Кредитні відносини у цивільному праві України
Поняття і юридичний зміст кредиту з цивільного права України. Комплексне дослідження актуальних теоретичних і практичних аспектів цивільно-правового регулювання кредитних відносин. Розробка конструкцій, що використовуються в кредитних правовідносинах.
| Рубрика | Государство и право |
| Вид | диссертация |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 30.04.2019 |
| Размер файла | 1,1 M |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Закон установлює, що банк, що обслуговує отримувача, несе перед отримувачем відповідальність, пов'язану з проведенням переказу, у формі законної неустойки (ч. 32.2 ст. 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні») [605]. Зазначений підхід законодавця бачиться нам цілком обґрунтованим, оскільки позичальник обирає банк для відкриття рахунку на власний розсуд та відповідно має нести відповідні ризики, що пов'язані з таким вибором [50, с. 60].
Зазначимо, що такий же підхід до визначення моменту отримання коштів демонструє правова доктрина Швейцарії [261, с. 368] та Франції [261, с. 362-363], частина 1 статті 5 Федерального закону РФ «Про Національну платіжну систему» [435]. На відміну від цього в публічно-правових відносинах в Україні діють ще жорсткіші правила, спрямовані на захист прав платника. Прикладом цього є норми частини 9 статті 20 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», яка встановлює, що днем сплати страхових внесків, при сплати їх у безготівковій формі з банківського рахунку є день списання установою банку суми платежу з банківського рахунку страхувальника незалежно від часу її зарахування на банківський рахунок органу Пенсійного фонду України [576].
Як свідчить практика кредитодавці можуть встановлювати у своїх стандартизованих документах і інший момент виконання зобов'язання кредитодавця. Наприклад, встановлювати, що моментом надання банком та отримання позичальником кредиту вважається дата підписання клієнтом кредитного договору [540; 541]. На нашу думку, свобода договору не є необмеженою, відповідно сторони не можуть передбачити в договорі умови, які суперечать загальним принципам цивільного законодавства.
Що ж до моменту надання кредиту, у разі якщо останній надається шляхом його надання в безготівковій формі третій особі, то такий кредит вважається отриманим позичальником, у разі отримання третьою особою його в безготівковому порядку, як це зазначено вище для позичальника [21, с. 110-117].
Ще однією проблемою практики надання кредитів є надання кредиту позичальнику для погашення іншого кредиту, що був раніше наданий позичальнику кредитодавцем (рефінансування кредиту). Зазначений кредит слід вірізняти від кредиту рефінансування, що надається НБУ банкам шляхом проведення кількісного або процентного тендера з підтримання ліквідності банків (пп. 8 п. 2 гл. 1 роз.I) [493]. У випадку з рефінансуванням кредиту кредитодавець, як правило, зацікавлений у мінімізації ризиків втрати контролю над додатково виданим позичальнику цільовим кредитом. За відсутності окремих норм закону кредитодавці вимушені надавати такі кредити у загальному порядку, як правило, через зарахування коштів на рахунок позичальника з подальшим списанням цих коштів з рахунку позичальника в порядку договірного списання [28, c. 274] в рахунок погашення раніше наданого позичальнику кредиту.
Однак на практиці така схема рефінансування: а) доступна лише кредитодавцям - банкам, які введуть рахунки позичальника; б) вона не може бути застосована у разі накладення арешту або інших публічних обтяжень на кошти, що знаходяться на рахунку позичальника. На нашу думку, з метою захисту інтересів сторін кредитного договору, підтримання стійкості кредитно-фінансових відносин, доцільно було б законодавчо врегулювати особливості надання таких кредитів.
З урахуванням викладеного вважаємо, що для усунення підстав щодо неоднозначності визначення моменту надання кредиту кредитодавцем, параграф 2 глави 71 ЦК України слід доповнити статтею такого змісту:
«Визначення моменту надання кредиту
1. Якщо рахунок кредитоотримувача або третьої особи, зазначеної у кредитному договорі як отримувач кредитних коштів, знаходиться у банку-кредитодавці або у банку, що обслуговує рахунки кредитодавця - небанківській фінансовій установі, кредитоутримувача або третьої особи, зазначеної у кредитному договорі як отримувач кредитних коштів, моментом надання кредиту кредитоотримувачу є день, у який сума коштів кредиту зарахована на рахунок кредитоотримувача або такої третьої особи.
2. Якщо рахунок кредитоотримувача або третьої особи, зазначеної у кредитному договорі як отримувач кредитних коштів, відкритий у банку, який є відмінним від банку-кредитодавця або банку, що обслуговує рахунок небанківської фінансової установи - кредитодавця, моментом надання коштів кредиту є день зарахування коштів на кореспондентський рахунок банку, що обслуговує рахунок кредитоотримувача або такої третьої особи.
3. Моментом надання кредиту, що виданий готівкою, є дата касового документа кредитодавця.
4. Моментом надання кредитодавцем - банком кредиту овердрафт, є день виникнення на кінець операційного дня банку - кредитодавця на рахунку клієнта від'ємного залишку (дебетового сальдо).
5. Якщо кредит використовується кредитоотримувачем для виконання зобов'язань за раніше наданим тим же кредитодавцем кредитом (рефінансування), умовами кредитного договору може бути встановлено, що такий кредит вважається наданим з моменту отримання кредитоотримувачем від кредитодавця в порядку, передбаченому договором, письмового повідомлення про погашення боргу за раніше наданим кредитом.
6. У відносинах з фізичними особами інше може бути встановлено законом, а у відносинах з суб'єктами господарювання - законом або договором.» [33, с.358-359].
Говорячи про обов'язок кредитодавця щодо надання кредиту позичальникові слід зазначити таке. Згідно з нормами зобов'язального права одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається (ст. 525 ЦК України) [791]. На відміну від цього статтею 1056 ЦК України передбачені випадки, коли кредитодавець має право відмовитись від надання кредиту повністю або частково. Зазначене право на відмову від надання позичальникові кредиту за кредитним договором (повністю або частково) можна розглядати як приклад односторонньої відмови від зобов'язання або односторонньої зміни його умов (ст. 525 ЦК України). Як пише В. В. Вітрянський, включення до ЦК правил, що дають змогу кредитодавцю відмовитися від надання позичальникові передбаченого кредитним договором кредиту повністю або частково за наявності обставин, які вочевидь свідчать про те, що надана позичальникові сума не буде повернута в строк, є реакцією законодавця на специфіку зобов'язання з надання кредиту, яка істотно відрізняє його від загальних положень договірного права [140, с. 39]. С. А. Соменков вважає, що «наявність наданої законом можливості відмовитися від виконання договору лише на підставі того, що він буде істотно порушений, пов'язано з тим, що динамічність сучасного цивільного обороту вимагає прийняття оперативних рішень. Інакше сторона може понести невиправдані збитки внаслідок вимушеної пасивності» [676, с.73].
Зазначимо, що окремі науковці, позицію яких ми не підтримуємо, відносять до відмови кредитодавця від надання кредиту, його ненадання за наслідками розгляду кредитної заявки. Такі автори убачають колізію в тому, що право на відмову у видачі кредиту надано легально, але може бути здійснено ще до укладення договору [399, с. 41]. На нашу думку, в даному випадку можна казати лише про не укладення кредитного договору, а не про відмову у наданні кредиту, оскільки відсутні правові підстави для його надання.
З аналізу норм частини 1 статті 1056 ЦК України, що проводиться за допомогою формально-логічного методу наукового дослідження, можна дійти висновку, що кредитодавець має право відмовитись від надання кредиту повністю або частково протягом строку, який починається з моменту укладення кредитного договору та закінчується з моменту надання позичальнику кредиту. Відповідно слід вважати, що кредитодавець не мав змоги передбачити їх настання, оскільки, якщо б передбачив, то не уклав би кредитний договір з позичальником. Зазначимо, що подібним чином це питання вирішується у частині 2 статті 316 ЦК Швейцарії [854].
У свою чергу до підстав для відмови (повної або часткової) у наданні кредиту закон відносить: а) порушення процедури визнання позичальника банкрутом; б) наявність інших обставин, які явно свідчать про те, що наданий позичальникові кредит своєчасно не буде повернений. Таким чином в основі обох підстав відмови від надання кредиту лежить надто високий ризик неповернення кредиту, пов'язаний з позичальником.
На нашу думку, зазначені вище обставини у разі повної відмови в наданні кредиту можна розглядати як окремий випадок істотних змін, передбачених статтею 652 ЦК України. Однак у даному випадку розірвання договору або внесення до нього змін відбувається у спрощений спосіб, оскільки на відміну від статті 652 ЦК України кредитодавцю не треба звертатися до суду та доводити там наявність чотирьох умов, установлених вказаною статтею ЦК України.
Згідно з нормами статті 12 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» доказом порушення судом такої справи є ухвала суду про порушення провадження у справі про банкрутство [556]. Однак згідно з Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» в Україні запроваджена та діє не судова, а адміністративна процедура виведення неплатоспроможного банку з ринку, під якою розуміються заходи, які здійснює ФГВФО стосовно банку, віднесеного до категорії неплатоспроможних, щодо виведення його з ринку [610]. Як наслідок, на цей час під дію Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» з кредитодавців підпадають лише небанківські фінансові установи. З огляду на це зазначену норму частини 1 статті 1056 ЦК України слід вважати дещо застарілою.
Зрозуміло, що само по собі поняття «обставини, які явно свідчать про те, що наданий позичальникові кредит своєчасно не буде повернений» є оціночним, відповідно оцінку таким обставинам надаватиме кредитодавець, а в разі виникнення судового спору вони будуть оцінуватись судом з урахуванням усіх обставин справи. При цьому тягар доказування наявності таких обставин лежить на кредитодавці, який у випадку спору зобов'язаний обґрунтувати своє право на відмову від виконання договору. На думку Ю. О. Метелєвої, «ці обставини мають бути вочевидь не тільки для кредитора, а й для іншої «розумної та добросовісної особи» [393]. В. Г. Ротань вважає, що такими обставинами можуть бути визнані тільки виключні обставини, бо до укладення договору банк вивчав діяльність позичальника та його платоспроможність [418]. На відміну від цього Д. І. Гравін вважає, що «банк вправі на власне переконання, безвідносно до думки будь-яких інших сторін, особливо позичальника, прийняти рішення про відмову в наданні кредиту. Така позиція ґрунтується на тих ризиках, які бере на себе банк у разі кредитування» [171, с. 47].
На нашу думку, відмова кредитодавця від надання кредиту (повністю або частково) має відповідати принципу добросовісності, оскільки укладенню кредитного договору передує визначення банком кредитоспроможності позичальника. Однак при цьому, кредитодавець повинен мати право брати до уваги ті ризики, які, на його погляд, явно можуть привести до неповернення кредиту.
Зазначимо, що право кредитодавця на відмову в наданні кредиту містить як законодавство країн колишнього СРСР (наприклад, ч. 1 ст. 881 ЦК РФ [179], ч. 1 ст. 889 ЦК Вірменії [173]) , так і законодавство держав - членів ЄС. Так, згідно з норм § 490 НЦУ в наданні кредиту може бути відмовлено, зокрема, у випадку виникнення загрози повернення кредиту, під яким розуміється суттєве погіршення майнового стану позичальника або стану його майна [841]. При цьому згідно з існуючою в Німеччині правовою доктриною така загроза виникає й у випадку, коли існує ризик такого погіршення [261, с. 481]. Зазначимо, що близької до цієї позиції в деяких своїх нормативно-правових актах дотримується й НБУ (п. 12 розд. VI) [494].
Вважаємо, що до інших обставин, які можуть свідчити, що наданий позичальникові кредит своєчасно не буде повернений, можна, віднести, наприклад таке: 1) порушення судом справи про припинення юридичної особи, не пов'язаної з її банкрутством; 2) прийняття рішення НБУ про віднесення банку до категорії неплатоспроможних (ст. 34 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб») [610]; 3) наявність даних про перебування юридичної особи у процесі припинення в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (ст. 9 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань») [570] тощо. Загалом, оскільки усі ризики майнових втрат за кредитним договором несе кредитодавець, а само кредитування здійснюється кредитними установами переважно за рахунок залучених коштів, норми закону з цього приводу мають бути диспозитивним, що б сторони мали право визначати такі обставини за домовленістю, з дотриманням загальних принципів цивільного законодавства.
З огляду на це зазначимо, що недоліком норм частини 1 статті 1056 ЦК України є й те, що останні надають право кредитодавцю на відмову в наданні кредиту позичальникові лише за наявністю суттєвих ризиків неповернення кредиту, які пов'язані безпосередньо з особою позичальника та його майновим станом. На нашу думку, кредитодавець повинен мати право відмовитись (повністю або частково) від надання кредиту позичальнику за умов ненадання останнім та/або третьою особою (особами) забезпечення, його втрати або або виникнення загрози його втрати. Під виникненням загрози втрати забезпечення слід розуміти порушення процедури визнання банкрутом особи, що надала забезпечення, подання позову щодо визнання такого правочину недійсним, або настання інших обставин, які свідчать про те, що така третя особа (особи) не зможе належним чином виконати свої обов'язки перед кредитодавцем. Іншою підставою для відмови кредитодавця в наданні кредиту, яка не врахована в законі, є погіршення стану забезпечення, що полягає в нездійснені кредитодавцем та/або третьою особою передбачених кредитним договором або забезпечувальним правочином дій щодо належного підтримання стану забезпечення, у т. ч. його зберігання, оцінювання, страхування предмета застави (іпотеки) тощо.
Слід звернути увагу на вирішення цього питання в англійському законодавстві. Як пише Д. І. Гравін, «за англійським законодавством після підписання кредитного договору останній набуває чинності, але позичальник не вправі вимагати надання кредиту до виконання попередніх умов. Зазначене дає кредитодавцю певні законні преференції, оскільки договір набрав чинності, кредитодавець має право на комісії та набуває права на відшкодування збитків при порушенні обов'язків за договором. Таким чином, невиконання позичальником попередніх умов (conditional agreement) має наслідком невиконання кредитодавцем зобов'язання щодо надання кредиту. Такі умови можуть стосуватись будь-яких обставин, дій, фактів, подій, інших явищ, визначених сторонами. Прикладом таких умов є підтвердження отримання позичальником внутрішньокорпоративних узгоджень), підтвердження вчинення забезпечувальних правочинів (у тому числі з третіми особами). Отже, невиконання позичальником попередніх умов має наслідком те, що у кредитодавця не буде обов'язку надавати кредит, а в позичальника відповідно його повертати та сплачувати проценти. Однак усі інші положення договору, залишаються в силі. При цьому зазначенні умови не можна віднести до відкладальних умов, оскільки майже усі вони залежать від волі боржника» [171, с. 51-59].
Доволі докладно розроблена доктрина умовних угод існує у Франції. Тут прийнято казати про можливість поставити під відкладальну умову зобов'язання тієї чи іншої сторони. При цьому акцент робиться на умовному характері того або іншого зобов'язання, а не на угоді в цілому [406, с. 614-615]. Чинна редакція статті 1304 ЦК Франції встановлює, що зобов'язання є умовним, якщо воно залежить від майбутньої і невизначеної події. Умова є відкладальною, якщо його настання перетворює зобов'язання на просте (безумовне). Вона (умова) є скасувальною, якщо її настання призводить до припинення зобов'язання [858; 84, с. 63]. Можливість поставити під умову як весь контракт, так і окремі зобов'язання по ньому допускає цивільне законодавство Нідерландів [291, с. 38]. та статті 5.3.1-5.3.2 Принципів УНІДРУА [548]. Використовують на практиці подібні конструкції українські банки (гл. 2.2) [540].
Стаття 327.1 ЦК РФ [179] також дозволяє зумовити виконання обов'язків, а так само і їх здійснення, зміни та припинення певних прав за договірного зобов'язання, виконанням чи невиконанням однієї зі сторін зобов'язання певних дій або настанням інших обставин, передбачених договором, в тому числі повністю залежать від волі однієї зі сторін. Аналогічні норми з 18 лютого 2018 року містить і частина 2 статті 526 ЦК України [791].
З урахуванням вказаного, для підвищення ефективності захисту прав кредитодавця вважаємо за доцільне запропонувати внесення змін до частини 1 статі 1056 ЦК України, виклавши її у такій редакції:
«1. Кредитодавець має право відмовитись від надання кредитоотримувачу кредиту повністю або частково у разі:
а) прийняття рішення Національним банком України про віднесення кредитоотримувача - банку до категорії неплатоспроможних або порушення судом процедури визнання кредитоотримувача банкрутом або настання інших обставин, які свідчать про те, що наданий кредитоотримувачу кредит своєчасно не буде повернений;
б) ненадання кредитоотримувачем або третьою особою (особами) забезпечення, надання якого передбачено кредитним договором, або його втрата або виникнення загрози його втрати. Ознакою виникнення загрози втрати забезпечення є порушення процедури визнання банкрутом особи, що надала забезпечення, або подання позову щодо визнання такого правочину недійсним, настання інших обставин, які можуть свідчити про те, що така третя особа (особи), не зможе належним чином виконати свої обов'язки перед кредитодавцем;
в) погіршення стану забезпечення, що полягає в нездійсненні кредитодавцем та/або третьою особою передбачених кредитним договором або забезпечувальним правочином дій щодо належного підтримання стану забезпечення, у тому числі його зберігання, оцінювання, страхування (обов'язкового та добровільного) предмета застави (іпотеки) тощо;
г) накладення арешту на кошти, що знаходяться на рахунку позичальника, якщо кредит надається шляхом кредитування такого рахунку;
д) настання обставин, які істотно погіршують становище;
е) в інших випадках, що встановлені законом або договором.».
Ще однією підставою для невиконання зобов'язання кредитодавця щодо надання кредиту є порушення позичальником установленого кредитним договором обов'язку цільового використання кредиту, внаслідок чого кредитодавець має право відмовитися від подальшого кредитування позичальника за договором (ч. 3 ст. 1056 ЦК України) [791].
У науковій літературі з приводу цільового використання позичальником отриманих у кредит коштів традиційно висловлюються різні точки зору. Одні науковці, наприклад, С. М. Лепех, В. О. Майоров, Д. В. Мироненко, В. Я. Погребняк, Н. М. Квіт, А. В. Ольшаний, В. І. Усоскін [363, с. 10; 379, с. 9; 397, с. 66; 471, с. 9; 300; 453, с. 82; 746, с. 184], розглядають умову про цільове використання кредиту як істотної умови кредитного договору. Інші науковці, наприклад, І. А. Безклубий, В. В. Вітрянський, Л. Г. Єфімова, Є. О. Суханов, О. М. Олійник, С. К. Соломін, К. Т. Трофимов, Ю.І. Чалий та ін. [115; 238, с. 197; 800; 419, с. 732; 194; 722, с. 120; 450; 674, с. 45], вважають, що закон не відносить умову про цільове використання кредиту до істотних умов кредитного договору.
Згідно з нормами глави 71 ЦК України умова кредитного договору про напрями використання кредиту не є обов'язковою. Поряд з тим така умова може стати істотною, якщо за заявою хоча б однієї із сторін щодо неї має бути досягнуто згоди. Водночас стаття 348 ГК України встановлює, що банк здійснює контроль за виконанням умов кредитного договору, цільовим використанням позички в порядку, встановленому законодавством [170]. Однак законодавством такий прядок установлено не було. Отже законодавство не визначає умову про цільове використання кредитних коштів як істотну умову кредитного договору. З огляду на це не можемо підтримати науковців [203], які наполягають на закріпленні в законі «цільової спрямованості» як обов'язкової кваліфікаційної ознаки банківського кредиту. Зазначимо, що умову про цільове використання кредитних коштів не визначає в якості істотної умови кредитного договору і законодавство більшості країн - членів ЄС. Прикладом, іншого підходу в цьому питанні являє собою стаття 69 ЗБП Польщі, яка презумує надання кредиту на зазначенні в кредитному договорі цілі [862].
Характерною ознакою кредитного договору, не обтяженого умовою про цільове використання кредиту, полягає в тому, що позичальник володіє свободою розпорядження отриманими кредитними коштами, якою він може користуватись у межах чинного законодавства. Водночас сторони за домовленістю можуть встановити таку умову в кредитному договорі, у тому числі встановити не одну, а декілька цілей або загальний напрям використання кредитних коштів. Зазначена ціль не може суперечити законодавству та моральним принципам суспільства (ст. 203 ЦК України) [791]. Наприклад, не може бути метою кредитування формування статутного капіталу господарських товариств; придбання власних цінних паперів банку, акцій інших банків, надання субординованого боргу банкам, погашення особою будь-яких зобов'язань перед пов'язаною з банком особою; обмеження конкуренції та монополізації умов надання кредитів, інших банківських послуг, встановлення процентних ставок та комісійної винагороди (статті 49, 52, 53 Закону України «Про банки і банківську діяльність») [553]. У окремих випадках мета використання кредиту може імперативно обмежуватись законом, наприклад, кредит компанії з управління активами, що підлягає поверненню за рахунок активів інституту спільного інвестування, може бути отриманий лише для викупу цінних паперів інституту спільного інвестування (ст. 64 Закону України «Про інститути спільного інвестування») [587].
Отже якщо кредитним договором встановлено цільове використання кредиту, позичальник зобов'заний використовувати кредитні кошти виключно на такі цілі. З питанням цільового використання кредиту пов'язана й проблема контролю за його дотриманням. Відсутність останнього, на думку А. Я. Курбатова, взагалі позбавляє таку умову кредитного договору будь-якого практичного сенсу [347, с. 19]. На практиці банк може фактично контролювати використання коштів кредиту, ще на стадії його надання, наприклад, якщо сума кредиту перераховується на банківський рахунок одержувача коштів - третьої особи. Зазначена проблема вирішується також шляхом встановлення в кредитному договорі обов'язків позичальника надавати кредитодавцю документи, які підтверджують цільове використання кредитних коштів, яким кореспондують право кредитодавця вимагати надання таких документів. Водночас навіть за цільовим кредитом після зарахування кредитних коштів на рахунок позичальника банк не зможе перешкоджати їх використанню на цілі, які не відповідають цілі кредитування через норми частини 3 статті 1066 ЦК України. Як уже зазначалось, у разі встановлення кредитодавцем факту нецільового використання кредитних коштів останній має право відмовити позичальнику в подальшому кредитуванні (ч. 3 ст. 1056 ЦК України). Аналогічні положення містить частина 1 статті 881 ЦК Російської Федерації [179], частина 1 статті 889 ЦК Вірменії [173] та стаття 143 БК Білорусії [73]. Прикладом вказаного підходу у законодавстві європейських країн є стаття 309 ЦК Швейцарії [854].
Загалом аналізуючи питання щодо цільового використання кредиту, маємо зазначити, що це питання бачиться нам неналежним чином врегульованим у законі. По-перше, на відміну від ЦК України, в окремих законодавчих актах України досі містяться посилання на цільове використання кредиту як обов'язкову ознаку кредитного договору (наприклад, ч. 2 ст. 345 ГК України [170], пп. 14.1.258 п. 14.1 ст. 14 ПК України [470]). По-друге, умови щодо цільового використання кредиту не мають належного позитивного регулювання в ЦК України. Зазначене, зокрема, стосується відсутності в законі норм, які б: а) зобов'язували позичальника, якщо кредитний договір укладено з умовою про цільове використання кредиту, забезпечити кредитодавцю можливість здійснення контролю за цільовим використанням кредиту протягом строку дії кредитного договору; б) встановлювали як окрему підставу для дострокового повернення кредиту невиконання позичальником обов'язку забезпечити кредитодавцю можливість здійснення контролю за цільовим використанням кредиту. На нашу думку, кредитодавець повинен мати право відмовитися від подальшого кредитування позичальника та вимагати дострокового повернення кредиту, а норми закону щодо цього мають бути диспозитивними.
З метою належного позитивного регулювання в цивільному законодавстві умов щодо цільового використання кредиту пропонуємо викласти частину 3 статті 1056 ЦК України у такій редакції:
«3. Кредитний договір може бути укладений сторонами з умовою про цільове використання кредиту.
У передбачених законом випадках кредитний договір повинен містити умову про цільове використання кредиту.
Якщо кредитний договір укладено з умовою про цільове використання кредиту, позичальник зобов'язаний забезпечити кредитодавцю можливість здійснення контролю за цільовим використанням кредиту в порядку, визначеному договором, протягом усього строку кредитного договору.
За невиконання кредитоотримувачем умов кредитного договору про цільове використання кредиту та /або обов'язків, передбачених частиною третьою цієї статті, кредитодавець, якщо інше не передбачено договором, має право відмовитися від подальшого кредитування позичальника за кредитним договором та вимагати дострокового повернення наданого кредиту, сплати процентів за час фактичного користування кредитом, відшкодування завданих збитків, сплати неустойки, якщо така встановлена договором, та сплати грошової суми відповідно до статті 625 ЦК України.» [22, с. 3-6; 33, с. 372].
Норми частини 2 статті 1056 ЦК України також надають позичальнику право на відмову (частково або в повному обсязі) від одержання кредиту. Така відмова може бути вчинена з будь-яких причин, якщо інше не передбачено законом або договором. Про відмову від отримання кредиту позичальник має сповістити кредитодавця до встановленого строку надання кредиту або його частини, якщо інше не встановлено законом або договором.
На нашу думку, норми частини 2 статті 1056 ЦК є надмірно ліберальними для позичальників - суб'єктів господарської діяльності. Вважаємо, якщо останні уклали кредитний договір, унаслідок чого кредитодавець уклав інші правочини, спрямовані на залучення коштів від третіх осіб та їх невикористання для проведення інших активних операцій кредитодавцем, що потрібні для здійснення кредитування, такий позичальник у разі відмови від отримання кредиту має відшкодувати кредитодавцю збитки. Зазначене особливо актуальне для консорціумного кредитування. Згідно з нормами статті 22 ЦК України недотриманні кредитодавцем у випадку дострокового повернення позичальником кредиту доходи є таким різновидом збитків, як упущена вигода. Стягнення таких збитків можливе лише в результаті порушення цивільного права кредитодавця, а воно, в разі якщо таке повернення дозволене кредитним договором, відсутнє. У свою чергу згідно з частини 4 статті 1166 ЦК України шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується лише у випадках, установлених Кодексом або іншим законом [791].
З огляду на це вважаємо, що частину 2 статті 1056 ЦК України доцільно викласти у такій редакції:
«2. Кредитоотримувач має право відмовитись повністю або частково від одержання кредиту до встановленого договором строку його надання, якщо інше не встановлено законом або договором. Таке право може бути використане кредитоотримувачем шляхом направлення кредитодавцю відповідного письмового повідомлення.
У разі відмови кредитоотримувача від отримання кредиту повністю або частково кредитодавець має право на відшкодування завданих йому збитків. Інше може бути встановлено законом або договором.» [33, с. 373].
|
Ще одне питання, яке потребує аналізу, пов'язане з правом кредитодавця вимагати від позичальника дострокового повернення кредиту параграф 2 статті 71 ЦК України не містить взагалі норм, які б регулювали дострокове повернення кредиту на вимогу кредитодавця. Оскільки до кредитного договору застосовуються норми щодо договору позики, в цьому питанні слід керуватись нормами статей 1050 та 1052 ЦК України. Враховуючи, що стаття 1050 ЦК України не містить строку, в який має бути повернутий кредит, останній підлягає поверненню у строк, встановлений у частині 1 статті 1049 ЦК України, якщо інше не встановлено договором. У свою чергу згідно статті 1052 ЦК України кредитодавець також має право вимагати від позичальника дострокового повернення кредиту та сплати процентів за ним: а) внаслідок невиконання позичальником обов'язків, установлених кредитним договором, щодо забезпечення повернення кредиту; б) внаслідок втрати забезпечення виконання зобов'язання або погіршення його умов за обставин, за які кредитоотримувач не несе відповідальності. Диспозиція цієї статті ЦК України вказує на забезпечення повернення позики, але не процентів, що обумовлено можливою безвідплатністю позики (ст. 1048 ЦК України) [791]. З цього вбачається, що відповідно норми статті 1052 ЦК України надають право позикодавцю вимагати від позичальника дострокового повернення позики та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України. Однак, оскільки договір позики може бути й безвідплатним, договором може бути встановлено інше, тобто право позикодавця вимагати повернення лише позики. З цього можна зробити висновок, що конструкція даної статті ЦК України не повною мірою відповідає інтересам кредитодавця за кредитним договором. У свою чергу, крім вищевказаного, право кредитодавця вимагати дострокового повернення кредиту встановлюють норми, що регулюють способи забезпечення виконання зобов'язань (наприклад, ст. 592 ЦК України [791], ст. 12 Закону України «Про іпотеку» [589]). Загалом з огляду на вищевказане можна вважати, що ЦК України не дає належного позитивного регулювання підстав, які надають кредитодавцю право на дострокове витребування кредиту. Зрозуміло, що останні можуть звертатись до суду також на підставі норм статей 651, 652 ЦК України. Однак у такому випадку їм доведеться доводити наявність відповідних правових підстав для розірвання або зміни кредитного договору у суді. З огляду на це кредитодавці, як правило, керуючись принципом свободи договору, намагаються встановити додаткові підстави для дострокового витребування кредиту в умовах кредитного договору (п. 3.2.3.2.3.2 Кредитного договору на придбання палива та п. 3.2.2.7.2 Кредитного договору про послуги «гарантовані платежі») [742]. Відтак слід звернути увагу на вирішення питання щодо дострокового повернення кредиту у законодавстві країн членів - ЄС на прикладі цивільного законодавства Німеччини. Згідно з § 498 НЦУ підставою для відмови у наданні кредиту або вимоги кредитодавця щодо дострокового повернення на вимогу кредитодавця є не тільки прострочення позичальника при поверненні частини кредиту (дефолт позичальника) [845], а й виникнення загрози неповернення кредиту або виникнення ризику такої загрози (§ 490 НЦУ [845]). Під виникнення загрози неповернення кредиту слід розуміти суттєве погіршення майнового стану або стану майна, що надане у забезпечення. У свою чергу під виникнення ризику такого погіршення можна розуміти навіть існування певної вірогідності неплатоспроможності позичальника. В свою чергу згідно статті 75 ЗБП Польщі, якщо позичальник не відповідає умовам надання кредиту або втрачає кредитоспроможность, банк може зменшити суму наданого кредиту або розірвати кредитний договір [862]. На нашу думку, у ЦК України слід не тільки закріпити перелік підстав для дострокового витребування кредитодавцем кредиту з позичальника, а й надати сторонам договору право встановлювати ці підстави в договорі за домовленістю. Зазначене має стосуватись кредитних договорів, на які не поширюється дія законодавства про захист прав споживачів. Прикладом такого підходу є стаття 821-1 ЦК РФ [431]. У зв'язку з викладеним маємо запропонувати доповнити параграф 2 глави 71 ЦК України статтею такого змісту: «Дострокове повернення кредиту на вимогу кредитодавця 1. Кредитодавець має право вимагати від кредитоотримувача дострокового повернення кредиту та сплати процентів за ним за час фактичного користування кредитом у разі: а) порушення судом процедури визнання кредитоотримувача банкрутом або прийняття рішення Національним банком України про віднесення кредитоотримувача-банку до категорії неплатоспроможних або настання інших обставин, які свідчать про те, що наданий кредитоотримувачу кредит своєчасно не буде повернений; б) втрати або виникнення загрози втрати забезпечення, наданого кредитоотримувачем або третьою особою, яке забезпечує виконання зобов'язань кредитоотримувача за кредитним договором. Ознакою виникнення загрози втрати забезпечення є порушення судом справи про визнання особи, що надала забезпечення банкрутом, або прийняття рішення Національним банком України про віднесення кредитоотримувача-банку до категорії неплатоспроможних, подання позову щодо визнання забезпечувального правочину недійсним або наявності інших обставин, які свідчать про те, що така третя особа не зможе виконати свої обов'язки перед кредитодавцем, або істотне погіршення умов забезпечення; в) прострочення повернення чергової частини кредиту або інше істотне порушення кредитоотримувачем умов кредитного договору та/або договору забезпечення та/або істотного порушення третьою особою умов правочину, що забезпечує виконання зобов'язань кредитоотримувача за кредитним договором. Перелік істотних порушень може бути встановлений сторонами у відповідному договорі; г) настання істотно погіршуючих обставин; д) в інших випадках, установлених договором або законом. 2. Для реалізації права на дострокове повернення кредиту кредитодавець зобов'язаний у письмовій формі повідомити кредитоотримувача про таку вимогу. Якщо інше не встановлено договором, кредитоотримувач відповідно до умов кредитного договору зобов'язаний повернути кредит та сплатити проценти за ним протягом 14 календарних днів з дати отримання вимоги. 3. Вимога (далі - повідомлення) кредитодавця направляється за адресою, вказаною стороною у кредитному договорі, а також за місцем знаходження юридичної особи та фізичної особи - підприємця, що зазначені в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань. Повідомлення надсилається поштою рекомендованим листом з повідомленням про вручення або вручається адресатові під розписку. Моментом отримання повідомлення кредитоотримувача вважається: а) дата, зазначена в поштовому повідомленні про вручення повідомлення за адресою (місцезнаходженням, місцем проживання) кредитоотримувача, вказаною в ньому; б) дата, зазначена на копії повідомлення представником кредитодавця при врученні повідомлення під розписку кредитоотримувача; в) дата відмови кредитоотримувача від отримання повідомлення, якщо ця відмова зафіксована організацією поштового зв'язку; г) дата, на яку повідомлення, надіслане поштою рекомендованим листом з повідомленням за адресою (місцезнаходженням, місцем проживання) кредитоотримувача, вказаною в ньому, не вручено у зв'язку з відсутністю адресата за вказаною адресою (місцезнаходженням, місцем проживання), про що організація поштового зв'язку поінформувала відправника повідомлення. 4. Норми цієї статті цього Кодексу не поширюються на договір про надання споживчого кредиту. 5. Якщо кредитоотримувач своєчасно не повернув суму кредиту, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу, проценти, передбаченні статтею 1056-1 цього Кодексу, за час фактичного користування кредитом, та відшкодувати кредитодавцю завдані йому збитки, якщо інше не встановлено договором» [33, c.377-378; 42, с.7-74]. У запропонованих вище змінах до закону як одна з підстав для відмови кредитодавця у наданні кредиту та для дострокового повернення кредиту на вимогу кредитодавця використовується термін «обставини, які істотно погіршують становище». Зазначеного поняття на цей час не містить чинне цивільне законодавство України. Його введення пропонується автором з метою мінімізації кредитних ризиків кредитодавців. Для цього пропонується доповнити параграф 2 глави 71 ЦК України статтею такого змісту: «Обставини, які істотно погіршують становище 1. Обставинами, які істотно погіршують становище, є будь-які обставини, що істотно погіршують або можуть погіршувати майновий стан кредитоотримувача, здійснювати негативний вплив на його власність (активи), його здатність виконувати зобов'язання. Такі обставини мають місце, якщо вони стосуються не тільки особи кредитоотримувача та його майнового стану, а й щодо групи осіб або окремих членів групи, в яку входить кредитоотримувач або третя особа, що надала забезпечення (за винятком застави/іпотеки) та їх майнового стану. До вказаних груп належать, зокрема, банківські групи, небанківські фінансові групи, господарські об'єднання, дочірні та материнські структури, холдингові компанії, інші групи пов'язаних осіб. Сторони кредитного договору мають право конкретизувати в договорі перелік учасників групи, перелік обставин, які істотно погіршують становище, а також визначити методику встановлення факту настання таких обставин. 2. Виникнення обставин, які істотно погіршують становище, надає кредитодавцю право відмовитись від надання кредиту повністю або частково, а якщо кредит вже надано кредитоотримувачу, вимагати дострокового повернення кредиту (повністю або частково) та звернути стягнення на забезпечення, якщо інше не встановлено договором.» [33, c.379-380]. Запропоноване поняття «обставини, які істотно погіршують становище» є оціночним. Відповідно наявність або відсутність цієї обставини має встановлюватись кредитодавцем, а у разі виникнення між сторонами договору спору - суд. Треба зазначити, що поняття «обставини, які істотно погіршують становище» суттєво відрізняється від поняття «обставини, що істотно змінилися», яке використовується в статті 652 ЦК України, та від поняття «невиконання умов кредитного договору щодо забезпечення, його втрати або погіршення», що міститься в статті 1052 Кодексу. Під ризиком зміни істотних обставин за договором у науці цивільного права можна розуміти ймовірність (можливість) покладення на сторону договірного зобов'язання невигідних майнових наслідків законом або договором при виконанні прийнятих на себе зобов'язань у разі зміни тих обставин, якими керувалися сторони при вступі в договірні відносини, що в свою чергу може призвести до порушення балансу майнових інтересів сторін [10, с. 49] На думку І. С. Канзафарової, істотна зміна обставин: 1) повинна статися не внаслідок поведінки контрагентів договору, а бути результатом певної дії ззовні, тобто відбувається зміна певних обставин, які є зовнішніми щодо правового зв'язку, що існує між контрагентами даного договору; 2) застосування статті 652 ЦК України не пов'язане з порушенням договору іншою стороною, дана стаття може застосовуватись лише у тому разі, коли сторона отримує належне виконання за договором. Істотну зміну обставин необхідно відрізняти від непереборної сили: перша не виключає можливість виконання договірного зобов'язання, а робить це виконання невигідним для сторони договору, остання зумовлює неможливість виконання зобов'язання [286]. Отже, істотна зміна обставин настає поза волею сторін, а підставою для розірвання договору є не сам факт істотної зміни обставин, а настання всіх чотирьох умов передбачених статтею 652 ЦК України. На нашу думку, відмінність істотно погрішуючих обставин від істотної зміни обставин може полягати у такому. По-перше, однією із чотирьох передбачених статтею 652 ЦК України умов є умова, згідно з якою із суті договору або звичаїв ділового обороту не має випливавати, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона. Відомо, що підприємницька діяльність є ризикованою (ст. 42 ГК України) [170]. На нашу думку, кредитодавець завжди несе ризик зміни фінансово-економічного стану позичальника. З огляду на це розірвання на підставі статті 652 ЦК договорів, як правило, майже неможливе, на що неодноразово вказували науковці [330, с. 36]. По-друге, сторони, в момент укладення договору, мали виходити з того, що така зміна обставин не настане. Вважаємо, довести це в суді кредитодавцю майже неможливо. Загалом негативно ставиться до задоволення позовів за статтею 652 ЦК України і судова практика [517]. У свою чергу поняття «невиконання умов кредитного договору щодо забезпечення, його втрати або погіршення», що міститься в статті 1052 ЦК України, акцентує увагу на невиконанні позичальником обов'язків щодо забезпечення повернення кредиту, або настання обставин втрати або погіршення забезпечення, за які кредитодавець не несе відповідальності. Що ж до запропонованого поняття «обставини, які істотно погіршують становище», то воно є ширшим та змістовнішим. Воно включає: а) обставини, пов'язані з особою та майновим станом позичальника; б) обставини, пов'язані з особою та майновим станом інших учасників групи осіб (за участю позичальника), які пов'язані між собою юридично-формалізованими зв'язками (наприклад, банківська група, небанківська фінансова група, холдингова компанія, господарські об'єднання), або групи пов'язаних осіб, пов'язаних між собою юридично неформалізованими зв'язками; в) обставини, пов'язані з забезпеченням, та /або з особою, яка вчинила забезпечувальний правочинин, з метою забезпечення виконання зобов'язань кредитоотримувача за кредитним договором. За рахунок диспозитивності запропонованих норм сторони кредитного договору можуть конкретизувати перелік обставин, які істотно погіршують становище (наприклад, винесення судом певних судових рішень щодо стягнення коштів з позичальника та/або члена групи, факти відкриття виконавчих проваджень щодо цих осіб, з визначенням граничної суми стягнення за рішення суду або провадження тощо), або виключити можливість застосування до відносин сторін обставин, які істотно погіршують становище. Запропоноване дасть змогу кредитодавцю оперативно реагувати не тільки на зміни у правовому статусі або майновому стані кредитодавця та/або особи, яка надала забезпечення, а й оперативно реагувати на зміни, що відбуваються в підприємницькому середовищі, що оточує позичальника або особу, яка надала забезпечення, з урахуванням усіх реально існуючих відносин позичальника та/або особи, яка надала забезпечення, з пов'язаними особами. |
|
|
Аналізуючи право споживача на дострокове повернення споживчого кредиту слід зазначити, що норми статті 16 Закону України «Про споживче кредитування» надають право споживачу в будь-який час повністю або частково достроково повернути споживчий кредит. При цьому закон забороняє кредитодавцю: а) відмовляти споживачу в прийнятті платежу у разі дострокового повернення споживчого кредиту; б) встановлювати споживачу будь-яку плату, пов'язану з достроковим поверненням споживчого кредиту [611]. На нашу думку, одна з проблем, яка не отримала вирішення в Законі України «Про споживче кредитування», пов'язана з отриманням споживачем часткової компенсації його витрат на сплату страхових премій страховикам, якщо таке страхування було передбачено договором про споживчий кредит, іпотечним договором (за його наявності або законом). Закон визначає відмову споживача від договору про споживчий кредит як підставу для припинення договорів щодо додаткових чи супутніх послуг, що були визначені як обов'язкові для отримання кредиту, укладених споживачем. Водночас у статтях 16, 20 Закону, які визначають правові наслідки дострокового повернення споживчого кредиту норми щодо можливості часткового повернення страхових платежів відсутні, що слід розглядати як його недолік. Вважаємо, якщо споживач достроково повністю виконав свої зобов'язання за договором про споживчий кредит, сплачені страховику страхові платежі мають бути повернуті страхувальнику за період, що залишився до закінчення строку договору страхування, за вирахуванням витрат на ведення справи, визначених при розрахунку страхового тарифу, та фактично здійснених страховиком виплат. У свою чергу наслідки відмови від договору страхування життя мають встановлюватись Законом України «Про страхування». У зв'язку з викладеним пропонуємо доповнити статтю 16 Закону України «Про споживче кредитування» частиною такого змісту: «За дострокової відмови страхувальника від договору страхування, у тому числі договору страхування предмета застави (іпотеки), договору страхування життя споживача та/або поручителя, якщо його укладення було обумовлено договором про споживчий кредит або вимогами закону, за умови, що споживач достроково повністю виконав свої зобов'язання за договором про споживчий кредит, сплачені страховику страхові платежі за період, що залишився до закінчення строку договору страхування, підлягають поверненню, за вирахуванням витрат на ведення справи, визначених при розрахунку страхового тарифу, та фактично здійснених страховиком виплат. Наслідки відмови від договору страхування життя встановлюються Законом України «Про страхування». Вимога страхувальника щодо повернення страхових платежів підлягає задоволенню страховиком у строки, встановленні у договорі страхування, але не пізніше 30 календарних днів з моменту надання страховику відповідної заяви страхувальника з доданням доказів дострокового виконання споживачем зобов'язань за договором про споживчий кредит.» [33, c.385]. Привертає увагу частина 3 статті 16 Закону України «Про споживче кредитування», що визнає нікчемною будь-яку умову договору про споживчий кредит, що передбачає сплату споживачем будь-якої плати у разі дострокового повернення споживчого кредиту. На думку О. О. Вишневського, «заявдяки наявності у споживача такого права кредитодавці лишилися змоги за допомогою завищених штрафних санкцій або інших комісій, зборів, лишити споживача права на дострокове повернення кредиту» [147]. Виникає й інше питання, наскільки зазначена заборона враховує майнові інтереси кредитодавця у ракурсі потреби збереження балансу прав та інтересів сторін договору. Розраховуючи вартість власного кредитного продукту, кредитодавець має розрахувати його таким чином, щоб покрити свої витрати та отримати прибуток. Зрозуміло, що з огляду на строковість споживчого кредиту, такий розрахунок кредитодавця має враховувати, зокрема, строк користування споживчим кредитом за договором. Отже надання споживчого кредиту може бути збитковим для кредитодавця за умови, якщо споживач здіснить дострокове повернення споживчого кредиту. Зрозуміло, що така ситуація є небажанною для більшості кредитних установ, які надають споживчі кредити за рахунок залучених коштів, які вони не можуть повернути вкладникам достроково. З огляду на норми ЦК України недоотримання кредитодавцем, у разі дострокового повернення споживачем кредиту, доходів є таким різновидом збитків, як упущена вигода (ст. 22 ЦК України). Однак стягнення таких збитків можливе лише в результаті порушення цивільного зобов'язання, а воно в даному випадку відсутнє. Крім того, умови договору про споживчий кредит, які обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими даним Законом, є нікчемними (ч. 2 ст. 12 Закону України «Про споживче кредитування» [611]). Відповідно для розв'язання проблеми відшкодування втрат кредитодавців, які виникають при достроковому поверненні споживчого кредиту, потрібно не тільки виключення з закону усіх імперативних норм, що забороняють встановлювати в договорі додаткову плату за дострокове повернення споживчого кредиту, а й внесення до Закону України «Про споживче кредитування» норм, які б давали змогу кредитодавцю отримувати таку додаткову плату. Говорячи про можливість сплати компенсацій за дострокове повернення споживчого кредиту, слід звернути увагу на те, як вирішується у законодавстві ЄС і законодавстві європейських країн це питання. Інститут права на дострокове повернення споживчого кредиту (повного або часткового) набув подальшого розвитку у статті 16 Директиви ЄПР 2008/48/ЄС від 23 квітня 2008 р. [216] Реалізація споживачем права на дострокове повернення споживчого кредиту за законодавством європейських країн у більшості випадків обумовлюється лише вимогою щодо завчасного наданням кредитодавцю повідомлення споживача про дострокове повне або часткове повернення кредиту. ... |
Подобные документы
Цивільне право як галузь права. Цивільний кодекс України. Поняття цивільного суспільства. Майнові й особисті немайнові відносини як предмет цивільно-правового регулювання. Юридичні ознаки майнових відносин. Методи, функції та принципи цивільного права.
курсовая работа [85,9 K], добавлен 18.12.2010Юридична сутність поняття орендних відносин. Обґрунтування комплексу проблем цивільно-правового регулювання орендних відносин. Розробка пропозицій щодо удосконалення цивільного законодавства, практика його застосування. Порядок укладання договору оренди.
курсовая работа [44,3 K], добавлен 30.01.2013Цивільно-правові відносини в сфері здійснення та захисту особистих немайнових та майнових прав фізичних осіб. Метод цивільного права та чинники, що його зумовлюють. Характерні риси імперативного елементу цивільно-правового методу правового регулювання.
курсовая работа [99,0 K], добавлен 13.04.2014Цивільне право України: поняття і система. Форми власності в Україні. Суб'єкти цивільно-правових відносин. Основні ознаки юридичних осіб. Цивільно-правові договори. Поняття і види.
контрольная работа [15,3 K], добавлен 26.09.2002Цивільно-правова характеристика спадкового договору як інституту договірного права, визначення його юридичної природи, змісту та правового статусу сторін спадкового договору, підстав його припинення та особливостей правового регулювання відносин.
автореферат [28,8 K], добавлен 11.04.2009Місце і роль юридичних фактів цивільного процесуального права України в цивільному процесі. Елементи механізму забезпечення результативності правозастосовчої діяльності для гарантування учасникам процесу законності та об’єктивності судового розгляду.
магистерская работа [88,3 K], добавлен 17.09.2015Проблема джерел права в юридичній науці. Поняття правового звичаю, специфічні риси. Правовий звичай в різних правових системах, в сім'ї загального права. Історична основа правового звичаю, його місце в системі джерел права, в правовій системі України.
курсовая работа [55,7 K], добавлен 08.04.2011Поняття і класифікація принципів цивільного процесуального права України. Підстави для розгляду справи у закритому судовому засіданні. Інформація, що відноситься до державної таємниці. Практика застосування принципу гласності у цивільному судочинстві.
курсовая работа [50,1 K], добавлен 29.11.2011Юридичний зміст категорії "функція". Напрямки дії права на суспільні відносини. Особливості функцій правового регулювання. Розмежування функцій єдиного процесу правового регулювання. Зовнішні, внутрішні функції правового регулювання та іх значення.
лекция [18,2 K], добавлен 15.03.2010Поняття завдання правового регулювання в сфері інформаційних відносин. Поняття правового регулювання і комп'ютерної програми. Законодавство про інформаційні відносини у сфері авторського права. Проблеми в законодавчій регламентації інформаційних відносин.
презентация [70,6 K], добавлен 19.02.2015Поняття та підстави представництва в цивільному праві України. Види представництва в цивільному праві України. Оформлення та умови дії довіреності, як підстави представництва у цивільному праві України.
курсовая работа [27,2 K], добавлен 17.10.2005Загальні положення про регулювання земельних відносин в Україні. Предметом регулювання земельного права виступають вольові суспільні відносини, об'єкт яких - земля. Регулювання земельних відносин. Земельне законодавство і регулювання земельних відносин.
реферат [19,2 K], добавлен 09.03.2009Основні засади системи цивільного права України. Поняття інститутів права. Поняття системи цивільного права. Єдність і розмежування інститутів цивільного права. Система цивільного права України. Реалізація цивільного права.
дипломная работа [113,8 K], добавлен 11.01.2003Спадкування за законом в римському приватному праві. Відкриття та прийняття спадщини. Коло спадкоємців за законом в Цивільному кодексі УРСР. Поняття та зміст спадкової трансмісії. Спадкування за законом в новому цивільному законодавстві України.
курсовая работа [32,5 K], добавлен 12.10.2009Особисті немайнові та майнові відносини, які вирішують питання організації відносин між суб’єктами цивільного права. Форми цивільно-правової відповідальності за порушення зобов’язань. Поняття прострочення боржника або кредитора. Вина в цивільному праві.
курсовая работа [43,8 K], добавлен 14.02.2015Історично-правове дослідження ідеї про гідність і честь, визначення їх соціальної значущості. Зміст та механізм здійснення суб'єктивного права особи на повагу гідності та честі. Вдосконалення цивільно-правового регулювання особистих немайнових відносин.
диссертация [219,3 K], добавлен 10.06.2011Поняття, характеристика та правове регулювання особистих немайнових прав, основні їх форми. Зміст відмінності правового захисту від правової охорони. Колізійне регулювання особистих немайнових прав у міжнародному приватному праві України й Польщі.
курсовая работа [46,9 K], добавлен 29.02.2012Поняття "евікції" та відповідальність за неї продавця у римському праві. З’ясування відповідальності продавця за відсудження товару у покупця в сучасному цивільному праві України, РФ та зарубіжних держав. Німецька та французька модель купівлі-продажу.
дипломная работа [68,1 K], добавлен 29.03.2011Земельні відносини в Україні в минулому. Розвиток земельних відносин у незалежній Україні. Поняття, зміст і функції управління. Земельний фонд України як об'єкт правового регулювання. Система органів управління у галузі використання та охорони земель.
курсовая работа [60,8 K], добавлен 27.05.2014Сутність і функції правового регулювання економічних відносин, місце у ньому галузей права. Співвідношення державного регулювання і саморегулювання ринкових економічних відносин. Визначення економічного законодавства України та напрями його удосконалення.
дипломная работа [183,2 K], добавлен 10.06.2011
