Український художній переклад та перекладачі 1920-30-х років

Батько Освальда - Фрідріх Бургардт - помер ще 1912 року. А з початком Першої світової війни молодому Бургардту довелося перервати навчання в університеті: його разом із тридцятьма німецькими юнаками царська влада визнала «небезпечними», заславши до Архангельської губернії (с. Мар'їна Гора біля Архангельська). Через рік було заслано його матір та сестру Жозефіну, які опинились у Курській губернії, а старшу сестру Вікторію заслали у В'ятську губернію.

Лише після революції 1917 року Освальд Бургардт отримав змогу повернутись із заслання. 1918 року він спершу заїздить до своєї родини в Курськ, і потім вони разом вирушають до Києва, де вирували жорстокі події Громадянської війни. Цей період життя Освальда Бургардта залишається найменш дослідженим. За пізнішим свідченням його племінника, сина сестри Вікторії Зігфріда Венде, восени 1918 р. Освальд Бургардт поїхав до Німеччини і його ледве не прикликали до кайзерівського війська. Він гостював у Вікторії, яка тоді мешкала в Данцігу, продавав газети разом з її чоловіком - безробітним на той час - Артуром Венде. Невдовзі Освальд Бургардт повернувся до Києва. 1920 року він закінчив університетське навчання, захистивши диплом. Пізніше вступив на дворічний курс аспірантури при дослідному інституті Української академії наук (з 1921 р. - ВУАН), де студіював германістику, отримавши 1923 року диплом першого ступеня [за матеріалами публікації: 149].

Окремі епізоди буремного життя Освальда Бургардта на початку 1920-х років дослідив відомий поет і літературознавець Петро Ротач, з'ясувавши зокрема, що в Полтаві влітку 1921 року майбутньому українському поетові довелося скуштувати ув'язнення органами більшовицького ЧК, «безневинно сидіти разом з групою української інтелігенції в тюрмі і врятуватись лише завдяки клопотанню В. Г. Короленка» [102].

Освальд Бургардт у роки голоду (1920-23) разом з Миколою Зеровим працював у містечку Баришівка викладачем у соціально-економічному технікумі (читав курс всесвітнього письменства) та трудовій школі, куди їх запросив директор М. Симашкевич. У баришівський період склалися особливо теплі стосунки Освальда Бургардта з Миколою Зеровим, і якщо українська поезія «здавалася йому доти безнадійно провінційною і неперспективною», то саме Зеров «допоміг йому розвіяти цей примітивний міф, заохотив його до збагачення української літератури перекладами, до власної творчості» [150]. У цій «Болотяній Лукрозі», як образно назвав Баришівку Микола Зеров, куди навідувався і Павло Филипович, склався духовний осередок поетів-«неокласиків», які плекали класичну форму, прагнучи наблизити українську літературу до світової (в Києві до них долучилися Максим Рильський і Михайло Драй-Хмара). Щоправда, самокритичний Освальд Бургардт не відразу наважився стати українським поетом, адже віршував російською до зближення з колом духовно споріднених із ним поетів - М. Зеровим, П. Филиповичем, М. Рильським та М. Драй-Хмарою, разом з якими він і сам стане частиною «ґрона п'ятірного» неокласиків, зосереджених на своєрідному панестетизмі, культивуванні досконалої мистецької форми. («В широкому річищі українського ренесансу

20-х років естетична концепція «неокласицизму» виявилася для нього єдино близькою» [150]). Одначе в 1920-ті роки Бургардт усе ж таки вважав, що його праця стане значно кориснішою в царині художнього перекладу та науковій галузі. Тому й оприлюднив у тогочасній періодиці лише три свої вірші: «На переломі» («Червоний шлях». - 1924. - № 7), «Жовтень. 1917» («Червоний шлях». - 1925. - № 9) та «Сковорода» (декламатор «Сяйво», упорядник М. Зеров, 1929).

Повернувшись восени 1922 р. до Києва, Освальд Бургардт у різний час, а нерідко у двох місцях одночасно, викладав у залізничному технікумі (1923-24), кооперативній школі (1923-27), Голосіївському сільськогосподарському інституті (1924-28), Київському інституті народної освіти - нині університет імені Тараса Шевченка (1930-31).

Освальд Бургардт - автор не лише численних поетичних перекладів з німецької, французької, англійської мов, а також публікацій про творчість західноєвропейських поетів (зокрема, про англійського лірика П. Б. Шеллі), про німецький експресіонізм, екзотику та утопію в німецькому романі, драматургію Генріка Ібсена й інше. Він друкував літературно-критичні та перекладознавчі статті, як-от аналітична розвідка творчості П. Шеллі (1925), статті «Леся Українка і Гейне» (1927), «Гейне в українських перекладах» (1930), рецензував твори українських письменників (оповідання В. Підмогильного, поезії М. Драй-Хмари, О. Журливої та ін.), переклади зарубіжних творів, зокрема, оповідання А. Франса в перекладах В. Підмогильного (Київ: ДВУ, 1925). Варта згадки й оперативна рецензія О. Бургардта на «Антологію американської поезії. 1855-1925», упорядковану Іваном Куликом (Харків: ДВУ, 1928), яку було вміщено в «Червоному шляху» за 1928 р., № 11. Упродовж 1927-30 років за редакцією Освальда Бургардта вийшла повна збірка творів Джека Лондона. У 1931-32 рр. харківсько-київське видавництво «Література і мистецтво» публікувало «Твори» Бернарда Шоу за редакцією Освальда Бургардта (вийшли тт. 5-й, 1-й, 3-й та 7-й). Також редагував збірки творів Ч. Діккенса, К. Гамсуна, Й.-В. Ґете.

Освальд Бургардт упорядкував із власних перекладів антологію німецької поезії під назвою «Залізні сонети» (Харків, 1925). І в оригіналі, і в перекладі цю збірку було видано анонімно, начебто як колективну творчість поетів-робітників, насправді ж авторство збірки належало Йозефу Вінклеру й розкрилося пізніше.

Серед перекладів Освальда Бургардта, опублікованих в радянських літературних журналах, зокрема, у харківському часописі «Червоний шлях» - переклади «Залізних сонетів» Йозефа Вінклера, які публікувались і окремим виданням, твори діяча міжнародного робітничого руху, одного із засновників Комуністичної партії Німеччини Карла Лібкнехта, вірші «До британського люду», «Ода до західного вітру», «Монолог з "Розкованого Прометея"» Персі Біші Шеллі, вірш «Лихо» чільного представника французького символізму Артюра Рембо (Ренбо), вірш «Вітер» Еміля Верхарна (Верхарена), оповідання «Смерть Мурдо» американського прозаїка Конрада Берковичі, твори якого видавались окремо і в перекладі Бургардта, вірші «Корабель революції» та «Хліба» видатного німецького поета і перекладача Фердинанда Фрайліґрата. У київському часописі «Життя й революція» - переклади із Жоржа Дюамеля, оповідання французького романіста Клода Фарара «Історія одного розбишаки», два вірші Вальтера Газенклевера, два вірші німецького поета-експресіоніста Яна ван Годдіса, вірші Генріка Ібсена «Гага» і «Світлополох». У катеринославському місячнику «Зоря» - із «Залізних сонетів» Йозефа Вінклера, вірш «Сонця вечірні» Поля Верлена.

Перекладав Освальд Бургардт і вірші у п'єсі П'єра Оґюстена Бомарше «Севільський цирульник», яку загалом переклали Є. Годило-Годилевська та О. Пивоварова (Харків-Київ: «ЛіМ», 1931).

До прозових перекладів Освальда Бургардта того періоду належить, приміром, збірка німецької письменниці Гермінії Цур-Мюлен «"Раб" та інші казки» (Харків: «Книгоспілка», 1925); повість «Завойовники Америки» шведського мандрівника, географа, журналіста Свена Гедіна (Харків: «Книгоспілка», 1926).

А праця над перекладами новел видатного німецького поета Ґеорга Гайма, виданих 1925 р. в київському «Слові», об'єднала в цьому виданні таких блискучих стилістів, як Освальд Бургардт, Максим Рильський та Віктор Петров.

Для альманаху «Сучасна чужоземна новела» (Київ: ДВУ, 1928) Освальд Бургардт переклав з німецької три оповідання: «Оповідання в сутінках» Стефана Цвайґа та оповідання Казиміра Едшміда під назвою «Лясо» й Карла Штернгайма під назвою «Бузеков».

1927 р. в перекладі Освальда Бургардта вийшла збірка оповідань відомого американського прозаїка Конрада Берковичі, написаних у 1925-26 рр., під назвою «Іліана» (Харків: «Книгоспілка»). Зазначимо, що 1929 року там само з'явилися два видання оповідань Берковичі - під назвами «Татарське плем'я» та «Коні», - проте в жодному з них імені перекладача не вказувалось (того-таки року в Києві було оприлюднено ще одну збірку творів Берковичі - «Вибрані оповідання» в перекладі П. Сумовського).

Серед нерадянських часописів, які з початку 1930-х років містили переклади Освальда Бургардта, слід згадати такі: львівський місячник «Вікна» - тут опубліковано в перекладі Бургардта вірш «Слова каліки» Йоганнеса Бехера; у львівському часописі «Вістник» із 1933 по 1939 рр. публікувались численні переклади Освальда Бургардта під літературним псевдонімом Юрій Клен - вірші «Калейдоскоп», «Обрій і не мріє…» Поля Верлена, «Звитяжці», «Дитинство героя», «Нова Держава», «Присяга» Стефана Ґеорґе, «Вовче закляття» та «Прояснення» Шарля Леконта де Ліля, «Станси (І). Твої руки», «Крізь дощ прорвавши враз жалобу сірих днів..», «Єдина в дні гіркої безнадії…» Жана Мореаса, «Осіння пісня» видатного релігійного письменника Поля Клоделя, а також вірші: «П'яний корабель» Артюра Рембо, «Душа моя…», «Мертве місто» французького поета-символіста останньої чверті XIX ст. Альбера Самена, «Петербурґ» ідеолога російського символізму Зінаїди Гіппіус, вірш «Вітер» Еміля Верхарна, «Ода до західного вітру» Персі Біші Шеллі, - цей вірш був опублікований перекладачем під своїм справжнім ім'ям (Освальд Бургардт) у «Червоному шляху» в 1920-х рр., його також переклала Антоніна Струтинська для «Вістника», - вірші «Привид» Стефана Малларме, «Ґранати» та «Кроки» Поля Валері, фраґмент із епічної поеми «Едда» під заголовком «Виправа по молот».

У варшавському літературному журналі «Ми», що виходив у 1933-39 рр., публікувались переклади Івана Дубицького, Наталі Лівицької-Холодної, Євгена Маланюка, Степана Левинського, Святослава Гординського, а також Освальда Бургардта, який подав до цього часопису оповідання німецького письменника Віллі Зайделя під назвою «Смерть Ахіллеса».

Важливо наголосити, що як поет, перекладач і літературознавець Освальд Бургардт сформувався у колі київських «неокласиків» на поч. 1920-х рр., хоча у 1920-ті роки він і написав української мовою лише кілька віршів та переважно займався поетичними перекладами з німецької, французької, англійської мов, а також літературно-критичними студіями. Опинившись на еміграції 1931 року, він продовжував декларувати вірність школі «неокласиків» і пізніше, коли розцвів його поетичний талант і він заявив себе як поет Юрій Клен, - у 1930-1940-ві роки й, особливо, в повоєнний період, не полишаючи своїх прагнень розвинути неокласицизм як цілісну течію. Так, «у період 1945-47 рр., коли на еміґрації сформувалася нова літературна організація - МУР - і з її «трибун» розпочалася критика традиції неокласицизму (в статтях В. Петрова, Ю. Шереха, Ю. Косача, І. Костецького, І. Багряного), то Юрій Клен, який побачив у цьому відверто деструктивну і ворожу тенденцію, з підкресленим апологетизмом виступив на захист неокласицизму» [2, с. 9]. Активно підтримували Юрія Клена у пропаганді школи «неокласиків» Михайло Зеров (Михайло Орест) та Володимир Державин, до голосів яких уже після смерті Юрія Клена в 1947 р. долучили свої голоси Борис Олександрів, Ігор Качуровський, Святослав Гординський, Остап Тарнавський, які своєю публіцистичною, поетичною й перекладацькою творчістю сприяли розширенню географічних меж та художніх параметрів неокласицизму, його своєрідному відродженню в українській літературі на еміґрації.

На рубежі 1920-х - 1930-х років Освальд Бургардт перекладав трагедію «Гамлет, принц данський», феєричну п'єсу «Буря» В. Шекспіра та символістську трагедію про кохання «Саломея» О. Уайльда. 26 березня 1930 року він склав угоду з Харківським Державним Видавництвом Літератури і Мистецтва, яке йому формально замовило переклад п'єси Шекспіра «Гамлет». Цій угоді передувало десятиріччя пошуків нових форм інтерпретації Шекспіра на українській сцені, започаткованих постановкою «Макбета» Київським Драматичним Театром (режисер вистави й виконавець ролі Макбета - Лесь Курбас). Це була вистава т.зв. «класичного експресіонізму», який пустив глибоке коріння в українську театральну свідомість 1920-х рр. (уплив курбасівського сценічного експресіонізму вчувається і в Кленових перекладах Шекспірових п'єс). Тоді український театр, як і література, розвивався напрочуд бурхливо, йшли вистави як в експериментально-модерністських, так і в класичних постановках, були й постановки Шекспіра («Отелло»: театр Львівської Бесіди, 1922 р.; «Приборкання гострухи»: Київський театр ім. Т. Шевченка, 1922 р.; «Отелло»: театр ім. М.Заньковецької, 1926 р.; «Сон літньої ночі»: Київський театр ім. І. Франка, 1927 р.), але існувала ще явна потреба в нових, сучасніших перекладах Шекспірових п'єс і передовсім - у перекладі «Гамлета», адже Кулішів переклад не міг виконувати роль конвенційного перекладу, який би відповідав мовно-естетичним запитам широкої глядацької аудиторії. Таким конвенційним, доступним масовому глядачу, сценічним і водночас глибинним у розкритті проблематики й високохудожнім у передачі поетики першотвору замислювався і створювався переклад Юрія Клена, перед яким «встала проблема - дати переклад рівня європейської культури, знайти «містки» в ньому, що вводили б українського глядача до глибшого розкриття тексту великого драматурга», - слушно вказує Валеріян Ревуцький, автор передмов до перекладених Кленом двох шекспірових п'єс «Гамлет» і «Буря», що вийшли окремим - четвертим - томом у складі чотиритомника його творів, виданих стараннями Фундація імені Юрія Клена в м. Торонто 1960 р. [98, с. 11]. Переклад «Гамлета», виконаний Освальдом Бургардтом, було надруковано згодом - у книжці «Хрестоматія західноєвропейської літератури для середньої школи» за редакцією О. І. Білецького (Київ: «Держлітвидав», 1936), щоправда, у скороченому вигляді й анонімно (власне, всі переклади у «Хрестоматії» були надруковані анонімно, але в передмові упорядник назвав тих перекладачів, яких можна було тоді назвати, - Л. Первомайського, М. Рильського, Д. Ревуцького, А. Гозенпуда, Ю. Корецького, І. Франка, Лесю Українку; щодо інших сказано лишень, що довелося скористатися з усього наявного матеріалу, піддавши його ґрунтовній переробці, - й то був для Олександра Івановича Білецького акт неабиякої мужності). Включили Бургардтового «Гамлета» й до перевидання «Хрестоматії» 1937 р.

Перекладами займалась і рідна сестра Освальда Бургардта - Жозефіна Бургардт, зробивши чималий внесок у царину художнього перекладу з німецької. Зосібна, найвідоміший роман Еріха Марії Ремарка «На західному фронті без змін», оприлюднений у Німеччині 1929 р., вийшов того ж року в перекладі Жозефіни Бургардт (Київ: «Сяйво») і був перевиданий 1930 року (Харків: «Український робітник»). До слова, того-таки 1929 року з'явився ще один переклад цього роману, виконаний Михайлом Балицьким, під назвою «На заході без змін» (Харків: «Рух»).

У перекладі Жозефіни Бургардт 1931 року вийшов і роман популярного в ті часи німецького письменника Бернгарда Келлермана «Брати Шелленберґи», написаний 1925 року (Київ: «Рух»). Окрім Жозефіни Бургардт, соціальні романи цього автора перекладали М. Рильський, В. Горовська і М. Туркало).

На початок 1930-х років Освальд Бургардт створив у Київському інституті народної освіти кафедру прикладного мистецтва (1930-31), як учений він брав активну участь у діяльності ВУАН. Але вже тоді гостро усвідомив, що від політичних звинувачень «неокласиків» у ідеологічній недружності до вульгарно-соціологічних канонів «пролетарської літератури» - лише маленький крок до фізичної розправи над ними, тому, не бачачи перспектив для себе у звироднілій «країні рад», він обрав рееміграцію до Німеччини. «Про цей намір знали тільки втаємничені, зокрема М. Зеров, котрий подарував йому сонет «Дим батьківщини» («Pro domo») [150].

Жахливі судові процеси над українською інтелігенцією, особливо процес СВУ, розпочатий 1929 року, замашні арешти діячів української культури переконали Освальда Бургардта в необхідності виїхати з України. З 1931 року як німецький громадянин він з дружиною оселяється в Німеччині, причому в перші роки свого життя в рееміграції, не маючи роботи, жив у родичів, давав приватні уроки та читав лекції під час літнього семестру в Мюнхенському університеті. З 1934 року почав працювати на кафедрі славістики у Мюнстерському університеті (Вестфалія), де з допомогою професора Дмитра Чижевського одержав вакантне місце викладача російської й української мов. Невдовзі отримав помешкання в Мюнстері, а згодом переїхав на околицю міста - станцію Моріп.

У цей час Освальд Бургардт тісно співпрацює з поетами «празької школи» Свою назву «празька школа» одержала через те, що переважна більшість об'єднаних нею поетів у 1920-х роках, як, скажімо, Олександр Олесь, жили у Празі чи в Подєбрадах і працювали або навчалися в тамтешній Українській господарській академії та Українському педагогічному інституті. (Євген Маланюк, Леонід Мосендз, Олег Ольжич, Олена Теліга, Юрій Дараган), що об'єднувались довкола львівського часопису «Літературно-Науковий Вістник», редагованого Дмитром Донцовим. У грудні 1933 року в цьому часописі з'явився філігранно викарбуваний сонет «Кортес», підписаний Юрієм Кленом. Читачі не відразу зрозуміли, що за цим псевдонімом стояв уже добре знаний їм перекладач, літературний критик, учений та один з київських «неокласиків» Освальд Бургардт. У «Літературно-Науковому Вістнику» Юрій Клен вміщує вірші та статті, відчуваючи спорідненість ідейно-естетичних принципів київських «неокласиків» із поетами празькою школи, з «одухотвореною вольовою цілеспрямованістю» їхньої лірики [150].

1936 року він захистив у тому-таки Мюнстерському університеті докторську дисертацію на тему «Головні мотиви творчості Леоніда Андрєєва» (написану німецькою мовою). Тут Юрій Клен написав більшість віршів, що склали основу збірки «Каравели» (Прага, 1943), тут же з'явилась і знаменита поема в октавах «Прокляті роки» (Краків, 1937) - данина світлій пам'яті київських «неокласиків», - у якій викриваються дві лінії більшовицької політики в Україні: удар по селянству як основі нації та удар по інтелектуальному ядру нації - українській інтелігенції, яку починаючи з процесу СВУ затавровують як «націоналістичну».

В рееміграції Юрій Клен продовжує перекладати: з німецької - твори Й.-В. Ґете, Р. М. Рільке, з французької - П. Валері, з англійської - драму «Буря» В. Шекспіра та ін. А з української на німецьку - твори Тараса Шевченка (які він також і досліджував як літературознавець), поезії «неокласиків», галицькі пісні.

1939 року Освальд Бургардт був мобілізований до німецького війська і працював спершу на курсах військових перекладачів, а 1941 року в чині майора служив при штабі тилової частини 17-ї армії як перекладач, пересувався разом зі штабом від села Ладижин над Бугом до Кременчука та Полтави [див.: 148]. Можемо лише уявити той жах і душевні муки етнічного німця й українського поета Освальда Бургардта, коли він ставав свідком жорстокості німецьких окупантів, з якими прийшов на свою другу батьківщину, до українців, коли бачив, як вони плюндрували таку дорогу його серцю Україну. Поета не оминула б сувора кара за його людяне ставлення до українців і протести проти жорстокого поводження з ними, якби наприкінці січня 1942 року він не потрапив у госпіталь, застудившись і захворівши на плеврит, коли під час відступу гітлерівських військ під наступом Червоної Армії машина, в якій їхав перекладач, застрягла в заметах під Лозовою [див.: 148].

Після лікування він був звільнений від військової служби і з січня 1943 року працював викладачем у Німецькому університеті та в Українському вільному університеті (Прага). У квітні 1945 року разом з дружиною й двома дітьми перебрався у місто Фольдервільдбад, яке розташоване у федеральній землі Тіроль, що в західній Австрії. Пізніше читав лекції в Інсбруцькому університеті, що в місті Іннсбрук - столиці федеральної землі Тіроль, - як позаштатний професор славістики: три спецкурси німецькою мовою («Історична руська граматика», «Билини», «Утворення Київського князівства») й один українською («Леся Українка та її переклади з Гейне»). Там разом з Леонідом Мосендзом та М. Левицьким брав участь у літературній містифікації: спільно писали сатиричні вірші - «Дияболічні параболи» - під псевдонімом «східняцького» поета Порфирія Горотака. У Тіролі створив і більшу частину епопеї «Попіл імперій» (1945-47) - «широкомасштабний літопис драматичних процесів XX ст., в якому розкривається неспростовна закономірність краху монархічних та деспотичних наддержав-потвор» [150], - однак не встиг її завершити, стилістично та композиційно впорядкувати.

Своїм незабутнім друзям - київським «неокласикам» Освальд Бургардт присвятив цінну працю - есе «Спогади про неокласиків», опубліковані 1947 року (уривки з цього есе публікувалися в журналі «Україна», 1990, № 20).

В Австрії Юрій Клен, як уже мовилося, продовжує перекладати. Упорядкував німецькомовну антологію «Поезія приречених», яка лишилась у рукопису. Його переклади сонетів Миколи Зерова німецькою мовою ввійшли до збірки Володимира Державина «Gelb und Blau» (1948).

Щоб підтримувати особисті зв'язки з українською літературною еміграцією, він тричі нелегально переходив німецько-австрійський кордон. У місті Мюнстер, що розташоване у федеральній землі Північний Рейн-Вестфалія, що на південному заході Німечини, поет і учений домовився про викладацьку роботу, а в австрійському місті Зальцбурґ, розташованому за 300 кілометрів на захід від Відня та за 150 кілометрів на схід від Мюнхена, він до осені 1947 року редагував журнал «Литаври», назва якого демонстративно збігається з однойменним антифашистським часописом Олени Теліги, розстріляної гітлерівцями 21 лютого 1942 року в Бабиному Яру. А ще Юрій Клен читав лекції, власні твори, уривки з епопеї «Попіл імперій» по репатріаційних таборах, де він знаходив українське товариство, як-от табір для переміщених осіб у німецькому місті Міттенвальд, що в Баварії, недалеко від австрійського кордону, який називали «українськими Афінами». Після Другої світової війни в 1946-51 роках у зоні американської окупації в місті Міттенвальд у кількох таборах для переміщених осіб (на гірських мисливських базах Jager-Kaserne (1946-51) i Pionier-Kaserne (1947-50) та в таборі Lager Luttensee) перебувало 3-4 тис. українців. Тут діяли дві українські греко-католицькі церкви, одна українська автокефальна церква, музична школа композитора З. Лиська, театр-студія Й. Гірняка й О. Добровольської, гімназія, спортивні товариства «Лев» та «СУМ-Прометей».

В останній свій нелегальний перехід кордону восени 1947 року Юрій Клен серйозно застудився, - тоді саме різко похолодало. Вже 24 жовтня - на власному авторському вечорі в українському таборі для переміщених осіб Зоммеркасерне - він відчув себе зле, а наступного дня не поїхав до Мюнхена, де мав читати заплановану лекцію в Українському вільному університеті. Зліг у ліжко із запаленням легенів. А невдовзі, ще не одужавши остаточно, вирушив до родичів у баварське місто Авґсбурґ. Ця поїздка трагічно обірвалася: 30 жовтня 1947 року Юрій Клен помер. Він похований в українській частині кладовища Вестфрідгоф [за матеріалами публікації: 149]. Для видання його творів 1954 року в Торонто було засновано Фундацію імені Юрія Клена.

1991 року в Києві видано збірку вибраних поезій і перекладів Освальда Бургардта (Юрія Клена) з передмовою знаного вченого і поета Юрія Коваліва. Наукові дослідження творчості Юрія Клена, його маловідомі оригінальні твори, переклади та спогади про нього зібрані у книжці «Творчість Юрія Клена в контексті українського неокласицизму та вісниківського неоромантизму» (Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження», 2004. - 392 с.).

2.1.2 Валер'ян Підмогильний

Валер'ян Петрович Підмогильний (1901, село Писарівка Павлоградського повіту на Катеринославщині (зараз Синельниківський район Дніпропетровської області) - 1937, урочище Сандармох, Карелія) - один із найвидатніших письменників і перекладачів «розстріляного відродження».

Размещено на http://www.allbest.ru/

Біографія цього надзвичайно обдарованого й високоінтелектуального прозаїка 1920-х - початку 1930-х років добре висвітлена в багатьох дослідженнях, тому подаємо лише основні координати його життя і творчості, зосередившись головно на перекладацькій діяльності.

За свідченням проф. В. К. Чапленка, батьків Валер'яна, хоч вони все своє життя прожили на селі й були селянського походження, звичайними селянами назвати не можна: Петро Підмогильний був управителем поміщицьких маєтків у селі Чаплі Новомосковського повіту під Катеринославом (пізніше - Січеслав, нині - Дніпропетровськ), куди родина переселилась, коли Валер'янові було близько 14 років. Після початкової сільської школи 1910 року Валер'яна віддають до Катеринославського реального училища, де він під псевдонімом Лорд Лістер друкує в шкільному журналі авантюрні оповідання. Перше оповідання під назвою «Важке питання» вийшло 1917 року. Реальне училище Валер'ян Підмогильний закінчив 1918 року з «відзнакою». Влітку того ж року з'явились його оповідання «Добрий Бог» і «Гайдамака» (Собачий Хутір). Тоді ж він вступив на математичний факультет Катеринославського університету (згодом навчався на правничому факультеті). 1919 року через скрутне матеріальне становище юний письменник залишає навчання заради вчительської праці в Катеринославі та Павлограді. Але від мрії про вищу освіту не відмовляється, вчиться самотужки, вдосконалює володіння французькою мовою, вивчає західноєвропейську літературу. Того року було написано чимало оповідань: «Ваня», «Старець», «Пророк», «На іменинах», «Дід Яким», «На селі», окремі з яких («Ваня» і «Старець») були надруковані у катеринославському журналі «Січ». Ці публікації, за висловом видатного літературознавця Григорія Костюка, стали «першою візитовою карткою нікому ще тоді невідомого молодого вісімнадцятирічного письменника» [49, с. 295]. «Відтоді, - продовжує Григорій Костюк, - його оповідання друкуються в багатьох найкращих тогочасних журналах і збірниках: «Січ» (1919), «Вир Революції» (1921), «Жовтень» (1921), «Шляхи мистецтва» (1921), «Нова Громада» (1923), «Веселка» (1923), «Нова Україна» (1923), «Червоний шлях» починаючи з 1924 року, «Життя й Революція» починаючи з 1925 року, та інших» [27, с. 295]. Це такі оповідання, як «В епідемічному бараці» (1920), «Собака» (1920), «Проблема хліба» (1922), «Іван Босий» (1922), «Син» (1923), «Військовий літун» (1923), «Історія пані Ївги» (1923), «Сонце сходить» (1924), «Третя революція» (1925) та повість «Остап Шаптала» (1921).

1920 року в Січеславському «Українському видавництві» вийшла перша збірка оповідань Підмогильного під назвою «Твори, том І», куди увійшли такі твори: «Старець», «Ваня», «Важке питання», «Пророк», «Гайдамака», «Добрий бог», «На селі», «На іменинах», «Дід Яким».

1921 року Валер'ян Підмогильний переїжджає до Києва, де працює бібліографом Книжкової палати, згодом переїжджає до містечка Ворзель під Києвом, де працює в школі, там же восени 1921 року одружується з донькою місцевого священика Катериною Червінською, в подальшому актрисою Театру юного глядача. Мешкаючи надалі в Києві, Валер'ян Підмогильний працює редактором у різних видавництвах: «Рух», «ДВУ», «Книгоспілка», в редакції журналу «Життя й Революція» (1925-34). Цей позагруповий, головно, літературно-мистецький часопис гуртував на своїх сторінках і неокласиків, і ланківців, і старших письменників (як-от Степан Васильченко, Микола Вороний), і зовсім молодих (як-от син Миколи Вороного Марко Вороний та ін.).

1922 року в харківському видавництві «Всеукрлітком» окремою книжкою вийшла його повість «Остап Шаптала», тоді ж у відомому українському видавництві Я. Оренштайна в Ляйпціґу окремо вийшла і збірка оповідань «В епідемічному бараці» (в серії «Загальна бібліотека», ч. 162). Машинописні копії оповідань зі збірки опинились і в деяких осередках української еміграції, зокрема, за свідченням Євгена Маланюка, в таборі інтернованих українських вояків у місті Каліш та у Празі [див.: 50, с. 284]. Наступного року в щомісячному журналі «Нова Україна» (Прага-Берлін, січень-лютий 1923) з'являються новели з циклу «Повстанці». Цей журнал, що його видавав у Празі Володимир Винниченко, пізніше фігурував у справі Підмогильного як речовий доказ його контрреволюційної діяльності [див.: 34].

Валер'ян Підмогильний змушений був офіційно, через редколегію журналу «Червоний шлях» виправдовуватись перед «органами» за ці еміґраційні видання, які, до речі, стали справжньою літературною подією на еміграції. Письменник тактовно пояснив, що київське видавництво «Час», куди він передав рукопис збірки ще взимку 1921 року, зволікало з її виданням через фінансові труднощі, а «офіційні літературні кола» виявили до нього «надто неприхильне» ставлення, щоб він міг сподіватись про видання своїх творів з їхньою допомогою, тому і вдався до «пошуків щастя» в популярного ляйпціґського видавця української книжки Я. Оренштайна через колишнього свого знайомого і земляка Євгена Вирового, відомого в часи революції катеринославського громадського діяча й видавця, який жив тоді у Берліні [див.: 50, с. 285].

Ці закордонні публікації несподівано зіграли позитивну роль у піднесенні популярності Підмогильного в радянській Україні. У ранніх 1920-х таке ще могло статися: замість ізолювати, вилучити письменника з літератури, як це було б у 1930-ті, Підмогильного, навпаки, почали більше друкувати й уважніше ставитись до його творів, що, звичайно ж, робило його твори популярнішими і почитнішими.

Того ж 1923 року окремо в Києві вийшло оповідання з часів голоду в Україні під назвою «Син», перевидано це оповідання 1925 року в «ДВУ». 1924 року у видавництві «Червоний шлях» вийшла нова збірка оповідань Підмогильного «Військовий літун». 1926 року київська «Книгоспілка» видала окремо оповідання «Третя революція», 1927 року в київському письменницькому видавництві «Маса» вийшла збірка оповідань «"Проблема хліба" та інші оповідання», куди було включено такі оповідання: «Сонце сходить», «Третя революція», «Син», «Військовий літун», «Історія пані Ївги», «П'ятдесят верстов», «Проблема хліба», «Собака», «В епідемічному бараці», «Смерть».

У Києві Валер'ян Підмогильний зблизився зі старшим поколінням неонародників та з неокласиками. І коли 1923 року утворилось письменницьке професійне об'єднання під абревіатурою АСПИС (Асоціація письменників), куди увійшли Людмила Старицька-Черняхівська, Наталя Романович-Ткаченко, Микола Зеров, Максим Рильський, Павло Филипович, Михайло Івченко, Дмитро Загул, Григорій Косинка, Борис Антоненко-Давидович та ін., він теж приєднався до цього об'єднання. Коли ж Асоціація письменників розпалась у 1924 році, група молодих і завзятих вихідців із неї утворює нове літературне об'єднання під назвою «Ланка» (назву придумує Підмогильний). До «Ланки» увійшли: Валер'ян Підмогильний, Борис Антоненко-Давидович, Євген Плужник, Марія Галич, Григорій Косинка, Михайло Івченко, Тодось Осьмачка, Борис Тенета, Яків Качура. 1926 року «Ланка» перейменовується на МАРС (Майстерню революційного слова), у створенні якої, знову ж таки, найактивнішу участь бере Валер'ян Підмогильний.

Високу письменницьку культуру Підмогильного сформував уплив творчої манери Михайла Коцюбинського, якого він вважав своїм наставником у мистецтві слова, а також стилістика французьких класиків від Гельвеція, Вольтера і Дідро до Стендаля, Бальзака, Мопассана і Франса, яких Підмогильний заглиблено читав в оригіналі й перекладав. А ще його творча манера в різних вимірах дотична до стилістики таких різних письменників, як Кнут Гамсун, Джек Лондон, Станіслав Пшибишевський, а також Антон Чехов, Володимир Винниченко, Леонід Андреєв і, можливо, ще й до не одного своєрідного європейського прозаїка. При всьому цьому комплексі стильових рис і мотивів у творчості Підмогильного, як рішуче стверджував проф. Григорій Костюк, він не був «сліпим наслідувачем того чи іншого свого попередника», «не був нічиїм епігоном чи наслідувачем» [50, с. 289]. Те, що його творам «властива різноманітність тематики, багатство образів, ідей і способів трактування» [50, с. 289], якраз і засвідчує, що Підмогильний був цілковито оригінальним, українським і водночас на сто відсотків європейським модерним письменником, відкритим для літературних вражень і захоплень, якими дихала Західна Європа.

В літературознавство Підмогильний зробив свій внесок, зокрема, сміливим для свого часу психоаналітичним дослідженням творчості Івана Нечуя-Левицького у праці під назвою «Іван Нечуй-Левицький» («Життя й революція», 1927, кн. 9), аналітичною статтею про поезію Максима Рильського під назвою «Без стерна» («Життя й революція», 1927).

Валер'ян Підмогильний у своїх публічних виступах сміливо відстоював мистецьку якість літератури, а у своїх оригінальних творах і перекладах доводив цю якість, відповідність європейським літературним смакам на ділі. Відомі його безпосередні висловлювання на захист мистецьких критеріїв в оцінках якості літературної продукції на противагу до нав'язуваних ззовні ідеологічних критеріїв. Так, 24 травня 1925 року Валер'ян Петрович виступив перед представниками літературно-громадських організацій, студентами та міською інтелігенцією на диспуті «Шляхи розвитку сучасної літератури», провівши у своєму виступі яскраву, дотепну паралель: «Коли б який-небудь товариш "спробував" написати сонату і сказав би, що це гарна соната, бо в неї гарна ідеологія, то ніхто не завагався б йому відповісти, що це музична нісенітниця, і ніхто б тієї сонати не слухав... У нас всякий твір, коли він абсолютно і категорично не відповідає вимогам офіційної ідеології, засуджують незалежно від того, чи гарний він, чи дійсний і чи потрібний» [цит. за публікацією: 34].

У Харкові 1928 року виходить друком роман «Місто» Підмогильного, а 1930 року в Москві з'являється його переклад російською мовою. За висловом Григорія Костюка, «поява "Міста" була вершком слави і популярности Підмогильного, як серед читачів, так і серед критиків. Не дивлячись на різко протилежні оцінки - від глибоко позитивної (А. Ніковський) до різко негативної (М. Могилянський) - ніхто все ж таки не заперечував літературно-мистецької сили і таланту В. Підмогильного» [50, с. 286]. Цим романом зачитувалась тогочасна українська молодь, він вважається першим справді урбаністичним романом в українській літературі. Та найважливіше - в романі повною мірою втілився європеїзм Підмогильного як письменника, тобто міцна наукова ерудиція, європейська культура подання читачеві твору з доброю детальною фактурою, точним відтворенням атмосфери доби, аксесуарів побуту, нюансів людських взаємин та переживань. Детальні описи призабутих київських вулиць і завулків, архітектурних пам'ятників, парків, пляжів, Дніпра, Університету, Академії, - «все це, - за висловом Григорія Костюка, - композиційно вмотивоване і вставлене в канву роману, творить його реальне тло і цим надає романові великого історико-культурного та пізнавального значення» [50, с. 292]. Саме такої прози вимагав від українських письменників талановитий літературний критик і перекладач, тонкий знавець західноєвропейської літератури Андрій Ніковський (до речі, автор приміток до перекладеного Підмогильним роману Анатоля Франса «Корчма королеви Педок»), який був переконаний, що мірилом вартості літературного твору є не лише стихійний талант письменника, його життєва інтуїція і психологізм оброблення теми, а ще й - у поєднанні з талантом - наукова ерудиція автора. За Ніковським, саме втіленого у творі знання й не вистачає українському письменству для того, щоб дорости до творів Бальзака, Франса чи Уеллса. Професор Василь Яременко так формулює цю тезу Андрія Ніковського: «Український письменник, за Ніковським, поступається перед європейським не талантом, а знаннями, ерудицією, а значить менше дає своєму читачеві і швидше губить свою присутність в історії літератури» [141].

Валер'ян Підмогильний утілював своїм «Містом» справді новий тип роману в українській літературі. А більшовицька влада, визнаючи популярність Підмогильного, навіть делегує його в цей час як представника радянських письменників України до Чехії - «для налагодження творчих зв'язків». У 1930 році перевидається його збірка оповідань «Проблема хліба».

Так на початку 1930-х pоків Підмогильний стає визнаним письменником, авторитетним перекладачем, консультантом з іноземної літератури при видавництві «Рух». Але невдовзі його усувають з посади літературного редактора поважного київського місячника «Життя й революція», який і зовсім закриють 1934 року, а твори письменника викреслять із планів журналів та видавництв. 1930 року в № 3-6 часопису «Життя й революція» ще встигає вийти його нова повість «Невеличка драма», закінчена 1929 року, однак цей твір, який продовжив лінію роману «Місто» на нову українську інтелектуальну прозу, миттєво піддадуть нищівній критиці. Утративши через неофіційну заборону редакторську працю, Валер'ян Підмогильний з того часу, «живе виключно з літературного, а головно, з перекладницького заробітку» [49, с. 296]. Протягом 1930-34 років - в атмосфері розгону маховика масових репресій, голодомору українського села -він гідно торує обраний ним шлях європеїзації української літератури, зосередившись, коли увірвались інші творчі можливості, на підготовці до друку перекладних видань французьких класиків: організовує та редагує видання творів Анатоля Франса у 25-ти томах, Оноре де Бальзака у 15-ти томах, перекладає романи Вольтера, Дені Дідро, Ґі де Мопассана, Проспера Меріме, твори Клода Гельвеція, Альфонса Доде, Жюля Ромена, Жоржа Дюамеля, П'єра Ампа та інших, заслуживши собі славу одного з найвизначніших українських перекладачів французької літератури, чиї переклади досі вважаються неперевершеними.

На початку 1932 року Підмогильний з дружиною і сином переїжджає до Харкова, де було легше видавати переклади, бо в Харкові, як столиці радянської України до 1934 року, знаходились видавничий та контрольний центри. Останньою прижиттєвою публікацією твору Валер'яна Підмогильного був друк у «Літературній газеті» 1933 року його новели «3 життя будинку», яка сприймається як трагічне передчуття письменником великого терору 1937 року: «…Класовий ворог, це в нас на кожному заводі й у кожній установі ніби штатна посада, яку хтось та повинен займати...», коли за таємним сталінським наказом людей почали розстрілювати «ні за що», а лише згідно з «квотою», розписаною для кожної області, причому обласні прокурори нерідко просили Сталіна збільшити для їхніх областей «квоти» на розстріл, а місцеві «особливі трійки» і розстрільні бригади, як стахановці, змагались одні з одними в «ударницькій праці».

У 1933-34 роках Валер'ян Підмогильний пише нову «Повість без назви», яку так і не буде надруковано, а самого письменника безпідставно арештують 8 грудня 1934 року в харківському будинку письменників «Слово», де він мешкав, у сфабрикованій в сталінському кабінеті «справі вбивства Кірова» (ця фальшивка дозволила Сталіну однією мітлою змести з-під осоння багатьох потенційно небезпечних для режиму мислячих людей, митців, учених, і не тільки в Україні).

11 січня 1935 року на допиті Валер'ян Підмогильний відверто визнав, що, на його думку, «політика колективізації привела українське село до голоду», за що йому інкримінували приналежність до «групи письменників-націоналістів з терористичними настроями у ставленні до вождів партії». Одержавши вирок без оскарження, Валер'ян Петрович був засланий до концтабору на Соловки «терміном на десять років з конфіскацією особистого майна». Є відомості, що в соловецькому таборі, навіть в екстремальних умовах ізолятора, Підмогильний продовжував писати, що засвідчують його листи до дружини (а їх збереглося 25), в яких він розповідає про свої переклади та розпочаті твори (кілька оповідань і роман про колективізацію «Осінь, 1929»), проте всі вони вважаються втраченими.

3 листопада 1937 року до двадцятилітнього ювілею Жовтневої революції Валер'яна Підмогильного розстріляли в урочищі Сандармох у Карелії (разом з ним були розстріляні Микола Зеров, Лесь Курбас, Валер'ян Поліщук, Микола Куліш, Мирослав Ірчан, Юліан Шпол, Григорій Епік). Реабілітовано Валер'яна Петровича Підмогильного 1956 року. На Байковому цвинтарі в Києві є могила сім'ї Підмогильних [див.: 32, с. 42-44].

Особливо помітною редакторською працею Валер'яна Підмогильного став багатотомник «Творів» Анатоля Франса, це видання було розпочате 1930 року в Києві у «Книгоспілці», а продовжене 1931-1933 років у Харкові в «Літературі і мистецтві» [див. багатотомне видання: 133]. Чимало томів у багатотомнику містили переклади самого Підмогильного, а саме том 2-й - роман «Пінгвінський острів» («L'Оle des Pingouins»), том 3-й - роман «На білому камені» («Sur la pierre blanche»), том 4-й - гострополітичний роман із серії «Сучасна історія» («Histoire Contemporaine») «Вербовий манекен» («Le Mannequin d'osier»), том 8-й - ще один гострополітичний роман із цієї серії «Тінявий берест» («L'Orme du mail»). Окрім того, переклади Підмогильного з Анатоля Франса неодноразово публікувались окремим виданнями: 1925 року в харківському «ДВУ» - збірка «Оповідання», 1926 року в київському «Слові» - збірка оповідань Франса під назвою «Світання» (за редакцією Андрія Ніковського), 1927 року в київському «Часі» - роман «Таїс» («Thaїs»), 1929 року в харківській філії «Книгоспілки» - роман «Корчма королеви Педок» («La Rфtisserie de la reine Pйdauque»), 1930 року в одеській філії «ДВУ» - збірка «Три оповідання», 1935 року в харківському видавництві «Художня література» - повість «Сорочка» Франса (щоправда, вже без імені перекладача).

Як перекладач Валер'ян Підмогильний брав найактивнішу участь також у «Книгоспілчанському» багатотомнику «Творів» Ґі де Мопассана (1927-30), зокрема, його переклади вийшли у таких томах: том 2-й - роман «Сильна як смерть» та оповідання «На воді», том 3-й - роман «Любий друг», який 1928 р. було видано «Книгоспілкою» і як окрему книжку, том 10-й - роман «Монт-Оріоль», який 1930 р. «Книгоспілка» також видала окремо.

Одним із книгоспілчанських видань творів Альфонса Доде стала збірка оповідань «Листи з вітряка», опублікована 1926 року в перекладі Валер'яна Підмогильного. Того ж року «Книгоспілка» видала оповідання Жюля Ромена «Атака автобусів» у тому ж перекладі.

1927 року «Книгоспілка» випустила в Харкові у перекладі Підмогильного відомий роман Оноре де Бальзака «Le pиre Goriot» під назвою «Горіо». Романи Бальзака одного циклу «Бідні родичі. Кузен Понс» та «Бідні родичі. Кузина Бета» вийшли у тому ж перекладі в «ДВУ» 1929 року. А серед «книгоспілчанських» харківських видань 1927 року, здійснених у перекладі Підмогильного, - і роман Проспера Меріме «Коломба» (одночасно Підмогильний працював над сценарієм фільму за цим твором).

Видатною заслугою Підмогильного-перекладача стало донесення до українського читача творів французьких просвітників XVIII ст. 1927 року в Києві був опублікований програмний роман Вольтера «Кандід, або Оптимізм» за редакцією Миколи Зерова. 1932 року в Харкові з'явився програмний твір Клода Гельвеція «Про людину, її розумові здібності та її виховання», 1933 року в харківському видавництві «Радянська література» вийшов двотомник «Вибраних творів» Дені Дідро (том перший містив романи «Черниця» та «Небіж Рамо», том другий - роман «Жак-фаталіст і його пан»).

Серед менш значимих, але популярних у 1920-ті роки французьких письменників, яких високо цінувала тогочасна критика, був П'єр Амп, окрема чимала збірка оповідань якого під назвою «Люди» з'явилась 1927 року в харківському «ДВУ» в перекладі Валер'яна Підмогильного, а 1931 року в «Літературі і Мистецтві» вийшла ще одна збірка «Оповідань» Ампа в перекладі Г. Виноградової та В. Підмогильного. Друкувались оповідання П'єра Ампа в перекладі Підмогильного і в тогочасних радянських часописах: у київському «Глобусі», який виходив двічі на місяць, - оповідання «Пригода» та «Що сталося?», у харківському місячнику «Червоний шлях» - оповідання «В'язниця».

Все того ж 1927 року в перекладі Валер'яна Підмогильного з французької мови з'явилась повість основоположника сучасної китайської літератури Лу Сіня (справж. - Чжоу Шужень) під назвою «Справжня історія А-К'ю». Паралельно в тому ж перекладі ця повість публікувалась у часописі «Вапліте» (від «Вільна Академія Пролетарської Літератури») під назвою «Життя А-Кі».

Переклади Підмогильного друкувалися з середини 1920-х і до початку 1930-х років у декількох радянських часописах. Зосібна, у вищезгаданому київському «Глобусі» - оповідання Жигмонда Моріца «Сім копійок», у київському місячнику «Життя й революція» - прозові твори лауреата Гонкурівської премії Жоржа Дюамеля «Лист про вчених» та «Лист про аматорів».

За редакцією Валер'яна Підмогильного виходили переклади з різних мов, зокрема, 1934 року ще встигли з'явитись під його іменем як редактора окремі видання російських класиків: комедія «Мертві душі» Миколи Гоголя у видавництві «Література і мистецтво» та оповідання «Муму» Івана Тургенєва в харківсько-одеському видавництві «Дитвидав УСРР», а також у «Літературі і Мистецтві» - «Вибрані твори» Оноре де Бальзака (Том 1).

У наш час деякі переклади Підмогильного вже перевидані: це роман Мопассана «Монт-Оріоль» (Мопассан Гі де. Монт-Оріоль: Роман / Валер'ян Петрович Підмогильний (пер.з фр.). - Львів: «Каменяр», 1993. - 192с.), філософський трактат Гельвеція «Про людину, ії розумові здібності та її виховання» (Гельвецій К. А. Про людину, ії розумові здібності та її виховання; Пер. з франц. В. Підмогильний. - Київ: «Основи», 1994. - 416 с.), роман Дідро «Жак-Фаталіст» (Дідро, Дені. Жак-Фаталіст / Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України / В. Підмогильний (пер.). - Харків: «Фоліо», 2007. - 447 с.).

Дотичною до перекладацької була словникарська праця Валер'яна Підмогильного, який спільно з Євгеном Плужником уклав російсько-український фразеологічний словник «Фразеологія ділової мови» (1926, перевидання 1927).

2.1.3 Михайло Рудницький

Размещено на http://www.allbest.ru/

Михайло Іванович Рудницький (1889, містечко Підгайці, колишній повітовий центр Східної Галіції Австро-Угорської монархії, нині районний центр у Тернопільській області - 1975, Львів) - державний і громадський діяч (секретар дипломатичної місії УНР), письменник, публіцист, літературний критик, літературознавець, перекладач і педагог. Народився в сім'ї нотаріуса. Брат Мілени Іванівни Рудницької (1892, Зборів - 1976, Мюнхен) - журналістки, письменниці, громадсько-політичної діячки, дипломата, учительки середніх шкіл; Івана Кедрина (справжнє прізвище: Рудницький; 1896, Ходорів - 1995, Нью-Джерсі, США) - українського політичного діяча і журналіста; Антона Івановича Рудницького (1902-1975) - композитора, піаніста і диригента оперових театрів у Харкові (1927-30) та Києві (1930-32), який також диригував оркестрами у Львові, Варшаві, Ковні, з 1939 р. у США, хорового диригента, зокрема хору «Кобзар» у Філадельфії (з 1953 р.), викладача музичних шкіл у Харкові, Києві, Львові, Філадельфії (з 1962 р. професора Музичної Академії), лауреата Золотої медалі Френсіса Гопкінса (1969).

По завершенню Бережанської гімназії 1907 року вступив на філософський факультет Університету імені Яна Казимира у Львові, а 1914 року захистив у цьому університеті дисертаційну працю «Іван Франко як письменник і критик» на здобуття наукового ступеня доктора філософії. Навчаючись в університеті, у 1907-14 роках працював у львівському видавництві «Польська книгарня», у 1915-18 роках перебував у місті Києві, де певний час викладав на філологічному факультеті Київського Імператорського Університету Святого Володимира. У 1910-11 і 1921-22 роках продовжував освіту в Парижі, у школі гуманітарної освіти у Сорбонні, а в 1920-21 роках - у Лондоні, де особисто познайомився з багатьма відомими тогочасними літераторами, діячами європейської культури.

Повернувшись до Львова, працював професором Львівського (таємного) українського університету (1922-25) - нелегального українського вищого навчального закладу, заснованого у 1921 році з ініціативи Наукового товариства ім. Шевченка, Товариства українських наукових викладів ім. П. Могили та Ставропігійського Інституту у Львові у відповідь на закриття польською владою українських кафедр у Львівському університеті та заборону навчання в ньому для студентів української національності (проіснував до 1925 року).

Чимало часу і сил Михайло Іванович віддав публіцистичній роботі в періодичних виданнях. У 1922-29 роках він завідував літературним відділом провідної львівської щоденної газети «Діло» (куди, зокрема, подав цикл публікацій «Листи з Лондона»), у 1929-39 роках був її співредактором, водночас у 1934-39 роках працював співредактором журналу «Назустріч». У журналістиці активно працював до 1939 року, проте ще у 1939-40 роках був завідувачем відділу критики газети «Вільна Україна». 1937 року був обраний професором кафедри української літератури Університету імені Яна Казимира у Львові, але польське керівництво не затвердило цього обрання.

У 1939-41 роках Михайло Іванович завідував кафедрою зарубіжної літератури Львівського державного університету імені Івана Франка. Під час війни вчителював у Галицькому районі Станіславської (нині Івано-Франківської) області. З 1944 року повертається на роботу до Львівського державного університету імені Івана Франка, де очолив кафедру англійської філології й одночасно до 1949 року виконував обов'язки декана факультету іноземних мов. 1945 року Вища Атестаційна Комісія України затвердила Михайла Рудницького у вченому званні професора. У 1947-58 роках він завідував кафедрою англійської філології, у 1949 році обіймав посаду декана факультету іноземних мов університету. У 1951-53 роках за сумісництвом викладав на кафедрі мови та літератури Українського поліграфічного інституту імені Івана Федорова. У 1958-63 роках - професор кафедри української літератури Львівського університету імені Івана Франка. Член Спілки письменників СРСР [довідка укладена за джерелами: 33, с. 280; 43; 104].

Початок його творчої біографії пов'язаний з першими публікаціями віршів та прозових етюдів 1905 року в чернівецькій газеті «Буковина», 1906 року - в журналі «Світ». Але першу поетичну збірку видав значно пізніше: це була збірка поезій у прозі «Очі та уста» (1932), куди увійшли поетичні новели-мініатюри, в яких задокументовано особисті переживання автора та втілено ліричні чуття.

Збірка оповідань «Нагоди і пригоди» (1929) засвідчила значний талант Михайла Рудницького як письменника-портретиста. У подальшому він зробив вагомий внесок у жанр літературного портрету та мемуаристику своїми збірками спогадів-новел з літературного і театрального життя: «Творчі будні Івана Франка» (1956), «Письменники зблизька» (тт.1-3, 1958-64), «В наймах у Мельпомени» (1963), «Ненаписані новели» (1966), «Непередбачені зустрічі» (1969) та ін. Збірка оповідань «Змарнований сюжет» побачила світ у 1961 році.