Для цього використовуються:

Різні фактори педагогічного впливу (роз'яснення, спонукання, підбадьорення словом чи прикладом і т.д.).

Спеціальні засоби, методи і прийоми:

способи “налаштування”, мобілізації і зняття напруженості, основані на виконанні спеціальної розминки, вправ на розслаблення й інших рухових дій, що сприяють досягнення необхідного психічного стану;

ідеомоторні вправи (відтворення подумки рухових дій з концентрацією уваги на вирішальних фазах), а також “самонакази” й інші прийоми самоспонукання, що використовуються під час виконання змагальних чи підготовчих вправ;

специфічні методи і прийоми “психорегуляційного тренування”, які проводяться під керівництвом спеціаліста чи самостійно. Вони розраховані як на глибоку релаксацію (розслаблення, заспокоєння), так і на психічну мобілізацію на майбутню роботу.

Можна сподіватися, що в перспективі цей різновид підготовки буде інтенсивно розвиватися. В цьому переконують психологічні дослідження. В одному із них, наприклад, міститься така інформація: “Сучасні дослідження показують, що внаслідок давнього походження відділи спинного мозку, що контролюють психомоторну систему, обробляють отриману сенсорними системами людини інформацію приблизно в 1,3 млн. разів швидше, ніж відділи еволюційно більш молодого головного мозку. А тому спортсмену необхідно навчитися відключати в момент екстремальних ситуацій свою свідомість з метою ліквідації гальмівних впливів з боку лобних доль головного мозку, іншими словами, треба вміти “довірити себе своєму тілу.”

Інтегральна підготовка. Вона, по суті являє собою оптимальне поєднання в тренувальному процесі аналітичного і синтетичного підходів. Перший із них полягає в цілеспрямованій роботі над вдосконаленням окремих різновидів підготовленості, а другий - у забезпеченні злагодженості комплексних проявів усіх різновидів підготовленості, що досягається планомірною змагальною практикою.

Раніше цей різновид підготовки розглядався як додатковий, і реалізувався він лише на етапах, що передували участі у відповідальних змаганнях. Сьогодні ж погляд на інтегральну підготовку став суттєво іншим. Тепер засобам інтегральної підготовки відводиться значне місце в усіх періодах тренувального макроциклу.

3. Характеристика принципів, що реалізуються в процесі спортивного тренування

Оскільки спортивне тренування є педагогічним процесом, то при його побудові і здійсненні враховуються так звані дидактичні принципи, або, іншими словами, - загальнопедагогічні принципи. Термін “загальнопедагогічні” вжитий для того, щоб підкреслити, що ці принципи працюють у будь-якому педагогічному процесі, у тому числі і в спортивному тренуванні. Це такі принципи: усвідомлювання і активності; наочності; доступності та індивідуалізації; систематичності; поступовості; міцності засвоєння навчального матеріалу. Особливості реалізації їх для випадку, коли педагогічний процес організується з метою фізичного вдосконалення людини, розкриті в дев'ятому розділі підручника.

Але, оскільки спортивне тренування є одночасно і спеціалізованим педагогічним процесом, то з роками напрацювались і спеціальні керівні ідеї (принципи), що відбивають цю його специфіку. Таких спеціальних принципів спортивного тренування шість: спрямованість підготовки спортсменів до вищих досягнень, поглиблена спеціалізація й індивідуалізація; єдність загальної і спеціальної підготовки; безперервність тренувального процесу; хвилеподібність динаміки навантажень; циклічність тренувального процесу; взаємозв'язок структур змагальної діяльності і підготовленості спортсмена. Коротко схарактеризуємо названі спеціальні принципи.

Принцип спрямованості підготовки спортсменів до вищих досягнень, поглибленої спеціалізації й індивідуалізації. Прагнення до максимуму само по собі означає спеціалізацію. Це універсальне положення. Цікаві у зв'язку з цим міркування Ч.Дарвіна, висловлені ним в його класичній праці “Походження видів шляхом природного добору”. Він аналізує ряд критеріїв, на основі яких біологи стараються визначити, які з видів є більш досконалі, а які - менше, і зупиняється, як на найбільш визначальному, такому критерії - спеціалізація органів. У людини, як виду, що знаходиться на верхівці еволюційної драбини, така спеціалізація найвираженіша.

Отже, якщо ми прагнемо до максимуму, то спеціалізації уникнути неможливо, і спорт не є тут винятком. Сьогодні для теоретиків і практиків спорту це аксіома. Та не завжди так було. Так, у 1916-17 рр. вийшла книга Б.О. Котова “Олімпійський спорт”. У ній він висловлюється за спортивний універсалізм. Така позиція зрозуміла, бо в ті часи рівень спортивних досягнень був відносно невисоким. Сам Борис Олексійович був різнобічним спортсменом: успішно займався плаванням, тенісом, хокеєм, бігом на ковзанах і лижах, як один із найсильніших легкоатлетів Росії 1912-1917 рр. входив до збірної команди на п'ятих олімпійських іграх, був чемпіоном Москви з десятиборства, призером І і ІІ Російських Олімпіад з бігу на 100 і 110 м з бар'єрами, в стрибках у висоту, рекордсменом Росії в стрибках у довжину.

Перехід до переконання про необхідність поглибленої спеціалізації і, як наслідок, до поглибленої індивідуалізації, здійснювався поступово і завершився в кінці сорокових років, а точніше, в 1949 році, коли вийшла в світ робота М.Г. Озоліна “Тренування легкоатлета”, де необхідність безперервного і спеціалізованого тренування була достатньо обґрунтована.

Та це не означає, що не було на той час людей, які розуміли хибність позиції спортивного універсалізму. Професор В.В.Гориневський висловився з цього приводу так: “Не можна бути спортивним універсалом, тобто любити і віддаватися всім видам спорту без розбору. Така універсальність - дилетантизм, що не дозволяє проявлятися індивідуальності у всій її глибині”.

Принцип єдності загальної і спеціальної підготовки. В основі такої єдності лежать два фундаментальних положення.

Взаємозв'язок усіх органів, систем і функцій в організмі. Французький природодослідник Ж. Кюв'є (1769-1832) так писав з цього приводу: “Спосіб існування кожної частини живого тіла тримається сукупністю всіх інших частин, тоді як у неорганічних тілах кожна частина існує сама по собі.” Розвиваючи цю ідею, він формулює свою концепцію про кореляцію органів. Цю концепцію в біологічній літературі ще називають принципом кореляції органів. Суть її стосовно спортивної діяльності буде звучати так: граничний розвиток будь-якої якості можливий лише в умовах загального підвищення функціональних можливостей організму.

За даними Ф.З. Меєрсона постійна експлуатація вузького кола функцій, вступаючи в протиріччя із закономірностями пластичного оновлення структур організму, може в крайніх випадках призвести до патології. Він у своїй роботі описує цікаві дослідження Bloor at all (1969) з тренуванням молодих тварин. Вони показали, що маса серця у піддослідних наростає значніше, ніж у дорослих тварин, до того ж відбувається збільшення числа м'язових одиниць на одиницю площі і збільшення числа капілярів.

Такі адаптаційні механізми, зрозуміло, більш бажані, ніж тільки гіпертрофія м'язових волокон. Та далі було виявлено, що поряд зі збільшенням числа м'язових волокон зменшилася вага нирок на 10-15 %, зменшилась кількість клубочків і нефронів у них, зменшилась також кількість клітин печінки, хоч вага лишилась без змін. Аналогічна картина спостерігалась у корковому шарі надниркових залоз. Кількість клітин у ньому зменшилась на 30 %.

Ф.З. Меєрсон вважає, що клітинний фонд організму уже на ранніх етапах онтогенезу не є безмежним, що перерозподіл цього фонду відбувається відповідно до домінування системи за принципом “охрімової свити” (від поли відрізав, до рукава пришив і навпаки). Не дивлячись на досконале пристосування робочих органів до систематичної м'язової роботи, в ранньому онтогенезі воно дістається організму надто дорогою ціною.

Все це взяте разом (і концепція Ж. Кюв'є, і міркування Ф.З.Меєрсона) є прямим свідченням шкідливості ранньої спортивної спеціалізації.

Взаємозв'язок рухових умінь і навиків. Чим більше (як за кількістю, так і, певною мірою, за координаційною складністю) рухових автоматизмів записано на нейронах різних рівнів побудови рухів, тим сприятливіші передумови для утворення нових форм рухової діяльності.

Цей принцип у теорії спорту сформульований досить давно, але по-справжньому був усвідомлений (особливо спеціалістами-практиками) відносно недавно, у вісімдесятих роках, коли відбулася значна інтенсифікація дитячо-юнацького спорту. Більш докладно про це говориться в останньому розділі, де мова йде про особливості тренування дітей.

Принцип безперервності тренувального процесу.

Сьогодні цей принцип звучить тривіально. Зараз навіть нефахівець з питань фізичного вдосконалення людини розуміє, що досягнення високих результатів неможливе без цілорічного, безперервного тренування.

Та, знову ж таки, таке переконання народилося не відразу, воно викристалізовувалось поступово. Як зазначає Л.П.матвєєв, лише на початку 30-х років у нас вперше почало впроваджуватись цілорічне тренування (за свідченням М.Г.Озоліна, ініціаторами його були легкоатлети). Та навіть в роботі К.Х. грантиня “Зміст і загальні основи планування процесу спортивного тренування” (1935-39 рр.), яка є підсумковою роботою довоєнного періоду з питань спортивного тренування, ще допускається певна перерва тренувального процесу або ж переключення на додаткову спортивну спеціалізацію. І лише в післявоєнні роки, коли значно зросли спортивні досягнення, слушність положення про безперервність тренувального процесу стала незаперечною.

Принцип хвилеподібності динаміки навантажень.

Раніше відзначалось (див. п'ятий підрозділ дев'ятого розділу), що при збільшенні частоти занять, значних навантаженнях на них і за умови, що вони (навантаження) повинні збільшуватися, їх динаміка неминуче набуває характеру хвилі. Це зумовлено такими причинами: періодичними коливаннями стану організму через природну ритміку фізіологічних процесів і загального режиму діяльності; гетерохронність відновних процесів; протиріччя між ростом об'єму та інтенсивністю навантажень.

Та існує ще одна причина, дія якої і зумовлює, власне, необхідність піднесення хвилеподібності динаміки навантажень до рангу окремого спеціального принципу тренування. Як підкреслює а. Воробйов, ця причина полягає в діалектичній суперечливості процесу адаптації. З одного боку, адаптація організму до подразника - необхідна умова для розвитку, для виконання більшого за інтенсивністю і, як правило, за об'ємом навантаження; з другого боку, - разом із пристосуванням відбувається послаблення відповідної реакції організму і виникає необхідність у варіюванні тренувального навантаження, в його підвищенні. Звідси висновок: для отримання необхідної реакції у відповідь на тренувальні впливи не слід створювати стандартні умови, до яких організм швидко адаптується. І в першу чергу це стосується до тренувального навантаження.

Тільки в роботі з новачками позитивною виявляється методика тренування із застосуванням певного стандартного подразника, який створює кращі умови для більш швидкого пристосування організму до навантаження і більш швидкого вдосконалення в техніці рухів. Але з часом позитивна реакція на такий подразник зменшується, що вимагає значного варіювання навантажень (від малих до великих) на тренуваннях.

Логічність тільки що наведених міркувань не викликає сумніву, і вони дійсно підтверджують слушність формулювання спеціального принципу хвилеподібності динаміки навантажень. Але існує одна дуже вразлива позиція. На сьогодні не верифіковані (не визначені) пороги варіювання навантаження, орієнтуючись на які можна було б вважати динаміку його чи то рівномірною, чи то хвилеподібною. А без такої верифікації розмивається смисл принципу хвилеподібності - бо ж нехвилеподібне тренування нереальне, як неможлива і абсолютно рівномірна, без всіляких переключень, будь-яка сфера діяльності людини. Тим більше, що практика спорту найвищих досягнень має на сьогодні багато прикладів відносно рівномірної побудови тренування, на що вказують, зокрема, у своїй статті В.В.Михайлов і В.Г. Мінченко.

На підставі викладеного можна припустити, що врахування принципу хвилеподібності динаміки навантажень не є актуальним завжди. Найдоцільніше орієнтуватися на нього на 2-4 етапах багаторічного тренувального процесу, тобто тоді, коли відбувається найінтенсивніша реалізація потенцій організму, коли зростають результати, які рано чи пізно виходять на своєрідне плато. Бажано, щоб вихід на плато стався якомога пізніше, чому й сприяє хвилеподібна динаміка збільшення навантажень, яка перешкоджає надто стійкій адаптації, а отже, і ранній стабілізації результатів.

Таким чином, не тільки в роботі з новачками позитивною є методика тренувань із застосуванням певного стандартного подразника, а й у роботі з дорослими спортсменами, коли їхні спортивні результати уже стабілізувались, і перед ними ставиться задача не стільки їх збільшення, скільки утримання на досягнутому рівні.

Принцип циклічності тренувального процесу. Циклічність - це відносно завершений і повторюваний кругообіг тренувальних впливів у межах певних структурних одиниць тренувального процесу. Системотворчою структурною одиницею виступає макроцикл (великий цикл), найчастіше тривалістю в один рік чи півроку. Він, у свою чергу, складається із дрібніших структурних одиниць, таких, як періоди, мезоцикли, мікроцикли й окремі тренувальні заняття. Самі ж макроцикли об'єднуються в етапи багаторічного тренувального процесу.

Уявлення про тренувальний процес як складноструктурну циклічну побудову сформувалося ще в довоєнний період, що добре видно в уже згадуваній роботі К.Х. Грантиня. Там головна структурна одиниця (макроцикл) поділяється на три періоди: підготовчий, змагальний і перехідний, що має місце і на сьогоднішній день. Незрозумілою лишалась лише глибинна причина поділу макроциклу на три періоди.

Спробу прояснити її зробив відомий фізіолог С.П. Летунов у своїй статті “Про систему планування спортивного тренування”, яка була опублікована в газеті “Советский спорт” в 1950 р. (№ 125). Він розвинув думку, що визначальним моментом у періодизації спортивного тренування є не сезонно-кліматичні умови і календар змагань, а фази розвитку спортивної форми. Згодом ця думка стає загальновизнаною, але знову ж таки було незрозуміло, чому спортивну форму (психофізіологічний стан спортсмена, за наявності якого він демонструє найкращі результати) не можна утримувати як завгодно довго. Певною мірою вона обов'язково втрачається, і треба знову її набувати (макроцикл повторюється).

На сьогодні зроблено спробу пояснити це з позиції енергетичного підходу. Вважається, що загальний адаптаційний резерв, який генетично детермінований, витрачається не монотонно, а квантовано, порціями. Кожну таку порцію Ю.В.Верхошанський називає поточним адаптаційним резервом (ПАР). Вичерпання ПАР, як це було експериментально показано на представниках швидкісно-силових видів спорту, відбувається протягом 18-24 тижнів. Саме протягом цього періоду спортсмен входить у спортивну форму й утримує її. А далі, у зв'язку з вичерпанням ПАР, настає тимчасова втрата цього специфічного стану організму.

Принцип взаємозв'язку структур змагальної діяльності і підготовленості спортсмена.

Ще зовсім недавно, в 1977 році, відомий теоретик і практик спорту А. Воробйов полемізував про ідею всебічно гармонійного розвитку особистості стосовно спортивної діяльності. Він зазначав, що стосовно людини, яка займається фізичною культурою і спортом для здоров'я, вона цілком прийнятна і виправдана, але у великому спорті ідея всебічності - це відносне поняття. Справа в тому, що кожний вид спорту вимагає не підготовки взагалі, а формування строго визначених умінь, розвитку строго визначених якостей (наприклад, витривалості - у марафонця, прудкості - у спринтера, сили - у важкоатлета). Цікавим у зв'язку з цим є таке його висловлювання: “В нинішні часи чемпіон країни чи світу в якомусь виді спорту не може бути чемпіоном в іншому виді через специфічність кожного виду спорту... Кожний вид спорту формує і розвиває характерні для нього якості і рухові навики”.

Отже, ще в кінці сімдесятих років думка про те, що в спортивній діяльності недостатньо просто розрізняти загальну і спеціальну підготовку, що на рівні високих досягнень слід не тільки зосереджуватись, головним чином, на спеціальній підготовці, а й будувати її у строгій відповідності зі структурою змагальної діяльності, ще була дискусійною і її розуміння ще не було доведене до рангу спеціального принципу спортивного тренування.

На сьогодні слушність принципу взаємозв'язку структур змагальної діяльності і підготовленості спортсмена не викликає сумнівів, і в спеціальній літературі є певні теоретично-методичні напрацювання стосовно цього.

Керуючись цим принципом, необхідно враховувати, що підготовленість до ефективної спортивної діяльності є результатом спеціалізованої координації адаптаційних процесів, результатом позитивного переносу рухових якостей та навиків. А тому треба надавати пріоритет розвитку тих індивідуальних рухових задатків та здібностей, які адекватні характеру змагальної діяльності. Також, підбираючи фізичні вправи, слід орієнтуватися на такі з них, які б забезпечували позитивний перенос на спеціалізовані рухові якості та вміння і на результативність змагальної діяльності.

4. Управління в процесі спортивного тренування

Тренування можна визначити як штучно створену систему впливів, спрямованих на людину, з метою управління розвитком її фізичних здібностей, які мають бути розвинені до максимуму.

Системотворчим центром такої системи виступає людина, яка є об'єктом стохастичної природи. Всіма ж подібними об'єктами, або окремими їх проявами, можна, як відомо, успішно управляти лише при забезпеченні двох кардинально важливих умов: 1. Здійснення раціонального планування впливів на об'єкт, які б якомога точніше відповідали динаміці його розвитку; 2.Отримання зворотної інформації про стан об'єкту управління, яка б дозволяла помічати небажані відхилення в динаміці його розвитку і спонукала до внесення своєчасних корективів у зміст і характер управлінських впливів.

Як же забезпечуються названі умови в спортивному тренуванні? Спробуємо відповісти на це питання.

Більш-менш ефективно планувати тренувальний процес вдається тоді, коли в основу планування кладеться не тільки якісний (виділення різновидів підготовки: фізичної, технічної, тактичної і т.д.), а, головним чином, кількісний підхід, або, іншими словами, коли тренувальний процес перекладається на мову цифр. Це сьогодні пробують робити за допомогою моделювання.

Моделювання - це спосіб отримання інформації про якесь явище, предмет чи об'єкт на основі застосування моделей, які представляють собою відтворення в певних масштабах означених явищ, предметів чи об'єктів. Модель не тотожна тому, що вона відображає. Вона, як підкреслював один із фундаторів кібернетики У. Росс Ешбі (1962) не повинна бути подібна до оригіналу, бо це вже буде не модель, а копія. Але в той же час модель повинна, по У. Ешбі, відображати основні властивості оригіналу, бо інакше різниця буде дуже великою, і на основі такої моделі не можна буде ґрунтовно судити про основні закономірності оригіналу.

У науково-методичній літературі по спорту трактування терміну “модель” приблизно однакове. Модель - це сукупність різних параметрів, що зумовлюють досягнення рівня спортивної майстерності і прогнозованих результатів. Окремі показники, що входять до її складу, розглядаються як модельні характеристики.

Залежно від мети управління розрізняють декілька різновидів моделей.

Базові моделі. Вони розробляються з урахуванням умов досягнення їх до певного терміну і носять інформативний характер. За допомогою таких моделей визначають, наприклад, яким вимогам повинна відповідати підготовленість спортсменів на момент, коли вони вийдуть на рівень запланованих у даному макроциклі результатів.

Перспективні моделі. Їх будують на основі динаміки розвитку спортивних досягнень. Прикладом перспективних моделей може бути прогноз можливих результатів і переможців майбутньої олімпіади.

Теоретичні моделі. Це система знань, що описують і пояснюють сукупність проявів деяких сторін підготовленості спортсмена з якоїсь єдиної точки зору. Застосовуються тоді, коли з причини складності об'єкта чи відсутності методів дослідження не можна отримати потрібні характеристики.

Математичні моделі. Базуються в основному на результатах кореляційного, регресивного, дисперсійного чи факторного аналізу.

Останні дві групи досить умовні, бо при розробці практично всіх моделей застосовується і теоретичне, і математичне моделювання.

При розробці тренувальних програм використовуються базові моделі. Отже, зупинимось на них трохи докладніше, бо будь-який спортивний педагог повинен не сліпо їх використовувати, а чітко уявляти собі процес їх створення.

У процесі створення названих моделей логічні операції розгортаються приблизно в такій послідовності:

В конкретній спортивній діяльності, спочатку шляхом змістовного аналізу, а потім і шляхом застосування певних математико-статистичних методів, стараються виявити відносно незалежні складові, які зумовлюють спортивний результат.

Так, у бистротно-силових видах спорту це можуть бути такі складові: розбіг, розгін снаряду, кількість бігових кроків, поворотів, швидкість на останніх кроках і їх ритмо-темпова структура, напрямок і амплітуда фінального зусилля, кут вильоту снаряда, кут відштовхування, швидкість вильоту і т.д. У циклічних видах спорту це можуть бути, наприклад, такі складові: швидкість проходження окремих відрізків дистанції, темп руху, довжина кроку і т.п.

Якщо тепер кожній зі складових (стосовно конкретної спортивної діяльності) надати числові значення відповідно до певних спортивних результатів, то ми будемо мати набір модельних характеристик, які разом складатимуть змагальну модель.

Визначення цих характеристик у спортсменів і порівняння їх з модельними дасть змогу точно визначити, в яких зі складових спортивної діяльності той чи інший спортсмен виглядає сильно, а в яких - посередньо чи слабко. Це, у свою чергу, дозволить уточнити напрямки роботи з кожним із них.

Наступна логічна операція полягає в пошуку відповіді на запитання: якими фізичними здібностями забезпечуються ті чи інші складові спортивної діяльності? Наприклад, в бистротно-силових видах спорту спортивна діяльність забезпечується, в першу чергу, такими проявами моторики: бистротні якості, бистротно-силові якості, вибухова сила, спеціальна витривалість. У циклічних видах спорту картина буде іншою, провідну роль відіграватимуть: загальна витривалість, спеціальна витривалість, відносна сила, силова витривалість. В інших групах видів спорту (зі складною координацією рухів, у спортивних єдиноборствах, спортивних іграх) це буде виглядати ще дещо по-іншому. Тобто, у всіх видах спорту будуть задіяні всі прояви моторики: бистротні якості, бистротно-силові якості, максимальна сила, вибухова сила, відносна сила, силова витривалість, спеціальна витривалість, загальна витривалість, гнучкість, спритність, але в кожному із них конкретно їх роль у забезпеченні спортивної діяльності виявлятиметься по-різному.

Припустимо тепер, що стосовно конкретного виду спорту ми встановили, якими фізичними здібностями найбільше забезпечується спортивна діяльність. Якщо тепер знайти способи їх тестування, і кожну із них виразити кількісно відповідно до спортивних результатів, то будемо знову ж таки мати набір модельних характеристик, які разом складатимуть модель фізичної підготовленості. Її також можна використати для визначення і для уточнення напрямків тренувальної роботи зі спортсменами.

І, нарешті, цілком слушно поцікавитися, як функціонує організм під час спортивної діяльності, які з його ланок працюють найбільш напружено і, таким чином, лімітують спеціальну працездатність?

Якщо такі ланки визначені, знайдені способи їх тестування, рівні функціонування виражаються числом залежно від рівня спортивних досягнень, то ми матимемо сукупність модельних характеристик, які можна об'єднати терміном “функціональна модель підготовленості спортсмена”. Як і дві попередні моделі, вона може використовуватись для визначення стану об'єкту управління з метою раціоналізації планування системи тренувальних впливів.

У практиці спортивної діяльності інколи корисно орієнтуватися на якусь одну із названих трьох моделей, а інколи і на всі три разом. Окрім цього, ці моделі не вичерпують можливих їх різновидів. Вони тут наведені для прикладу, для того, щоб зрозуміти суть моделювання. Аналогічно можуть створюватись моделі технічної, тактичної, психічної підготовленості, моделі тренованості і т.д.

Також слід відзначити, що моделі можуть бути як середньостатистичні, розраховані на сукупність спортсменів певного рівня кваліфікації, так і індивідуальні, розраховані на одного спортсмена. Середньостатистичні моделі добре працюють при відносно невисокому рівні кваліфікації спортсменів (не вище першого розряду чи кандидата в майстри спорту), а потім їх прогностична цінність падає. Далі треба розробляти індивідуальні моделі.

Зміст і послідовність логічних операцій при розробці індивідуальних моделей такі ж, як і при розробці середньостатистичних. Тільки в першому випадку математико-статистичній обробці піддається інформація, отримана на окремому спортсмені, а в другому - на відносно великій їх кількості.

Для отримання зворотної інформації про стан об'єкту управління в спортивній практиці використовується контроль. Є три види контролю: поетапний, поточний, оперативний.

На основі результатів поетапного контролю вносяться корективи у визначення основних напрямків роботи і шляхи досягнення заданого ефекту, якими зумовлений підбір засобів і методів педагогічного впливу, їх об'єм, і інтенсивність, і співвідношення в тренувальному процесі макроциклу.

Частота обстежень при поетапному контролі може бути різною, і залежить від особливостей річного планування, специфіки виду спорту та матеріально-технічних умов. Найбільш ефективно здійснювати контрольні обстеження тричі в макроциклі - на першому і на другому етапах підготовчого періоду і в змагальному періоді. Якщо ж протягом року заплановано два-три макроцикли, то тоді поетапні обстеження проводять у змагальному періоді, і отримані дані враховують при побудові тренувального процесу в наступному макроциклі.

Особливу увагу треба звертати на ідентичність умов при проведенні поетапних обстежень і на усунення можливого впливу попередніх тренувальних навантажень на результати обстежень.

При поточному контролі оцінюється реакція організму спортсменів на навантаження окремих тренувальних занять, їх серій і мікроциклів. У результаті розробляється такий режим навантажень і відпочинку протягом дня, мікроциклів і мезоциклів, при якому можна забезпечити умови, необхідні для адаптації організму в заданому напрямку.

При оперативному контролі оцінюється реакція організму спортсмена на окремі вправи і приймаються міри для досягнення реакції, що призводить до заданого тренувального ефекту. Серед цих мір: чітке уявлення про склад і взаємодію засобів і методів у занятті, що стимулюють розвиток відповідних здібностей; оперативна корекція параметрів тренувального навантаження (об'єму, інтенсивності, тривалості відпочинку і його характеру і ін.) в напрямку забезпечення заданих реакцій.

У процесі контролю оцінюють:

ефективність змагальної діяльності;

рівень розвитку рухових якостей, техніко-тактичної майстерності, психічної і інтегральної підготовленості;

можливості окремих функціональних систем і механізмів, що відносяться до тих чи інших факторів, які забезпечують ефективну змагальну діяльність;

реакцію організму спортсмена на тренувальні навантаження;

особливості перебігу процесів утоми і відновлення;

показники навантаження в різних структурних одиницях тренувального процесу - в окремих вправах, у їх комплексах, тренувальних заняттях, в мікро-, мезо- і макроциклах.

Одна із основних задач контролю - раціональний підбір тестів, які повинні відповідати таким умовам: 1. Об'єктивно відображати здібності, що оцінюються; 2. Бути зрозумілими для досліджуваних і для тих, хто користується отримуваною інформацією; 3. Природно вписуватись у тренувальний процес, не порушуючи його організацію і не ставлячи перед спортсменами незвичних завдань, що можуть призвести до несприятливих реакцій психіки і функціональних систем; 4. В сумі досить всебічно оцінювати підготовленість спортсменів.

Об'єднуючи сказане про моделювання і про контроль, управління в тренувальному процесі можна уявити собі у вигляді замкненого контуру (див. табл. 16), який час від часу (з початком кожного макроциклу) повторюється.

Таблиця 16

Структурно-логічна схема управління в тренувальному процесі (за В.М. Платоновим)

Контрольні питання

Які є засоби спортивного тренування?

Якими методами здійснюється спортивне тренування?

Яка різниця між поняттями: спортивне тренування і спортивна тренованість, спортивна підготовка і спортивна підготовленість?

Чи змінюються за об'ємом і чи змінюються за змістом загальнопідготовчі і спеціально-підготовчі вправи з ростом спортивної кваліфікації спортсмена?

Які є різновиди спортивної підготовки?

Які керівні ідеї, що відбивають закономірності тренувального процесу, були напрацьовані у процесі розвитку спорту високих досягнень?

Що таке моделювання і як його можна використовувати в управлінні тренувальним процесом?

Як реалізовується зворотний зв'язок у структурі управління тренувальним процесом?

Розділ ХХІV. Побудова спортивного тренування

З урахуванням відрізку часу, в межах якого формуються ті чи інші ланки тренувального процесу, розрізняють:

мікроструктуру - структуру окремих тренувальних занять і мікроциклів;

мезоструктуру - структуру більших фрагментів тренувального процесу, які складаються із відносно закінченого ряду мікроциклів;

макроструктуру - структуру великих тренувальних циклів типу піврічних, річних і багаторічних.

1. Характеристика структури й основ методики побудови окремого тренувального заняття і мікроциклу

структура тренувального заняття визначається особливостями швидкоплинних фізіологічних процесів, які лежать в основі термінового тренувального ефекту. Це такі процеси, як формування “установки”, впрацьовування, втома (компенсована і явна) і відновлення. Вони визначають структуру будь-якої діяльності, а отже, тренувальне заняття за своєю структурою нічим не відрізняється від уроку фізичної культури. Воно складається із підготовчої (розминки), основної та заключної частин.

Але в рамках цієї структури можна назвати і цілий ряд ознак, за якими тренувальне заняття різко відрізняється від звичайного уроку фізичної культури. Це такі ознаки: 1.Концентрація уваги на обмеженій кількості завдань (нерідко лише на одному завданні) на відміну від множинності завдань уроку фізичної культури; 2. Яскраво виражена спеціалізація; 3.Висока інтенсивність роботи; 4. Набагато більша, і до того ж, не жорстко регламентована тривалість занять. 5. Набагато більша частота занять (до декількох на день).

Тренувальні заняття, як і уроки фізичної культури, можна класифікувати по-різному, та найбільш суттєвою, що відображує специфіку тренувального процесу, є їх систематизація залежно від величини навантажень (див. табл. 17).

Таблиця 17

Класифікація тренувальних занять залежно від величини навантаження (за В.М. Платоновим)

Види занять	Критерії величини навантаження	Призначення занять
З малим навантажен-ням	Настання першої фази стій-кої працездатності (15-20% об'єму роботи, виконаної до настання явної втоми)	Прискорення процесів відновлення після попередніх навантажень, підтримання досягнутого рівня тренованості
З середнім навантажен-ням	Настання другої фази стій-кої працездатності (40-60% об'єму роботи, виконаної до настання явної втоми)	підтримання досягнутого рівня тренованості, вирішення часткових завдань підготовки
Зі значним навантажен-ням	Настання фази прихованої втоми (60-75 % об'єму ро-боти, виконаної до наста-ння явної втоми)	Стабілізація і подальше підвищення тренованості
З великим навантажен-ням	Настання явної втоми	Підвищення тренованості

Також, залежно від спрямованості навантажень, у спортивній практиці заняття поділяються на дві групи: на заняття вибіркової (переважної) спрямованості і заняття комплексної спрямованості.

На заняттях вибіркової спрямованості розвивають, в основному, окремі властивості і здібності, що визначають рівень спеціальної підготовленості спортсменів: тільки бистротні чи тільки силові якості, аеробну чи анаеробну продуктивність, спеціальну витривалість чи координаційні здібності і т.п.

Існують різні варіанти побудови занять вибіркової спрямованості. Узагальнюючи, їх можна звести до трьох. 1. В однотипних заняттях тренувальна програма відносно стабільна протягом ряду етапів (використовуються одноманітні, найбільш улюблені тренером і учнем засоби і методи). 2. На різних етапах тренування в заняттях однієї спрямованості застосовують різні засоби і методи. 3. В кожному занятті варіюють односпрямовані засоби, застосування яких організується декількома методами.

Практикою і спеціальними дослідженнями встановлено, що при побудові програм з різноманітними односпрямованими вправами спортсмени виявляють значно більшу працездатність, ніж при використанні одноманітних засобів (приблизно на 25-30 %).

На заняттях комплексної спрямованості передбачають розвиток різних здібностей. Це можна організувати або послідовно, або ж паралельно.

У першому випадку послідовно вирішуються, наприклад, такі завдання: 1. Підвищувати бистротні можливості; витривалість до роботи анаеробного характеру; 2. Підвищувати бистротні можливості; витривалість до роботи аеробного характеру; 3. Розвивати витривалість до роботи анаеробного характеру; витривалість до роботи аеробного характеру і т.д.

У другому випадку завдання вирішуються паралельно (одночасно) в таких, наприклад, варіантах: 1. Паралельно підвищувати бистротні можливості і витривалість до роботи анаеробного характеру; 2. Одночасно розвивати витривалість до роботи аеробного і анаеробного характеру і т.п. заняття комплексної спрямованості з паралельним вирішенням завдань, в основному, застосовують у базових мезоциклах, тобто в період фундаментальної підготовки.

Слід пам'ятати, що найбільш сильно впливають на організм заняття вибіркової спрямованості. А тому вони найбільш широко використовуються при підготовці спортсменів високого класу, добре адаптованих до різного роду тренувальних впливів.

У тренуванні ж спортсменів відносно невисокої кваліфікації, на початкових етапах багаторічної підготовки, навпаки, повинні плануватися переважно заняття комплексної спрямованості, особливо із послідовним вирішенням завдань. Вони значно емоційніші, виявляють менший вплив на психіку і функції організму юних спортсменів, і в той же час є досить ефективним стимулом до росту їх тренованості.

Вони також можуть застосовуватись і в роботі зі спортсменами високої кваліфікації, наприклад, тоді, коли ставиться завдання підтримувати досягнутий рівень тренованості. Особливо ж доцільне їх використання при тривалому змагальному періоді, коли спортсмену доводиться брати участь у великій кількості змагань.

Комплексні завдання з різноманітними, емоційно насиченими програмами і невеликими навантаженнями є гарним засобом активного відпочинку, і можуть використовуватись для прискорення процесів відновлення після занять зі значними навантаженнями вибіркової спрямованості, а також бути важливою складовою змісту відновлювальних мікроциклів.

І заняття вибіркової, і заняття комплексної спрямованості можуть бути одночасно і заняттями з малими, середніми, значними і великими навантаженнями. Для визначення величини навантаження за точку відліку, як це показано в табл. 17, береться велике навантаження, а критерієм його досягнення є настання явної (неприхованої) втоми.

Отже, будь-якому спортивному педагогу і кваліфікованому спортсмену треба чітко орієнтуватися в ознаках, на основі яких можна зробити висновок, що настала неприхована втома. Такі ознаки (симптоми) систематизовані в роботі Д. Харре і наводяться в різних виданнях, що стосуються спортивного тренування. Наведемо їх і ми (див. табл. 18).

Таблиця 18

Симптоми втоми після навантажень різної величини

Показ-ники	Середнє наванта-ження	Велике наванта-ження	Надмірне навантаже-ння (безпо-середні зміни)	Відновний період після надмірного навантаження
Забарвлен-ня шкіри	Легке почервоні-ння	Сильне почервоні-ння	Дуже сильне почервоніння або надмірна блідість	Блідість, що зберігається протягом декількох днів
Рухи	Впевнене виконання	Збільшення помилок, зниження точності, поява непевне-ності	Сильне пору-шення корди-нації, в'яле виконання рухів, поява грубих відхилень від правильного виконання	Порушення рухів і безсилля в наступному тренувальному занятті
Показ-ники	Середнє наванта-ження	Велике наванта-ження	Надмірне навантаже-ння (безпо-середні зміни)	Відновний період після надмірного навантаження
Зосередже-ність	Нормальна, корегуючі вказівки виконуються, врівноваже-ність, повна увага при поясненні і показі вправ	Неуважність при пояснен-нях, знижена сприйнятли-вість при від-працюванні технічних і тактичних навиків, зни-жена здат-ність до ди-ференціації	Значно знижена зосе-реджуність, велика нервозність, неуважність, сильно впо-вільнена реакція	Неуважність, не-здатність до вип-равлення рухів після 24 чи 48 годин відпочинку, нездатність зосе-редитися під час розумової роботи
Загальне самопо-чуття	Ніяких скарг, виконуються всі важкі зав-дання	Слабкість у м'язах, значно утруднене дихання, наростаюче безсилля, явно знижена праце-здатність	Свинцевий тягар у м'язах, запамороче-ння, нудота	Важке засинан-ня, неспокійний сон, без перерв-ний біль у м'язах і суглобах, без-силля, знижена фізична й розу-мова працез-датність, приш-видшений пульс після 24 годин відпочинку
Готов-ність до досягнень	Стійка, ба-жання про-довжувати тренуватись	Знижена активність, прагнення до триваліших пауз, зни- жена готов-ність продов-жувати роботу	Бажання повного спокою і припинення роботи	Небажання тре-нуватися наступ-ного дня, байду-жість, спротив вимогам тренера
Настрій	Піднесений, радісний, пожвавле-ний	Дещо “приг-лушений”, але радісний, якщо резуль-тати тренува-ння відповідають очікуваним, радість з при-воду наступ-ного тренування	Виникнення сумнівів у цін-ності і смислі тренування, страх перед новим трену-ванням	Пригніченість, безперервні сум-ніви в цінності тренування, пошук причин для відсутності на тренуванні

Дуже важливим у плануванні тренувальних впливів є також питання про тривалість відновлення організму спортсмена після занять з малими, середніми і великими навантаженнями. Враховуючи надзвичайну важливість такої інформації, подамо її, з метою кращого сприйняття, в табличному вигляді:

Навантаження в заняттях і тривалість відновлення після них (в годинах)
Велике	Значне	Середнє	Мале
48-72 години і навіть більше (на клітинному і субклітинному рівнях)	24 години	10 - 12 годин	від декількох годин і до години, а то й менше

Заняття складають більшу структурну одиницю тренувального процесу - мікроцикл. Тренувальним мікроциклом прийнято називати серію занять, які проводяться протягом певної кількості днів і забезпечують вирішення завдань, що виникли на даному етапі підготовки. Тривалість мікроциклів може коливатися від 3-4 до 10-14 днів. Найбільш поширені 7-денні (тижневі) мікроцикли, які добре узгоджуються з режимом життя спортсменів. Мікроцикли іншої тривалості планують, як правило, в змагальному періоді, що пов'язане з необхідністю зміни режиму діяльності, формування специфічного ритму працездатності стосовно конкретних умов відповідальних змагань.

За структурою мікроцикли складаються із двох фаз: стимуляційної (кумулятивної) і відновної. Найбільшою варіативністю характеризується перша із них - кумулятивна. В основі цієї структури лежать, у першу чергу, фізіологічні закономірності взаємодії процесів втоми і відновлення, а також біоритмічні коливання стану організму з періодом 6-8-10-12 днів і загальний ритм життєдіяльності спортсмена (включаючи режим навчальної і трудової діяльності), який зумовлює динаміку тижневої працездатності.

Основні методичні підходи щодо побудови мікроциклів випливають зі спроби пояснити таку парадоксальну, на перший погляд, ситуацію. Знаємо, що після занять із великими навантаженнями відновлення триває не менше 2-3 діб. Якщо так, то на тиждень можна запланувати лише два таких заняття, три вже буде забагато. Та знаємо і те, що в дійсності практикуються не тільки щоденні тренування, а й декілька разові тренування на день протягом тижня, серед яких можуть бути ще й чотири заняття з великими навантаженнями. Тільки після них на відновлення треба 8-12 діб, але незважаючи на це, все ж вдається відновити організм спортсменів до наступного мікроциклу. Яким чином це досягається?

Справа в тому, що хоч під час виконання будь-якої фізичної роботи задіюється весь організм людини, та не всі його ланки функціонують при цьому з однаковою інтенсивністю. Ті, що забезпечують виконання навантаження певної конкретної спрямованості, функціонують найбільш інтенсивно, і втома в них акумулюється найбільше. Саме вони й відновлюються не менше 2-3 діб. В інших же ланках (з причини нижчого рівня їх функціонування) втома акумулюється менше, і відновлюються вони значно швидше (одні протягом доби, а інші - і того менше - за декілька годин).

Зі сказаного зрозуміло, що тренувальний процес можна значно ущільнити, якщо практикувати від заняття до заняття навантаження різної спрямованості. А якщо варіювати не тільки спрямованістю навантаження, а й його величиною, то кількість занять на тиждень може досягти 12-18-ти. Та, щоб таке варіювання було раціональним і не призвело до перевантаження, треба досить точно знати, як реагує організм на кожну порцію тренувальних впливів, тобто треба забезпечити повноцінний контроль як за реакцією на навантаження, так і за динамікою відновних процесів.

Отже, основні методичні вимоги щодо побудови мікроциклів такі:

Необхідно варіювати спрямованістю навантажень;

Варіювання спрямованістю навантажень поєднувати, якщо це доцільно, з варіюванням їх величиною;

Забезпечувати повноцінний контроль як за реакцією організму на навантаження, так і за динамікою відновних процесів.

Приклад слідування названим вимогам при побудові мікроциклу проілюстровано рисунком 10.

Рис. 10. Фрагмент ударного мікроциклу при двох заняттях протягом дня (за В.М. Платоновим).

Умовні позначення: В - велике навантаження; З - значне; С - середнє; М - мале; АН - підвищення витривалості при роботі анаеробного характеру; А - підвищення витривалості при роботі аеробного характеру; Ш - підвищення швидкісних можливостей; К - робота комплексної спрямованості; 1 - динаміка швидкісних можливостей; 2 - динаміка витривалості до роботи анаеробного характеру; 3 - динаміка витривалості до роботи аеробного характеру.

Розрізняють такі мікроцикли: втягуючі, ударні, підвідні, змагальні і відновлювальні.

Втягуючі мікроцикли. Як правило, характеризуються невисоким сумарним навантаженням і спрямовані на підготовку організму спортсмена до напруженої тренувальної роботи. Вони застосовуються на першому етапі підготовчого періоду, ними часто закінчуються мезоцикли.

Ударні мікроцикли. Характеризуються великим сумарним об'ємом роботи, великими навантаженнями, наявністю занять із великими навантаженнями. Їх основне завдання - стимуляція адаптаційних процесів в організмі спортсмена. З цієї причини вони є основою змісту підготовчого періоду, а також можуть широко використовуватись і в змагальному періоді.

Підвідні мікроцикли. Їх зміст може бути дуже різноманітним. Він залежить від системи підведення спортсмена до змагань, від його індивідуальних можливостей і особливостей підготовки на заключному етапі. А тому в підвідних мікроциклах може відтворюватись режим наступних змагань, можуть вирішуватись питання повноцінного відновлення і психологічного налаштування. Нерідко буває й так, що мікроцикли будуються в формі активного відпочинку або на матеріалі методів і засобів, що різко відрізняються за особливостями впливу на організм і за режимом роботи від власне змагальних вправ.

Відновлювальні мікроцикли. Ними, як правило, завершується серія ударних мікроциклів. Їх планують також і після напруженої змагальної діяльності. Основна роль цих мікроциклів зводиться до забезпечення оптимальних умов для перебігу відновлювальних і адаптаційних процесів в організмі спортсмена. Цим зумовлене невелике сумарне навантаження таких мікроциклів, широке застосування в них засобів активного відпочинку.

Змагальні мікроцикли. Будуються відповідно до програми змагань. Структура і тривалість їх визначена специфікою змагань у різних видах спорту, номерами програми, в яких бере участь конкретний спортсмен, загальною кількістю стартів і паузами між ними. Залежно від цього змагальні мікроцикли можуть обмежуватись стартами і безпосередніми підведеннями до них, відновними процедурами, а можуть включати і спеціальні тренувальні заняття. Але у всіх випадках заходи, що складають структуру цих мікроциклів, спрямовані на забезпечення оптимальних умов для успішної змагальної діяльності.

Примітка: у спеціальній літературі можна зустріти і такий термін: ординарний мікроцикл. Під ним розуміють мікроцикл з досить великим сумарним навантаженням, але меншим, ніж в ударному мікроциклі. Тут немає занять з великими навантаженнями і основне його завдання - стабілізація тренованості.

2. Тренувальні мезоцикли і їх коротка характеристика

Декілька мікроциклів, об'єднаних для вирішення відносно завершеної кількості завдань, складають мезоцикл тренування. Один мезоцикл включає, як мінімум, два мікроцикли (один власне тренувальний і один відновлювальний). Але найчастіше мезоцикли складаються із 4-6 мікроциклів тривалістю від 3 до 6 тижнів. За структурою мезоцикли (як і мікроцикли) складаються із двох фаз: кумулятивної і відновної.

В основі цієї структури лежать такі чинники: гетерохронність відновлювальних процесів, гетерохронність енергетичного і пластичного забезпечення функцій організму; певний часовий розрив між зношуванням клітинних структур через інтенсивне функціонування і їх поновленням; біоритмічні коливання стану організму тривалістю приблизно в один місяць.

Розрізняють втягуючі, базові, контрольно-підготовчі, передзмагальні і змагальні мезоцикли.

Втягуючі мезоцикли. Ними, як правило, починається підготовчий період великого тренувального циклу. Основне завдання: підведення спортсменів до ефективного виконання специфічної тренувальної роботи. Виконуються вправи для підвищення можливостей систем і механізмів, які визначають рівень розвитку різних видів витривалості, вправи для покращення бистротно-силових якостей і гнучкості, а також вправи для розвитку координаційних здібностей, що зумовлюють у кінцевому підсумку ефективність наступної спеціальної роботи.

Ці мезоцикли включають 2-3 ординарних мікроцикли, за якими слідує відновлювальний мікроцикл:

Базові мезоцикли. Це головний тип мезоциклів підготовчого періоду тренування. В їх межах проводиться основна робота над підвищенням функціональних можливостей основних систем організму спортсмена, над розвитком фізичних якостей, зі становлення технічної і психологічної підготовленості. Тренувальна програма характеризується різноманітністю засобів, великою за об'ємом і інтенсивністю тренувальною роботою, широким використанням занять із великими навантаженнями.

Ці мезоцикли складаються із декількох ударних і ординарних мікроциклів і завершуються відновлювальним мікроциклом. Наприклад:

Контрольно-підготовчі мезоцикли. У них синтезуються (стосовно до специфіки змагальної діяльності) можливості спортсмена, простимульовані в попередніх мезоциклах, тобто здійснюється інтегральна підготовка. Характерною особливістю тренувального процесу в цей час є широке застосування змагальних і спеціально-підготовчих вправ, максимально наближених до змагальних. Тут поєднується власне тренувальна робота з участю в контрольно-підготовчих змаганнях, які дають матеріал для внесення коректив у побудову тренувального процесу.

контрольно-підготовчий мезоцикл може, наприклад, складатися із двох тренувальних мікроциклів і двох мікроциклів змагального типу (без спеціального підведення до стартів).

Передзмагальні мезоцикли. Призначені для усунення дрібних недоліків, виявлених у процесі підготовки спортсмена, удосконалення його технічних можливостей. Особливе місце в цих мезоциклах посідає цілеспрямована психічна і тактична підготовка. Залежно від стану, в якому спортсмен підійшов до початку передзмагального мезоциклу, тренування може бути побудоване переважно на основі мікроциклів з великим сумарним навантаження, які сприяють подальшому підвищенню рівня спеціальної підготовленості, чи на основі розвантажувальних мікроциклів, що сприяють посиленню відновних процесів, запобігають перевтомі, сприяють ефективному перебігу адаптивних процесів.

Змагальні мезоцикли. Їх кількість і структура в тренуванні спортсменів визначається специфікою виду спорту, особливостями спортивного календаря, кваліфікацією і рівнем підготовленості спортсменів.

У найпростіших випадках мезоцикли цього типу включають один підвідний і один змагальний мікроцикл, або підвідний, змагальний і відновлювальний мікроцикли.

3. Обґрунтування структури великого циклу (макроциклу) тренування і коротка характеристика його частин

великий цикл тренування за тривалістю найчастіше буває річним або піврічним. Він поділяється на періоди: підготовчий, змагальний, перехідний.

Вважається, що в основі такої періодизації лежить фазовість розвитку спортивної форми. Таких фаз три: фаза набуття спортивної форми; фаза збереження або відносної стабілізації спортивної форми і фаза втрати спортивної форми. Цим фазам відповідають три вищеназвані періоди.

Певною мірою періодизація залежить також від спортивного календаря і зовнішніх умов (у сезонних видах спорту), та тепер зрозуміло, що з методичних позицій календар доцільно складати з урахуванням об'єктивно необхідної періодизації спортивного тренування.

Оскільки спортивна форма є центральним поняттям спортивної підготовки, то треба дати його визначення. Спортивна форма - це найвищий рівень підготовленості спортсмена. Підготовленість же, в свою чергу, є результатом спортивної підготовки.

...