О. В. Лекхар, за способом узгодження всі умови договору приєднання поділяються на: (а) взаємоузгоджені (погоджуються сторонами у взаємному порядку); (б) продиктовані (пропонуються однією стороною без обговорення їх змісту); та (в) альтернативні умови (передбачають вибір певної умови із сукупності запропонованих). Правове значення цієї класифікації полягає у тому, що спеціальні правила, закріплені у статті 634 ЦК України, можуть поширюватися лише на продиктовану, включаючи альтернативну, частину умов договору приєднання» [360]. Аналогічну позицію займає російський цивіліст Г. В. Ципленкова [797].

Вважаємо, що вказані висновки не стільки ґрунтуються на нормі закону, скільки є його вільним тлумаченням за допомогою чого з цієї договірної конструкції намагаються зробити універсальний інструмент, придатний для укладення будь-яких цивільно-правових договорів. Зазначене підтверджує і практика правового регулювання договору приєднання в новітніх цивільних кодексах економічно-розвинутих країн. Наприклад, згідно зі статтею 1379 ЦК Квебеку під договором приєднання розуміється така угода, істотні умови якої були включені в нього або розроблені однією з сторін або відповідно до її інструкцій і не підлягають обговоренню [847]. Відповідно, як пише І. Л. Грекова, «будь-який договір, що не є договором приєднання, є договором, укладеним за взаємною згодою» [199, c. 100].

Оскільки друга сторона не може впливати на визначення умов договору приєднання, це свідчить про обмеження свободи договору. Отже, незважаючи на наявність у другої сторони формального права на відмову від укладення договору, вона ставиться в умови, коли вона вимушена або приймати загалом умови встановлені у формулярах або інших стандартних формах, або відмовитись від укладення договору. Однак друга сторона може бути вимушена погоджуватись на такі умови з економічних та інших причин.

Для недопущення встановлення суттєвого дисбалансу інтересів сторін на користь особи, яка пропонувала укладення договору за моделлю приєднання закон встановлює спеціальні способи правого захисту другої сторони в такому договорі. До даних засобів слід віднести право останньої вимагати розірвання або зміни договору. Підставою чого може бути: а) позбавлення сторони, яка приєдналася, прав, які звичайно вона мала; б ) укладений договір виключає чи обмежує відповідальність сторони, яка запропонувала укладення договору приєднання за порушення зобов'язання; в) укладений договір містить інші умови, явно обтяжливі для сторони, яка приєдналася. Як бачиться, застосоване в законі поняття «обтяжливі умови» є оціночним і має визначатися судом з урахуванням всіх обставин справи. Однак слід мати на увазі, що сторона, яка приєдналася, несе весь тягар доказування того, що вона, виходячи зі своїх інтересів, не прийняла б цих умов за наявності у неї можливості брати участь у визначенні умов договору (ч. 2 ст. 634 ЦК України). Зазначене стосується не тільки змісту умов такого договору, а й самого факту, що такий договір належить до договорів приєднання. Таким чином, як справедливо вказує Ю. Л. Єршов, «кваліфікація будь-якого договору як договору приєднання здійснюється не для того, щоб виключити переддоговірні спори, а для того, щоб створити умови для наступних після договірних спорів про зміну або розірвання укладеного договору» [235, с. 49-50].

Зовсім інший підхід використовується законодавцем для договорів приєднання, якщо приєднується особа у зв'язку із здійсненням нею підприємницької діяльності. Згідно з законом, якщо така сторона заявляє вимогу про зміну або розірвання договору, то сторона, яка надала договір для приєднання, може відмовити у задоволенні вимог, якщо доведе, що сторона, яка приєдналася, знала або могла знати, на яких умовах вона приєдналася до договору (ч. 3 ст. 634 ЦК України) [791]. Враховуючи, що йдеться навіть про припущення того, що сторона, яка приєдналася, «могла знати» про умови, на яких вона приєдналася, можна казати про те, що конструкція зазначеної норми ЦК України фактично залишає суб'єктів господарювання без належного правового захисту, що свідчить про недосконалість цієї норми.

Стосовно можливості укладення кредитних договорів за моделлю договору приєднання маємо зазначити таке. Серед науковців немає єдності в цьому питанні. Одні автори, наприклад, Л. П. Оплачко [457], В. Я. Погребняк [472, с. 153], І. В. Сарнаков [655, с. 22-26], Н. І. Солов'яненко [317, с. 303], Н. Н. Захарова [263, с. 11-12], С. М. Лепех [362, с. 336-339], В. П. Янишен [789] вважають, що кредитний договір можна укласти за моделлю договору приєднання. Подібну позицію виказують і судові органи (п. 2.5) [572].

Інші науковці таку можливість заперечують. Наприклад, В. В. Вітрянський вважає, що до кредитного договору модель договору приєднання не може бути застосована, оскільки вона виключає можливість узгодження будь-яких умов договору за волею обох сторін та врегулювання договірних суперечок. Крім того, на думку науковця, умови кредитного договору не можуть бути стандартними для усіх позичальників, оскільки мають враховувати фінансовий стан кожного з позичальників та їх можливості по поверненню отриманих кредитів» [111]. Таку ж позицію займає В. О. Нюняєв [430, с. 86-87], Д. О. Гетманцев та Н. Г. Шукліна [161, с. 87].

Виникає питання, чи дійсно може позичальник приєднатись до кредитного договору в цілому. На нашу думку, це можливо лише за умови, якщо кредитний договір сформульований кредитодавцем, міститиме усі істотні умови договору. Однак, у потенційних позичальників є різні потреби у кредиті (за розміром, строком, ціною кредиту тощо). Для аналізу ситуації, що складається на кредитному ринку, слід звернутись до правил надання банківських послуг українських банків.

Згідно вказаних правил банківські формуляри не містять усіх істотних умов кредитного договору. Прикладом цього є договори ПАТ КБ «Приватбанк»: договір приєднання до умов і правил надання банківських послуг (кредит під депозит) та кредитний договір приєднання до розділу «Кредит на придбання палива» [735], договори ПАТ «ОТП БАНК»: договір про надання споживчого кредиту, кредитний договір (кредит на купівлю транспортного засобу), кредитний договір (кредит під заставу депозиту) тощо [540]. Іншим прикладом цього є Договір комплексного банківського обслуговування фізичних осіб ПАТ «Державний ощадний банк України», затверджений постановою Правління вказаного банку від 05 вересня 2015 р. № 694 (із змінами) (надалі Комплексний договір) [220]. Згідно з положеннями комплексного договору, що визначають його як договір приєднання, внаслідок приєднання фізичної особи до такого договору в банку не виникає безумовного обов'язку надати їй кредит; а банк вправі самостійно, керуючись внутрішніми нормативними документами, приймати рішення про надання клієнту кредиту або про відмову від його надання (п. 3.3 Комплексного договору). З аналізу положеннь розділу XXII комплексного договору можна дійти висновку, що цей договір встановлює лише частину істотних умов кредитного договору, а умови щодо розміру кредиту, ціни кредиту, строку договору додатково узгоджуються сторонами. Аналогічний підхід демонструють і інші вищезазначені правила банків [254].

Таким чином на практиці кредитні договори не укладаються за моделлю договору приєднання, навіть у випадках, коли локальні акти та типові формуляри кредитодавців містять вказівку на договір приєднання [40, с. 45-46; 41, с.56-60]. У зв'язку з цим не можемо підтримати російського цивіліста І. В. Сарнакова, який пропонує закріпити на законодавчому рівні положення про те, що до правовідносин, які випливають з договору споживчого кредитування, мають застосовуватись правила про договір приєднання [656, с. 11].

Зазначимо, що в неможливості укладення кредитного договору за моделлю договору приєднання ми не бачимо проблеми, оскільки між банківськими формулярами та договором приєднання не слід ставити знак рівності. Як вказує С. В. Бахін, «укладення договору пов'язується з порядком та способом укладення договору, де порядок - нормативно визначенні взаємні дії сторін, що спрямовані на встановлення договірних відносин та визначення їх змісту, спосіб - нормативно врегульована організація досягнення домовленості учасниками переговорів. Він визначений стандартними формами договорів (формулярним правом) та, зокрема, типовими формами МТП та Європейської економічної комісії, де виділено типи контрактів: 1) типовий контракт - зразок - рекомендаційний зразок, на основі якого укладається контракт; 2) типовий контракт - оферта (акцепт) - висловлення пропозиції однією стороною чи обома сторонами разом обов'язкових умов у вигляді оферти та акцепту; 3) типовий контракт - формуляр - вироблений практикою набір оптимальних умов певного договору на основі уніфікації договірних умов у певній діяльності; 4) загальні умови - окремі визначені однією із сторін чи спільно параметри договору, які поширюються на декілька договорів; 5) контракт приєднання, - типова форма договору, в якій обумовленні усі умови майбутнього договору в певній стандартній формі, що може бути прийнята в певній стандартній формі, що може бути принята іншою стороною шляхом приєднання до неї без можливості внесення в неї змін та доповнень» [80, с. 204].

З огляду на викладене та беручи до уваги існуючу в Україні практику укладення кредитних договорів, на нашу думку, слід засередитись на аналізі правового регулювання загальних (стандартних) умов кредитних договорів.

Говорячи про кредитний договір, слід зазначити, що останній є одним із найбільш масових банківських правочинів. Саме масовість і певна однотипність умов багатьох таких правочинів обумовили в практиці банків використання типових договірних форм. Формулярні джерела, як вказує О. А. Беляневич, «мають свої як позитивні, так і негативні риси. Позитивним є насамперед те, що формулярні документи сприяють прискоренню оформлення договірних відносин, підвищенню економії витрат часу тощо. Негативною їх рисою є те, що їх творці закладають у формулярні документи пільгові умови для себе і більш обтяжливі для своїх контрагентів, а також у цих випадках фактично обмежується свобода вибору умов для контрагентів» [93, с. 315-316]. Маємо додати до цієї характеристики те, що банківські формуляри ще й дають змогу банкам: а) знизити юридичні ризики, оскільки заздалегідь підготовлені та апробовані на практиці кредитні договори є більш надійними з погляду захисту інтересів банку та знижують рівень помилок через дію «людського чинника»; б) сприяють зниженню собівартості банківських послуг; в) зменшують обсяг документації, оскільки типові договори, як правило, незначні за обсягом, оскільки містять відсилання до інших банківських документів, які є у вільному доступі (зокрема, на офіційних сайтах банків у мережі Інтернет).

Питанням, яке потребує вирішення, є питання правового статусу загальних умов банківського обслуговування окремих кредитодавців. Загальні умови банківських договорів, як правило, затверджуються колективними органами управління банків (наприклад, правлінням у банках, створених у формі акціонерного товариства). Прикладом цього є Загальні умови надання банківських послуг юридичним особам та фізичним особам - підприємцям ПАТ «Промінвестбанк» [254] та Умови та правила надання банківських послуг ПАТ КБ «Приватбанк» [738], не мають нормативного характеру, але є обов'язковими для банку, що їх затвердив.

Зрозуміло, що на практиці вчиняти банківські правочини на таких умовах вимушені не тільки фізичні особи, а й більшість суб'єктів господарювання, за виключенням пов'язаних з банками осіб та клієнтів, у наданні банківських послуг яким зацікавлені самі банки.

Як вказує О. О. Клочков, стандартні умови установлюються заздалегідь для багаторазового використання й утворюють у сукупності особливу стандартну частину договору, що відрізняється від індивідуальної частини договору, яку сторони погоджують у процесі переговорів з урахуванням обставин окремого випадку[307].

Відповідно з цим у разі застосування банком загальних умов сторони при укладенні договору узгоджують його істотні умови (індивідуальні умови). Укладений договір становить правочин, зміст якого викладений у кількох документах, включаючи індивідуальні та загальні умови, про що робиться застереження у тексті договору. Поряд із тим через відсутність належного правового регулювання застосування загальних умов у кредитодавців та їх клієнтів виникають труднощі, пов'язанні з включенням загальних умов до змісту договору, з їх застосуванням та тлумаченням. Як наслідок суди можуть не визнавати загальні умови банків - кредитодавців частиною окремого кредитного договору [751].

Аналізуючи проблеми правового регулювання стандартних умов, слід звернути увагу на їх правове регулювання у законодавстві інших країн, Принципах УНІДРУА та Принципах ЄДП. У законодавстві Англії, США, Нідерландів, Китаю, Грузії, Молдови, Азербайджану та у Принципах УНІДРУА такі умови мають назву «стандартних умов», а в багатьох європейських країнах (наприклад, Франція, Німеччина, Австрія, Угорщина) та у Принципах ЄДП вони мають назву «загальних умов». Оскільки такі умови значною мірою є результатом стандартизації господарських операцій, зокрема банківських операцій, для уніфікації термінології вважаємо за доцільне використовувати термін «стандартні умови» щодо умов, які розроблені заздалегідь суб'єктами підприємницької діяльності для багаторазового використання у різних договорах.

Зазначимо, що норми, які регулюють стандартні умови, в одних країнах увійшли у цивільні кодекси (наприклад, Німеччини, Італії, Люксембургу, Нідердандів, Грузії, Азербайджану, Квебеку (Канада), в інших - до спеціальних законів (наприклад, Ізраїль, Південна Корея, Іспанія, Португалія, Китай), у деяких країнах такі норми є як у ЦК, так і окремому законі (наприклад, Німеччина). У законодавстві іноземних країн для кваліфікації умов як стандартних/загальних використовуються дві основні ознаки: попередня підготовка тексту умов та багаторазове використання у різних договорах [308, с. 57].

Згідно з § 305с НЦУ загальними умовами правочинів є всі умови договору, які заздалегідь сформульовані в розрахунку на багаторазове використання в договорах, про які одна сторона договору (сторона, яка використовує загальні умови) повідомила іншій стороні при укладенні договору. Не має значення, чи являють собою такі положення зовнішньо відокремлену частину договору, або вони включені в документ, що містить текст договору, та яким шрифтом вони виконані, в якій формі укладено договір [846]. Подібні за змістом визначення поняття стандартні/загальні умови міститься і в законодавстві інших країн (наприклад, ст. 342 ЦК Грузії [175], ст. 417 ЦК Азербайджану [172], ст. 356 ЦК Туркменістану [178], ст. 712 ЦК Молдови [177]). Зрушило в бік регулювання стандартних умов і законодавство Російської Федерації, згідно якого договір споживчого кредиту (позики) складається з загальних умов та індивідуальних умов [438]. Використання стандартних умов також передбачає стаття 2.1.19 Принципів УНIДРУА [548], та стаття 2.209 Принципів ЄДП [546].

Щодо правової природи стандартних умов у банківських правочинах слід звернути увагу на правову доктрину Швейцарії. Згідно останньої такі умови самі по собі не створюють зобов'язальних відносин між банком та його контрагентом, а вступають у дію для сторін лише у разі укладення ними відповідного договору. Тому такі умови не мають нормативної сили. Вони можуть бути лише доповненням до укладеного сторонами договору. При цьому їх застосування вони базуються на принципі свободи договору [261, с. 21].

Науковці зазначають, що використання стандартних умов однією із сторін є чинником, який може негативно впливати на збалансованість умов договору, адже зміст стандартних умов визначається тим, хто їх пропонує [547, с. 64-72]. Як наслідок законодавство багатьох держав встановлює особливі вимоги щодо включення до стандартних умов положень незвичайного змісту. Наприклад, стаття 864а ЗЦУА встановлює, що положення незвичайного змісту в загальних положеннях комерційних або контрактних форм, що використовуються договірною стороною, не повинні стати частиною договору, якщо вони є невигідними для іншої сторони, і в цих обставинах, зокрема зовнішній вигляд документа, не потрібно враховувати, якщо тільки одна сторона спеціально не вказала інше [842]. За законодавством Італії для включення положень незвичайного змісту в загальні умови потрібна окрема письмова згода контрагента, прикладом чого є стаття 1341 ЦК Італії [850].

В зв'язку із вказаним виникає проблема захисту прав позичальника. У законодавстві країн, що регулює стандартні умови договорів, ця проблема розв'язується шляхом визначення підстав для визнання таких умов недійсними або нікчемними. Як вказує В. В. Вишневський, аналізуючи Закон Німеччини «Про регулювання загальних умов» (1976 р.), клієнт банку має засоби захисту, засновані на справедливій оцінці загальних умов. Наприклад, згідно з цим законом «положення загальних умов у договорі недійсні, якщо і оскільки вони нерезонно погіршують становище сторони договору всупереч вимогам добросовісності. Таке погіршення презюмується у разі наявності сумнівів, якщо відповідне положення є несумісним з фундаментальними положеннями, що формують основу законодавчого правила, від якого таке положення відхиляється, або послаблює фундаментальні права і обов'язки, що виникають внаслідок природи договору, такою мірою, що досягнення загальноприйнятої договірної мети виявляється під загрозою [147].

У свою чергу цивільне законодавство Нідерландів визначає такі підстави недійсності стандартних умов: а) це необґрунтовано обтяжливо для контрагента, враховуючи характер та зміст договору, спосіб формування цих умов, інтереси кожної із сторін; б) якщо користувач не надав своєму контрагенту розумну можливість ознайомитись з такими умовами (ст. 6:233 ЦК Нідерландів). При цьому ЦК Нідерландів містить і норми, які визначають «чорний перелік умов», які є невиправдано обтяжливими для споживача (ст. 6:236), та «сірий перелік умов», які імовірно є обтяжливими для споживача (ст. 6:237) [853]. Аналогічні «чорні та сірі переліки умов» визначає і законодавство Німеччини, Італії, Португалії, Угорщини. Зазначимо, що під «чорним переліком умов», як правило, розуміються умови, які є нікчемними, а під «сірим переліком умов» - умови, які можуть бути визнанні недійсними.

Оскільки стандартні умови визначаються однією із сторін договору, зрозуміло, що в такому випадку питання щодо тлумачення стандартних умов набуває особливого значення. Як пише англійський дослідник В. Ансон, «в європейських країнах поширений такий вид тлумачення, як «contra proferentem». Згідно з останнім стандартні умови слід тлумачити на користь контрагента сторони, яка підготувала проект договору або запропонувала формулювання відповідної умови» [13, с. 112-113]. Таке тлумачення характерне для законодавства Англії, Німеччини, Австрії, Португалії, Іспанії, провінції Квебек (Канада), США [290, с. 6-35]. Законодавство цих країн також надає перевагу умовам, що були індивідуально узгоджені, над стандартними умовами. Згідно з цивільного законодавства Іспанії індивідуальна домовленість має перевагу перед стандартними умовами, якщо стандартні умови не є вигіднішими для сторони, що приєдналася [134, с. 250]. Подібні норми містить стаття 1342 ЦК Італії [850], стаття 4.6 Принципів УНІДРУА [548] та стаття 5.103 Принципів ЄДП [546].

Беручи до уваги, що застосування стандартних умов у ЦК України належним чином не врегульовано, на нашу думку, доцільно було б надати належне позитивне регулювання інституту «стандартних умов». З цією метою пропонуємо доповнити главу 52 ЦК України статтею 636-2 такого змісту:

«Стаття 632-2. Стандартні умови договору

Стандартними є умови договору, які заздалегідь сформульовані суб'єктом підприємницької діяльності з розрахунку на багаторазове використання в договорах, про які одна сторона договору (сторона, яка використовує стандартні умови) повідомила іншій стороні при укладенні договору. Не має значення, чи являють собою такі положення зовнішньо відокремлену частину договору, або вони включені в документ, що містить текст договору, та яким шрифтом вони виконані. Якщо умови договору погоджені сторонами, вони не є стандартними умовами договору. Умови, що погоджені сторонами в процесі переговорів, мають переважну силу над стандартними умовами договору.

Стандартні умови стають частиною договору за умови, що в укладеному договорі є посилання на стандартні умови, і інша сторона мала можливість ознайомитись з ними в момент укладення договору або до такого моменту. Стандартні умови, які містять незвичайні положення для договорів відповідного виду, стають частиною договору, якщо сторона, яка пропонує такі положення, окремо і чітко вкаже іншій стороні на такі положення. Тягар доведення факту ознайомлення іншої особи зі стандартними умовами, у тому числі з незвичайними положеннями, покладається на особу, яка використовує стандартні умови.

Тлумачення стандартних умов

Якщо зміст стандартних умов є незрозумілим, він тлумачиться на користь контрагента сторони, яка використовує стандартні умови.

Недійсність стандартних умов

Недійсною є стандартна умова договору, яка включена до договору, якщо вона суперечить принципам справедливості, добросовісності, розумності. При цьому повинні бути взяті до уваги обставини, за наявності яких були внесені в договір ці умови, взаємні інтереси сторін та інше. Визначення характеру стандартних договірних умов не повинно належати до визначення предмета договору або до відповідності ціни або винагороди, з одного боку, і умов постачання товарів, виконання робіт, надання послуг - з другого тією мірою, якою умови договору сформульовані чітко і зрозуміло. Підстави визнання недійсними стандартних умов договору у відносинах зі споживачами встановлюються законом.

Наслідки невключення у договір або недійсності стандартних договірних умов

2.4 Істотні умови кредитного договору

У науковій літературі традиційно умови договорів поділяються на істотні, звичайні та випадкові. При цьому усі зазначені умови договору з моменту його укладення стають однаково обов'язковими для виконання сторонами. Прихильниками такого погляду є майже усі науковці радянського періоду та більшість сучасних цивілістів. Наведений підхід до поділу договірних умов зустрічається у працях Л. А. Лунца, І. Б. Новицького [425, с. 148], О. С. Іоффе [272, с. 28], В. В. Луця [374, с. 33-35] та інших учених. Зазначимо, що така класифікація умов договору має не лише теоретичне, а й практичне значення, зокрема, для встановлення факту укладення договору.

Відповідно істотними умовами договору є ті умови, без погодження яких договір взагалі не вважається укладеним. З урахуванням норм статті 638 ЦК України істотними умовами цивільного договору є умови, які: а) безпосередньо зазначені в законі; б) ті, що є необхідними для договорів даного виду; в) умови на погодженні яких наполягає одна із сторін. Зазначений підхід законодавця у визначенні істотних умов договору є підставою, на який ґрунтується підхід щодо поділу істотних умов на об'єктивно істотні умови та суб'єктивно істотні умови.

Отже істотними умовами є перш за все ті умови договору, які визначені як такі законом. Як зазначає В. В. Луць, «коло істотних умов, які названі законом, можна визначити, проаналізувавши норми ЦК України і спеціальних нормативних актів, що регулюють даний вид договірних відносин» [786, с. 144].

Істотні умови, які встановлені законом поділяються на загальні, які стосуються усіх договорів (наприклад, предмет договору), та ті, що встановлені для законом для конкретного виду договорів.

Що ж до істотних умов договору, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди, то встановлення в договорі таких умов дозволяє сторонам врегулювати договірні відносини на власний розсуд, з урахуванням їх особистих інтересів та обставин укладення договору. Відправною передумовою цього є принцип «свободи договору» (статті 3, 6, 627 ЦК України). Що ж до того, які саме умови стосовно яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди, слід вважати істотними, серед науковців не має єдності поглядів. На думку Є. О. Суханова, з цього випливає, що наявність у сторін договору розбіжностей з будь-якого з його умов перетворює останнє на істотну умову, а сам договір - на неукладений [190, с. 102]. На відміну від цього В. В. Вітрянський, позицію якого ми підтримуємо, вважає, що до істотних умов повинні бути включені не всі умови, за якими сторони не дійшли згоди, а лише ті, за якими однієї зі сторін прямо заявлено про необхідність досягти угоди під загрозою відмови від укладення договору [320].

Що ж до звичайних і випадкових умов договору, то слід погодитися з М. В. Венецькою, на думку якої «за відсутності легального визначення цих понять, під звичайними умовами договору слід розуміти умови договору, що базуються на диспозитивних нормах закону або звичаях. Їх внесення до тексту договору не є обов'язковим, їх наявність чи відсутність не впливає на факт укладення договору, вони не потребують окремого погодження, однак стають обов'язковими для сторін через сам факт укладення договору. На відміну від цього випадковими є умови договору, які хоча і не мають значення для укладення договору, але набувають юридичного значення лише у разі їх включення в самий договір (на противагу звичайним умовам, які стають обов'язковими через сам факт укладення договору)» [780 с. 630-631].

Говорячи безпосередньо про істотні умови кредитного договору треба зазначити, що в науці цивільного права це питання досі є дискусійним. Наприклад: на думку І. І. Безклубого, істотними умовами кредитного договору є предмет, сума, строк повернення, та розмір процентів [86, с. 732]; С. М. Лепех і Д. В. Мироненко відносять до них умови про предмет, плату, строк та цільове спрямування кредитних коштів [363, с. 10; 397, с. 66]; Л. П. Оплачко відносить до них предмет договору, сума та строк дії кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту [457]; Ю. І. Чалий з-поміж істотних умов кредитного договору перелічує суму кредиту (предмет договору), кредитний процент (ціна договору) та строк погашення кредиту [800]; І. В. Дмитрик до істотних умов кредитного договору відносить предмет, суму, строк повернення та розмір процентів [783, с. 371]; на думку С. К. Соломіна, істотними умовами кредитного договору є розмір кредиту, розмір процентної ставки та строк використання кредиту [674, с. 45]; Д. О. Гетманцев, Н. Г. Шукліна відносять до істотних умов кредитного договору суму кредиту, проценти за його використання та обов'язок позичальника повернути суму кредиту, що повинен бути виконаний у певний час [161]. Інші науковці визначають істотними умовами кредитного договору: предмет, строк повернення та його ціну (розмір процентів) [789]; предмет [148, с. 75; 794, с. 380; 118; 79, с. 596--597]; предмет, розмір процентів та порядок їх сплати, строк користування кредиту [790]; умови про предмет, сторони, строк дії договору, суму процентів, обов'язки сторін з видачі та поверненню кредитних коштів, відповідно, всі інші умови, які сторони погодили при укладанні кредитного договору, у тому числі, наприклад, щодо цільового використання кредитних коштів [201, с. 50]; предмет, суму кредиту, розмір та порядок сплати процентів, а також усі інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін повинна була бути досягнута згода [341, с. 57].

На думку В. В. Вітрянського, до істотних умов кредитного договору слід віднести «умови, які визначають предмет кредитного договору: порядок та строк (строки) його надання позичальнику; строк та порядок повернення кредитору отриманої суми; розмір процентів за користування кредитом та порядок їх сплати позичальником. Зазначений автор визначає предмет кредитного договора як «дії банку - кредитора з надання позичальнику визначеної грошової суми в якості кредиту (зобов'язання на стороні кредитора) та дії позичальника з повернення отриманої суми кредиту та сплати процентів за користування кредитом (зобов'язання на стороні позичальника)». Однак при цьому вважає, що за відсутності в договорі окремих істотних умов у законі є диспозитивні норми, які визначають відповідні умови договору, у результаті чого такий договір не може бути визнаний неукладеним. Прикладом цього є відсутність у кредитному договорі умов про проценти. За відсутності останніх проценти за кредитним договором мають сплачуватися згідно з відповідними нормами про договір позики [115].

Отже, думки науковців з приводу істотних умов кредитного договору істотно різняться.

Вважаємо, що це зумовлене: а) відсутністю переліку істотних умов кредитного договору у параграфі 2 глави 71 ЦК України; б) певними складнощами з визначенням норм щодо договору позики, які можуть бути застосовані до кредитного договору; в) наявністю в законодавстві норм, які при визначенні переліку умов договору змішують істотні умови договору зі звичайними умовами, з елементами форми договорів (підписи сторін), з елементами договору як документа (назва виду договору, реквізити сторін) (наприклад, ч. 2 ст. 345 ГК України, ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», ст. 12 Закону України «Про споживче кредитування»); г) тим, що позиція багатьох науковців у цьому питанні була сформована до доповнення ЦК України статтею 1056-1 «Проценти за кредитним договором» та подальшого внесення до неї змін [557; 558; 559; 560; 561; 562; 563]. Зазначений стан правового регулювання цього питання в Україні суттєво відрізняється, наприклад від Білорусі, законодавство якої визначає такий перелік у статті 140 БК Білорусії [73].

Аналізуючи законодавче регулювання умов кредитного договору та його окремих видів, слід також звернути увагу на таке.

З норм статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» можна побачити, що договір про надання фінансових послуг, якщо інше не передбачено законом, повинен містити: 1) назву документа; 2) назву, адресу та реквізити суб'єкта господарювання; 3) прізвище, ім'я і по батькові фізичної особи, яка отримує фінансові послуги, та її адресу; 4) найменування, місцезнаходження юридичної особи; 5) найменування фінансової операції; 6) розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків; 7) строк дії договору; 8) порядок зміни і припинення дії договору; 9) права та обов'язки сторін, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору; 9-1) підтвердження, що інформація, зазначена в частині другій статті 12 даного Закону, надана клієнту; 10) інші умови за згодою сторін; 11) підписи сторін [614].

На нашу думку, в зазначених нормах закону змішані умови, які є істотними для договорів зі звичайними умовами (наприклад, права та обов'язки сторін, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору), з елементами форми договору (підписи сторін), та елементами договору як документа (назва виду договору, реквізити сторін). Відповідно не можна розглядати усі перелічені у вищевказаному законі умови як істотні, тим більше, що інше може бути встановлено законом.

У контексті викладеного варто підтримати В. Г. Олюху, який вважає, що «у нормативно-правових актах слід передбачати лише істотні умови, дійсно необхідні для укладення певного виду договорів, а не перевантажувати нормативно-правові акти віднесенням до умов договорів таких обставин, як найменування сторін, дати і місця укладення договору, реквізитів сторін (адреса, коди ЄДРПОУ, ДРФО та ін.)» [454, с. 232].

Отже, такий підхід законодавця до формування істотних умов договору не можна назвати прийнятим, адже за таких обставин поняття «істотні умови договору» втрачає своє значення та нівелюється.

Говорячи про норми господарського законодавтва з приводу істотних умов кредитного договору слід зазначити таке. Істотними умовами господарського договору є предмет, ціна та строк дії договору (ч. 3 ст. 180 ГК України) [170]. Водночас частина 2 статті 345 ГК України встановлює, що у кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту ) [170]. Зрозуміло, що не всі зазначені умови можуть розглядатися в якості істотних, з чим згодні фахівці НБУ (п. 10) [571] та науковці [161, с. 167].

Певні з них є звичайними (право кредитодавця на відмову від надання кредиту, право позичальнику на відмову в отриманні кредиту, право кредитодавця відмовитись у подальшому кредитуванні позичальника в разі порушення позичальником цільового використання кредиту), а окремі випадковими (мета надання кредиту, умова про обов'язок позичальника періодично надавати кредитодавцю інформацію про його фінансово-майновий стан, умова про сплату комісій за кредитним договором). Стаття 2 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» передбачає, що в договорі про іпотечний борг (іпотечний кредит) можуть бути зазначені: вартість основного зобов'язання, строки та розміри платежів з урахуванням інфляційного застереження або умови, що дадуть змогу їх визначити; згода боржника на приєднання його основного зобов'язання до консолідованого іпотечного боргу та включення іпотеки до іпотечного пулу; право кредитодавця відчужувати основне зобов'язання або право отримання платежів за договором про іпотечний борг; інфляційне застереження; умови страхування фінансових ризиків щодо: невиконання основного зобов'язання; неотримання платежів за цим договором; несвоєчасної реалізації предмета іпотеки; несвоєчасного отримання суми, вирученої від реалізації предмета іпотеки, або недостатнього її розміру для задоволення вимог кредитора [590].

Однак такі умови не визначаються законом як істотні. Тому не можна погодитись з авторами, які розглядають їх як істотну умову договору іпотечного кредиту [300]. Не є істотними для договору про іпотечний кредит і умови іпотеки та умови страхування фінансових ризиків, оскільки такі умови можуть бути встановлені сторонами у відповідному іпотечному договорі та договорі страхування.

У свою чергу згідно зі статтею 12 Закону України «Про споживче кредитування» у договорі про споживчий кредит зазначаються: 1) найменування та місцезнаходження кредитодавця та кредитного посередника (за наявності), прізвище, ім'я, по батькові та місце проживання споживача (позичальника); 2) тип кредиту (кредит, кредитна лінія, кредитування рахунка тощо), мета отримання кредиту; 3) загальний розмір наданого кредиту; 4) порядок та умови надання кредиту; 5) строк, на який надається кредит; 6) необхідність укладення договорів щодо додаткових чи супутніх послуг третіх осіб, пов'язаних з отриманням, обслуговуванням та поверненням кредиту (за наявності); 7) види забезпечення наданого кредиту (якщо кредит надається за умови отримання забезпечення); 8) процентна ставка за кредитом, її тип (фіксована чи змінювана), порядок її обчислення, у тому числі порядок зміни, та сплати процентів; 9) реальна річна процентна ставка та загальна вартість кредиту для споживача на дату укладення договору про споживчий кредит. Усі припущення, використані для обчислення такої ставки, повинні бути зазначені; 10) порядок повернення кредиту та сплати процентів за користування споживчим кредитом, включно із кількістю платежів, їх розміром та періодичністю внесення, у вигляді графіка платежів (у разі кредитування у вигляді кредитування рахунка, кредитної лінії графік платежів може не надаватися); 11) інформація про наслідки прострочення виконання зобов'язань зі сплати платежів, у тому числі розмір неустойки, процентної ставки, інших платежів, які застосовуються чи стягуються при невиконанні зобов'язання за договором про споживчий кредит; 12) порядок та умови відмови від надання та одержання кредиту; 13) порядок дострокового повернення кредиту; 14) відповідальність сторін за порушення умов договору. У договорі про споживчий кредит можуть бути зазначені інші умови, визначені законом та за домовленістю сторін [611].

Як бачиться, наведенні закони містять серед умов зазначених видів кредитного договору умови, які не можуть розглядатися як істотні. Частина з них є звичайними, частина належить до випадкових умов, частина - до елементів договору як документа (реквізити сторін). При цьому жодний із наведених законів не визначає перелічені умови кредитного договору або його окремі види як істотні [37, с. 97-100].

Таким чином, у цивільних відносинах істотні умови кредитного договору слід визначати з урахуванням норм статті 638 та параграфа 2 глави 71 ЦК України. У свою чергу в господарських відносинах такі умови слід визначати з урахуванням норм параграфа 2 глави 71 ЦК України та статті 180 ГК України.

Як бачиться з зазначених норм ЦК України і ГК України, спільною істотною умовою кредитного договору за обома кодексами є предмет договору. Цей факт є не випадковим, оскільки предмет договору є однією з основних істотних умов договору та одним з критеріїв класифікації цивільних договорів.

Законодавство України не надає легального визначення поняття «предмет договору». З аналізу норм ЦК України бачиться, що закон визначає як предмет договору в окремих договорах таке: договір купівлі-продажу - речі, майнові права (ст. 656 ЦК України); договір дарування - речі (зокрема грошові кошти), майнові права (ст. 718 ЦК України), договір найму - неспоживна річ (ст. 760 ЦК України), договір зберігання - речі (ст. 936 ЦК України), договір управління майном - підприємство як єдиний майновий комплекс, нерухома річ, цінні папери, майнові права та інше майно (ст. 1030 ЦК України), договір факторингу - право грошової вимоги (ст. 1078 ЦК України).

Із цього бачиться, що, визначаючи предмет цивільних договорів, ЦК України відносить до них об'єкти цивільних прав. При цьому закон в одних випадках визначає предмет договору, а в іншому ні. Однак це не означає відсутності предмета будь-якого цивільного договору, оскільки згідно зі статті 638 ЦК України предмет договору є єдиною істотною умовою цивільного договору, що прямо зазначена як така у цій статті Кодексу. Однією із трьох істотних умов господарського договору, прямо зазначених у законі, предмет договору зазначений і в статті 180 ГК України [170]. Зауважимо, що в тих випадках, коли ЦК України оперує поняттям «предмет договору» - наприклад, предмет договору найму (неспоживні речі), ГК України оперує поняттям «об'єкт» договору оренди (ч. 3 ст. 283 ГК України), що також не сприяє розумінню співвідношення цих понять. З огляду на викладене вважаємо за потрібне підтримати позицію С. І. Шимон, яка вважає, що «предметом договору (як домовленості, юридичного факту) не можуть виступати речі, майно, тому відповідні положення цивільного законодавства не є виваженими» [819, с. 63].

Слід визнати, що в правовій доктрині на цей час відсутнє єдине розуміння предмета цивільного договору та його співвідношення з такими поняттями, як «предмет зобов'язання», «матеріальний об'єкт зобов'язання», «предмет виконання». Р. А. Майданик, базуючись на аналізі норм ЦК України, визначає як предмет цивільного договору (майно, майнові права, інформацію, результати інтелектуальної діяльності тощо) [419, с. 165]. Цивіліст радянських часів Ф. І. Гавзе під предметом будь-якого цивільно-правового договору розумів «дії, які повинен зробити боржник, і об'єкт, на які ці дії спрямовані» [154, с. 42]. На думку М. І. Брагінського, «предмет договору виражається у формулі «чого і скільки». Однак у ряді випадків законодавець визнає це недостатнім, доповнюючи наведену двочленну формулу та іншими даними» [112, с. 224]. Деякі науковці дотримуються компромісного варіанта та вважають, що предметом цивільного договору може бути залежно від виду договору майно або дії [789]. В. В. Вітрянський визначає предмет договору як дії (бездіяльність) [143, с. 78-79].

Т. В. Боднар вважає, що «предмет договору - це зобов'язання як правовідношення; предметом договірного зобов'язання є вчинення конкретних дій (передання майна, сплата грошових коштів тощо), матеріальним об'єктом договірного зобов'язання є майно (товар, гроші), які сторони повинні надати, предметом виконання є майно, яке сторони надають на виконання договору» [103, с.156]. На думку С. І. Шимон, «предметом договору є основна дія (сукупність дій), яку слід вчинити для досягнення мети договору; для пойменованих у законі договорів ця дія визначена в законодавчій дефініції договору» [819, с. 63]. В свою чергу А. В. Єгоров вважає, що предмет договору як істотна умова договору - правочину одночасно з цим є об'єктом договірного зобов'язання (договору - правовідношення) [232, с. 87-146].

Отже, науковці розглядають предмет договору як: а) об'єкт правовідношення, який виникає на підставі договору; б) дії, які мають бути здійсненні за договором; в) компромісний варіант - або об'єкт, або дії; г) дії та об'єкт, на які вони спрямовані; д) зобов'язання як правовідношення та ін.

Окремою проблемою предмета договору є те, що його розуміння в цивільному та господарському законодавстві різняться. Як пише В. С. Мілаш, «умова про предмет в господарському договорі повинна визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги щодо їх якості. На відміну від цього у відповідних статтях ЦК України (статті 669, 671, 673) законодавець залишив традиційне розуміння зазначених умов» [400, с. 37]. Слід погодитись з даним автором з приводу того, що законодавству потрібна уніфікація норм у цьому питанні.

Що ж безпосередньо до кредитного договору, то погляди науковців на предмет цього договору також суттєво різняться. На думку українських цивілістів І. А. Безклубого [419, с.730], Л. П. Оплачко [457], І. В. Дмитрик [783, с. 370], В. П. Янішена [789], російських цивілістів О. Г. Братко [117, с. 466], А. С. Жугова [251], С. П. Грішаєва [186, с. 286], білоруських цивілістів В. П. Шієнка, П. Ф. Горбача [815, с. 17-18], предметом кредитного договору є грошові кошти. Л. Г. Єфімова визначає предметом кредитного договору як гроші (готівкові, безготівкові), так і національну або іноземну валюту [237, с. 520; 236, с. 203]. Аналогічної точки зору дотримуються О. С. Мазур [375, с. 334], Д. А. Медвєдєв [187, с. 435], Е. О. Суханов [194], Ю. В. Вітка [148, с. 75].

Н. М. Ареф'єва розглядає предмет кредитного договору як суму коштів, що надається в кредит позичальнику [16]. На думку А. В. Лобанова, предмет банківського кредиту має складну природу: дії зобов'язаних сторін (юридичний об'єкт) та майно, що підлягає передачі (матеріальний об'єкт) [370, с. 30].

На відміну від викладеного В. В. Вітрянський визначає предмет кредитного договору як дії банку-кредитора з надання позичальнику визначеної грошової суми як кредиту (зобов'язання на стороні кредитора) та дії позичальника з повернення отриманої суми кредиту та сплати процентів за користування кредитом (зобов'язання на стороні позичальника) [115]. У свою чергу В. І. Кудрявцев вважає, що предметом кредитного договору є сукупність дій сторін договору щодо передачі позичальнику грошової суми, повернення її кредитодавцю і сплати процентів за користування нею [37, с. 99; 341, с. 41].