Український художній переклад та перекладачі 1920-30-х років

1929 року в харківському видавництві «Книгоспілка» з'явилися «Вибрані твори» Миколи Лєскова в перекладі Степана Васильченка й Михайла Зерова.

Того-таки 1929 року в київському видавництві «Сяйво» з'явилась друком російськомовна повість із народних переказів «Огняний змій» Пантелеймона Куліша в перекладі Миколи Зерова.

1930 р. в харківсько-київському видавництві «Книгоспілка» побачили світ «Вибрані твори» Антона Чехова у 2-х томах за редакцією В. Іванушкіна та М. Рильського. Микола Зеров як перекладач узяв участь у другому томі творів Чехова, що складався з оповідань (окрім Зерова, перекладачами виступили: Борис Антоненко-Давидович, Леонід Пахаревський, В. Михальчук, Іван Рильський, Дмитро Тась, Антон Марченко).

Переклади Миколи Зерова рясно з'являлись і в періодичних виданнях. Зосібна, у харківському часописі «Червоний шлях» - сонети Жозе-Марії де Ередіа (Ередія), твори французького гуманіста XVI ст. Марка-Антуана Мюре в перекладі з латині, вірші Г. Сковороди «Хвала бідності» і «Музам колись дев'ятьом на шляху зустрілась Венера…», фраґмент із поеми «Про природу (речей)» (De natura rerum) Тіта Лукреція Кара), у київському журналі «Життя й революція» - вірші Валерія Брюсова, Жоржа Дюамеля, поезії П.-Ж. Беранже. Поезії Жозе-Марії де Ередія в перекладах Миколи Зерова публікувалися й у львівських літературних журналах: часописі «Зоря» - вірші «Джерело юності» та «Забуття», журналі «Дажбог» - вірш «Конкістадори».

Проявив себе М. Зеров і як редактор чужих перекладів, удосконалюючи стилістику українських перекладів таких творів, як «Кандід» Вольтера, «Місячна трилогія» Юрія Жулавського та багато інших. Як засвідчив М. Рильський у передмові до свого перекладу «Пана Тадеуша» А. Міцкевича (перше видання 1927 р.), М. Зеров був корисним, невтомним порадником для багатьох тогочасних перекладачів.

Так, український переклад програмного роману Вольтера «Кандід, або Оптимізм», виконаний Валер'яном Підмогильним, з'явився за редакцією Миколи Зерова 1927 року. Тоді само «Книгоспілка» опублікувала російськомовні оповідання Анатоля Свидницького («Гаврусь та Катруся», «На похоронах», «Жебраки», «Пачковози», «Нерозгаданий злочинець», «Туди й назад», «Хоч з мосту та в воду», «Колишній побут православного духовенства») в перекладі українською Миколи Хвильового (під псевдонімом Ю. Уманець) зі вступною статтею та примітками Миколи Зерова.

У київському видавництві «Сяйво» 1928 р. з'явилися три окремі видання творів польського письменника і філософа Юрія Жулавського в редакції Миколи Зерова: повість «Звитяжець», переклад - Сидір Сакидон, роман «На срібній планеті» та повість «Рукопис з Місяця», переклад - Леонід та Вероніка Пахаревські, повість «Стара земля», переклад - В. Томашівський (справж. Микола Хомичевський).

Протягом 1929-1932 рр. побачив світ чотиритомник творів Миколи Гоголя в загальній редакції Івана Лакизи та Павла Филиповича, за стилістичною редакцією Андрія Ніковського, Миколи Зерова й Антона Харченка (Харків: «Книгоспілка»).

Роман Івана Тургенєва «Батьки і діти» виходив у харківських видавництвах «Космос» (переклад К. Сеник, за редакцією Миколи Зерова, 1929) і «Художня література» (без згадки про перекладача, 1935).

«Нариси бурси» Миколи Помяловського видавалися перший раз у перекладі Марусі Полтавки, за редакцією Миколи Зерова (Харків: «Космос», 1929), вдруге - у перекладі Степана Ковганюка (Київ-Одеса: «Молодий більшовик», 1935).

Переклад повісті «Історія одного міста» Михайла Салтикова-Щедріна, здійснений З. Білоусовим, вийшов за редакцією Миколи Зерова (Харків: «Книгоспілка», 1930).

Дружина Миколи Зерова Софія Федорівна Лобода на початку 1930-х років теж долучилася до художніх перекладів (найвірогідніше, з «економічних» міркувань - після процесу СВУ соціальне становище Миколи Зерова було хитким, а відтак і матеріальний стан родини, тоді як за переклади ще платили гонорари). Тож Софія Лобода взяла участь у багатотомнику творів Анатоля Франса за редакцією Валер'яна Підмогильного, що продовжував виходити у видавництві «Література і мистецтво» протягом 1931-33 років: том 4-й, виданий 1931 року, містив роман «Комедійна історія», який разом переклали Маргарита Калинович та Софія Лобода, том 7-й «Творів» Франса, виданий 1933 року, містив повість «Йокаста» у перекладі Софії Лободи та повість «Кощавий кіт» у перекладі Маргарити Калинович.

Молодший брат Миколи Зерова Михайло Зеров теж зробив кілька перекладів у другій половині 1920-х - на початку

1930-х років. Так, у його перекладі 1926 року вийшла збірка оповідань видатного норвезького письменника Кнута Гамсуна під назвою «Мандрівні дні» (Харків: «Книгоспілка»). 1932 року в його-таки перекладі у «Літературі й Мистецтві» (Харків-Київ) було видано програмну працю німецького драматурга, творця «пролетарського театру» Ервіна Піскатора «Політичний театр», написану 1929 р. Михайло Зеров також переклав роман німецького лівого письменника Франца Юнґа «Завоювання машин», опублікований того-таки 1932 року в тому-таки видавництві. 

Размещено на http://www.allbest.ru/

Максим Рильський

Максим Тадейович Рильський (1895, Київ - 1964, Київ) - поет, перекладач, публіцист, громадський діяч, академік АН України. Батько - Тадей Розеславович Рильський (1841-1902) - був сином польського шляхтича, повітового маршалка (предводителя дворянства) Розеслава Рильського і княжни Трубецької. Тадей Рильський відомий як просвітитель, етнограф, громадський діяч і публіцист, патріот свого краю, один із основоположників хлопоманства - народницько-культурного руху серед української інтелігенції в 1850-ті - 60-ті роки, метою якого було зближення з народом (спершу «хлопоманами» презирливо називали польських панів-колонізаторів, які прихильно ставились до культури місцевих селян-українців, згодом цей термін став самоназвою адептів цього руху, який народився серед студентів Київського університету Св. Володимира, що походили зі спольщених шляхетських родин, як і сам Тадей Рильський).

Ідеологом і автором програмних засад хлопоманства був близький університетський товариш Тадея Рильського, теж поляк за походженням - Володимир Антонович, з яким вони восени 1860 року вийшли з польського студентського земляцтва і заснували українську громаду. Дистанціювання від польського середовища було болісним і мало конфліктні наслідки. Так, Антоновича за зраду шляхетського стану й польського народу «викликали на суд шляхетської честі в присутності єзуїтських священиків. Ворогом польськості він став, відмовившись брати участь у повстанні 1863-64 років. Батьки його не підтримали. Мати була католичкою і фанатичною польською патріоткою. Натомість обидві дружини мали російське культурне виховання. З дітей Антоновича лише один син Дмитро брав участь в українському русі, був засновником РУП (Радикальної Української Партії. - Л.К.) й адептом ідей українського консерватизму» [13].

Тадей Рильський вивчав побут, звичаї та народну творчість українських селян, разом із братом Йосипом мандруючи з настанням канікул від села до села. Наслідком «ходження в народ» стали його народознавчі статті, які друкувались у часописах «Основи» та «Киевская старина». Хлопомани Володимир Антонович, Тадей Рильський, Павло Житецький, Павло Чубинський та інші брали якнайдієвішу участь у зібраннях та культурно-просвітницьких заходах організації української інтелігенції у Києві під назвою «Громада» (діяла з 1859 до 1876 р., коли була заборонена Емським указом), допомагаючи закладати недільні школи, організовувати пізнавальні мандрівки по Україні та різні доброчинні заходи.

У 1870-ті роки, коли центр українського руху перемістився з Петербурга до Києва, київська «Громада» виступала ідейно-організаційним центром українського руху, ідеологічним підґрунтям якого і стало т.зв. хлопоманство, чи українофільство. Її кістяк складали видатні діячі науки та мистецтва (крім уже згаданих): Михайло Драгоманов, Федір Вовк, Микола Лисенко, Михайло Старицький, Олександр Русов, Осип Юркевич та інші.

Розквіт діяльності київської «Громади» припадає на першу половину 1870-х рр., коли відбувався значний приплив до неї молодих членів, а кількість громадівців зросла до 70 постійних членів. З урахуванням тих, хто співпрацював із «Громадою», кількість її членів була утричі більшою. Ба навіть більше, «на початку 1870-х рр. виникла сітка таємних громад, лідером яких виступала Стара Київська Громада. Неофіційна назва «Стара Київська Громада» з'явилася, коли на початку 1870-х рр. громадівська молодь поступово почала організовувати свої гуртки в Києві та інших містах (Єлисаветграді, Одесі, Миргороді й ін.), через які студенти-українофіли здійснювали активну пропагандистсько-освітню роботу безпосередньо на місцях. Ці студентські організації здобули назву «Молода громада», а київську «Громаду» почали називати «Старою». Так виникла сітка таємних громад, лідером яких залишалася «Стара Київська Громада», до складу якої входила невелика кількість осіб, але це були видатні діячі науки та мистецтва свого часу [за матеріалами публікації: 106]. Значення її діяльності полягало не лише у пробудженні української національної свідомості, в організації національного визвольного руху, але насамперед у заходах досягнення цієї мети - розвитку наукової, культурно-громадської роботи в українському суспільстві» [114]. Слід наголосити, що в київській «Громаді» на радикально окремішніх позиціях стояли «поляки за походженням Володимир Антонович, Тадей Рильський, Осип Юркевич, Костянтин Михальчук, Борис Познанський. Саме в їхньому середовищі й зародився рух за здобуття української культурної окремішності від Росії» [13].

Рано овдовівши, 1878 року Тадей Розеславович одружився вдруге з романівською селянкою Меланією Федорівною Чуприною (1861-1936) - людиною шляхетної натури і товариської вдачі. 19 березня (за новим стилем) 1895 року в зимовій квартирі Рильських у Києві народився найменший син Тадея Розеславовича, якому на той час було вже 54 роки. Батько назвав його Максимом на честь народного ватажка Максима Залізняка. Раннє дитинство майбутнього поета минало у родовому маєтку Рильських в Романівці, куди родина переїхала через кілька місяців після його народження. Тадей Рильський виховував своїх дітей свідомими українцями, як і його «громадівський» побратим, ще один поляк за походженням - Осип Юркевич. Троє синів Тадея Розеславовича і Меланії Федорівни - старший Іван (1879 р.н.), середульший Богдан (1882 р.н.) і молодший Максим (1895 р.н.) - зберегли вірність національно-патріотичним переконанням свого батька. Більш того, Богдан Тадейович навіть був товаришем засновника самостійницької ідеології та державницької школи в українській історіографії В'ячеслава Липинського, коли той видавав у Києві тижневик «Przegl№d Krajowy» (1909) [див.: 13].

Одначе Максим рано втратив батька, по смерті якого родина Рильських переїздить у Київ і зиму 1902-03 років проводить у будинку Антоновичів (адже Володимир Антонович був близьким другом Тадея Рильського ще з університетської лави). На літо родина знову від'їздить до Романівки, де минають ще кілька щасливих років дитинства Максима. Тадей Розеславович залишив нащадкам величезну бібліотеку, тож читання книжок та журналів з батьківської бібліотеки стало й улюбленою розвагою, й «самоосвітою» Максима. Разом з тим, у нього було двоє домашніх учителів, які готували його до гімназії (пізніше поет їх згадував із вдячністю і навіть присвятив одному з них вірш у своїй першій поетичній збірці «На білих островах», опублікованій 1910 року).

Восени 1908 року Максим стає учнем третього класу приватної гімназії Володимира Науменка, яка вважалась одним із кращих на той час навчальних закладів Києва. Засновник гімназії - Володимир Науменко - був популярним у Києві педагогом, успішним організатором і природженим «дипломатом». Він фактично керував київським осередком «Громади», брав активну участь в укладанні «Словника української мови» за загальною редакцією Бориса Грінченка. У часи національно-визвольних змагань відзначивсь як державний діяч, міністр освіти в уряді Павла Скоропадського. Розстріляний більшовиками 1919 року. Спершу гімназист оселився у родині Миколи Лисенка. Дослідник біографії Максима Рильського професор Києво-Могилянської академії Володимир Панченко пише: «Домівка славетного композитора залишить слід у душі поета. Зі свого вікна Максим не раз бачив, як Микола Віталійович у білій сорочці сидить за піаніно у своєму кабінеті, схилившись при лампі над нотними паперами й похитуючись у такт тільки йому чутним мелодіям. Максим підкрадався до кабінету маестро, щоб під дверима послухати нові композиції або ж гру перед виступом на концерті. Якось Микола Віталійович запросив до себе додому трупу театру Миколи Садовського прослухати в авторському виконанні щойно створену оперу «Енеїда», - серед слухачів був і Максим» [84].

Після смерті Миколи Віталійовича Максим Рильський мешкав у родинах «громадівських» товаришів Тадея Рильського - Русових (Олександр Русов - етнограф, фольклорист, громадський і культурно-просвітницький діяч, один із засновників вітчизняної статистики, його дружина Софія Русова цілком поділяла чоловікові погляди) та Юркевичів (Осип Юркевич - громадський діяч і визначний меценат української культури, його син Лев Юркевич згодом очолить радикальне крило УСДРП). Кохаючись у музиці, молодий Рильський «нелегально» (бо гімназистам це заборонялось) бував на щотижневих музичних вечорах та концертах українського клубу «Родина», створеного в квітні 1908 року з ініціативи Миколи Лисенка (з нагоди відкриття клубу Микола Віталійович навіть написав фортепіанний твір «На вхідчини»). Клуб розташовувався за адресою: вулиця Володимирська, 42. В українському клубі, навколо якого об'єдналися видатні діячі української культури, відбувались громадські зібрання, концерти та виступи співаків і кобзарів, усілякі лекції. Необхідно згадати, що саме з клубу згодом виріс головний представницький центр української держави - Центральна Рада, утворена 20 (7) березня 1917 року.

Гімназійні вчителі теж були вагомим чинником формування особистості юного Рильського. Найнезабутнішим серед них, мабуть, став для Максима збирач українських народних дум та пісень, етнограф і словесник Дмитро Ревуцький, а його найближчим гімназійним товаришем був майбутній відомий дослідник зарубіжної літератури Михайло Алексєєв.

Гімназія дала Максиму Рильському добрі знання античної, російської, західноєвропейських літератур та французької мови. І все ж таки, за наполяганням матері 1915 року він вступив медичний факультет Київського університету Св. Володимира, - хоч медициною й не захоплювався, - де провчився до 1917 року, на початку якого перевівся на історико-філологічний факультет новоствореного Українського народного університету в Києві, але влітку 1918 року, в період гетьманату, покинув і його, переїхавши на Житомирщину. Якийсь час працював у Сквирській продовольчій управі, очолюваній його братом Іваном Рильським (який закінчив юридичний факультет Київського університету Св. Володимира), потім у садовому відділі повітового земства. З 1919 року вчителював - спершу в селі Вчорайше, потім у Романівці, де в будинку Рильських завдяки старанням Івана, Богдана та Максима Рильських відкрили семирічну школу, в якій усі троє вчителювали. Максим Тадейович викладав українську мову, літературу та історію. Разом із братами Іваном та Богданом організував драмгурток, у якому виконував функції режисера, декоратора, актора і музиканта водночас, а шкільним хором керував брат Богдан [за матеріалами публікації: 84].

Учителюючи, заглиблюючись у читання книжок та поетичну творчість, Максим Рильський намагався уникнути усіляких військових мобілізацій, участі у політичних протистояннях. Його поезії публікувались у часописах «Шлях» та «Літературно-Науковий Вістник», у цей період виходять поетичні збірки «Під осінніми зорями» (1918) та «Синя далечінь» (1922).

1923 року Максим Рильський повертається до Києва, де зближується з колом поетів, яких називали «неокласиками»: Миколою Зеровим, Павлом Филиповичем, Освальдом Бургардтом та Михайлом Драй-Хмарою. У листі до М. Зерова від 4 квітня 1923 р. він писав: «Я собі як прекрасну мрію малюю можливість працювать укупі з Вами, з пп. Якубським та Филиповичем, коло одного літературного діла. <…> Ми б збудували Арго! Між нами були б досвідчені керманичі - Зерови, і захоплені мрією про золоте руно невідомих берегів Тичини… І це було б мистецтво» [цит. за публікацією: 84]. Пізніше, на початку

1930-х років Рильський пояснюватиме на допитах у ДПУ, що це була саме школа, а не угруповання чи тим паче «контрреволюційна» організація, якою «неокласиків» зображали слідчі органи, звинувативши їх у ворожості до більшовицького режиму і т.зв. «пролетарського мистецтва».

Приїхавши 1923 року до Києва, Максим Рильський з рекомендації професора О. Дорошкевича влаштовується вчителем у другій Залізничній школі. Згодом викладав також на робітфаці Київського університету, в Українському інституті лінгвістичної освіти. 1926 року одружився з Катериною Миколаївною Очкуренко (1886-1958), яка від першого шлюбу мала сина Георгія. 1930 року в сім'ї Рильських народився син Богдан. Рильські тоді мешкали тоді на вулиці Бульйонській (нині - вулиця Боженка).

На середину та другу половину 1920-х років припадає розквіт поетичної творчості Максима Рильського: одна за одною виходять його поетичні збірки «Крізь бурю й сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Під осінніми зорями» (1926 - друге, доповнене видання), «Де сходяться дороги» (1929), «Гомін і відгомін» (1929). В останню збірку, крім оригінальних поезій, увійшло чимало перекладів (твори Фета, Брюсова, Міцкевича, Метерлінка, Верлена, Малларме, Ван-Лерберга, Анрі де Реньє). Детальніше про перекладацький доробок Рильського в цю пору скажемо далі. Наразі лише зазначимо, що перекладацька діяльність та жвава співпраця з видавництвом «Книгоспілка» дали йому змогу перейти 1929 року на «творчий хліб» (прожиток із гонорарів за переклади та редагування).

1930 рік поклав край короткій добі українського Відродження, принісши з собою гучний політичний процес над СВУ (Спілкою Визволення України), коли на лаві підсудних опинилися 45 провідних діячів української науки, культури, церкви. А через рік за звинуваченням у причетності до української націоналістичної організації арештували і Максима Рильського - в акурат у день його народження: 19 березня 1931 року. Його забрали пізнього вечора з квартири на Бульйонській вулиці й доправили до Лук'янівської тюрми, протримавши там рівно п'ять місяців.

На допити Максима Рильського возили до будинку по вулиці Інститутській №1, де розташувались на ту пору органи ОДПУ (Обласного Державного політичного управління). З 1930 р. органи ДПУ набули відверто каральної спрямованості: в усіх обласних центрах діяли каральні "трійки" у складі начальника управління ОДПУ, обласного прокурора і першого секретаря обкому КП(б)У, які в позасудовому порядку (без ознайомлення зі справою, без свідків, без захисту і без підсудного) виносили вироки. Нині це Міжнародний центр культури та мистецтв (колишній Жовтневий палац), а найперший заклад за цією адресою - Інститут шляхетних дівчат. І саме в цій будівлі (яка, одначе, була повністю зруйнована у Другій світовій війні й відновлена у 1950-ті роки) 1878 року викладав клас фортепіано Микола Лисенко.

Матеріали «справи № 272» з архіву КДБ («справа» Максима Рильського) були опубліковані 1991 року в журналі «Київ» [100]. Це письмові свідчення поета стосовно тих його знайомих, які цікавили слідчих-«депеушників» Назва походить від абревіатури ДПУ (Державне політичне управління); рос. ГПУ (Государственное политическое управление). (як їх іронічно називали в народі) у зв'язку з процесом СВУ та навколо нього (ті українські літератори, видавці, артисти, яких вони вже засудили чи збирались засудити ближчим часом): найчастіше у свідченнях Рильського згадувалось ім'я Андрія Ніковського, фігурували також імена Леоніда Пахаревського, Миколи Зерова, Павла Филиповича, Олександра Дорошкевича, Миколи Дейнара, Григорія Косинки, Михайла Донця та ін.

Слідчі-«депеушники» змусили Рильського до самообмови і каяття: за зв'язки з «діячами СВУ» та інші накинуті йому слідчими міфічні провини, серед яких йому серйозно інкримінувався і т.зв. «шкідливий естетизм», відстороненість від «робітничих мас» та «класової боротьби». Щоб урятуватись, йому довелося назвати омріяну ще Старою Громадою українську визвольну ідею «разговорчиками» і просити слідчі органи дозволити йому працювати на радянську владу.

Моральні знущання свою справу зробили: ініціація українського поета в ідеологічну обслугу більшовицького режиму була засвідчена «переломною» збіркою Максима Рильського «Знак терезів» (1932). У цьому зв'язку Володимир Панченко нагадує: «Колись, розглядаючи перші п'ять поетичних збірок М. Рильського, М. Зеров написав: «Не вміє він тільки писати на замовлення». Тепер же, в страшні 1930-ті, для української літератури настала ера Великого Замовлення» [84].

У голодомор 1933 року помер найстарший брат Максима Тадейовича Іван, який також устиг відзначитись на ниві художнього перекладу, долучившись як перекладач до низки видань: із французької - творів Ґі де Мопассана та Жоржа Тудуза (разом із братом Максимом), Проспера Меріме, з англійської - творів Джека Лондона (разом із Максимом Тадейовичем), з польської - повісті Владислава Оркана, з російської - оповідань Антона Чехова.

Богдан Тадейович Рильський, який жив в основному при молодшому братові, теж зробив свій внесок у перекладацьку царину, запропонувавши українському читачеві переклади з російської - оповідань Олександра Купріна, роману Олександра Гріна, повісті Олексія Толстого. Життя Богдана Тадейовича обірвалося 1939 року.

Коли оригінальні твори Максима Рильського в цей час втрачають на художній вартості, то його перекладацька творчість, - можливо, як компенсаторний фактор - не знижує свого потужного звучання.

З середини 1930-х років виходять іще нові поетичні збірки «нового», радянського вже поета Максима Рильського: «Київ» (1935), «Літо» (1936), «Україна» (1938), «Збір винограду» (1940).

Від 1935 до 1942 року Максим Тадейович завідував літературною частиною Київського театру опери та балету. В цей період він переклав чимало лібрето для оперного репертуару театру, а також редагував переклади лібрето раніше репресованих авторів, зокрема Людмили Старицької-Черняхівської, уможливлюючи тим їх подальше виконання зі сцени. Відтак питання текстології перекладів оперних лібрето, що використовувалися до початку 1990-х років (коли театри перейшли до практики виконання опер мовами оригіналів) потребує спеціального дослідження. Водночас очолював відділ поезії в редакції журналу «Українська література».

Фактів воєнної й повоєнної біографії та творчої діяльності М. Т. Рильського ми окремо торкатися не будемо (вони добре висвітлені бібліографами й літературознавцями), скажемо лише, що Максим Рильський хоч і навчився писати «на замовлення», обтяжений ношею «офіційного поета», але він не зрадив одержаної з вуст Миколи Зерова ще на початку 1920-х років високої честі називатися Poeta Maximus, як не зрадив і самого духовного побратимства «неокласиків».

Нижче спинімося на маловідомих сторіках творчої діяльності цього славетного поета як перекладача та стилістичного редактора художніх перекладів. Редакторсько-перекладацької праці Максима Рильського неодноразово торкався у своїх мемуарних публікаціях про неокласиків Г. П. Кочур, однак усебічного систематизованого огляду цього аспекту творчої діяльності Рильського у 1920-30-ті роки досі не було зроблено. Спробуймо подати всебічний огляд перекладацької праці М. Т. Рильського цього періоду, по-перше, навівши доступні нам дані про перекладацьку працю всіх трьох братів Рильських - Івана Тадейовича, Богдана Тадейовича та Максима Тадейовича, - по-друге, максимально охопивши їхні переклади, опубліковані в ті часи як окремими виданнями, так і в періодиці, а по-третє, пам'ятаючи, що редакторська діяльність М.Т. Рильського є невіддільною від його перекладацької праці, оскільки у багатьох перекладних виданнях він одночасно виступав і як стилістичний редактор одних перекладів, і як автор інших.

До перекладів М. Т. Рильського з російської літератури.

В «Антології російської поезії в українських перекладах» (за редакцією Бориса Якубського), обсягом 283 с., що вийшла в харківському «Державному видавництві України» 1925 р., були вміщені переклади Максима Рильського - з Афанасія Фета

(«В борні житейській згубивши надію») і Олександра Блока («Грішити в п'янім божевіллі…», «Яка жага безумна - жить…»). Того ж року в Києві вийшла збірка поезій Валерія Брюсова, яка містила 13 віршів у перекладах Максима Рильського. Цю збірку спільно уклали Микола Зеров, Максим Рильський та Павло Филипович. Її задум виник ще 1923 р., коли літературна громадськість відзначала п'ятдесятиріччя В. Брюсова: до цієї дати й готувався вихід збірки з передмовою Бориса Якубського, приятеля й однодумця неокласиків; однак поява книжки затрималась - і збірка вийшла вже після смерті Валерія Брюсова.

Максим Рильський - один з перших перекладачів Олександра Пушкіна в українській літературі радянського періоду. До дев'яносторіччя загибелі поета - в Харківському видавництві «Книгоспілка» 1927 р. вийшов однотомник «Вибраних творів» Олександра Пушкіна (загальним обсягом 256 с.) у перекладах неокласиків, за редакцією та з передмовою Павла Филиповича «Пушкін в українській літературі». Тут вперше друкувались переклади Максима Рильського: «Поволі рідшає хмарок рідкий туман…», «Кинджал», «Я пережив свої бажання…», «Прикмети», «Аріон», «Три джерела», «Кавказ», «Елегія», «Рум'яний критику…», «Бенкет у чуму». Друге видання, доповнене і перероблене, «Вибраних творів» Пушкіна за редакцією Павла Филиповича виходить у тому ж видавництві 1930 р. загальним обсягом 376 с. У ньому вперше опубліковані переклади Максима Рильського «Чи серед вулиць гомінливих…», «Сонет», «Я пам'ятник собі…», «Мідний вершник». Того ж таки 1930 р. «Мідний вершник (Петербурзька повість)» у перекладі Максима Рильського вийшов окремо в харківській «Книгоспілці» і був перевиданий 1936 р. Повторний переклад «Казки про попа і наймита його Балду» вийшов у «Держлітвидаві УСРР» 1936 р. у виконанні Максима Рильського (попередній належав Миколі Вороному) і був перевиданий 1938 р.

Окреме видання «Казок» Пушкіна в перекладі Максима Рильського («Казка про попа і наймита його балду» та «Казка про золотого півника») і Бориса Петрушевського здійснило видавництво «Дитвидав УСРР» 1934 р., перевидано «Казки» 1936 р. Того ж року окремо вийшла «Казка про золотого півника» в перекладі Максима Рильського («Держлітвидав УСРР»).

1937 року вперше з'являється двотомник «Вибраних творів» Пушкіна («Держлітвидав УРСР»). Том 1, обсягом 413 с., містив, зокрема, такі переклади Максима Рильського: «Поволі рідшає хмарок легкий туман…», «Я пережив свої бажання…», «Кинджал», «До Овідія», «Ознаки», «Аріон», «Три джерела», «Спомин»; «Чи серед вулиць гомінливих…», «Сонет («Суворий Дант…»), «Елегія», «Рум'яний критику…», «Я пам'ятник собі…», «Мідний вершник»; «Казка про попа і наймита його Балду», «Казка про золотого півника». Том 2, обсягом 679 с., містив переклад Максимом Рильським роману у віршах «Євгеній Онєгін». Того ж 1937 р. цей роман у перекладі Рильського з'явився окремим виданням.

Оповідання Івана Тургенєва «Муму» публікувалося в перекладі Максима Рильського харківським видавництвом «ДВУ» (1928). Там само за редакцією Максима Рильського окремо друкувалось оповідання Тургенєва «Бєжин луг» (1930), перекладач зазначений під криптонімом П. П-р.

Максим Рильський переклав оповідання Миколи Гоголя «Майська ніч» і «Ніч проти Різдва» (обидва були видані окремими книжками у Харкові 1929 р.), останнє також вийшло 1934 р. у видавництві «Література і мистецтво» під назвою «Ніч перед Різдвом» і без імені перекладача. «Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем» у перекладі Максима Рильського було видано 1930 року у видавництві «Книгоспілка» (Харків-Київ) і перевидано там само 1934 р.

Того ж 1930 р. у «Книгоспілці» з'явилися «Вибрані твори» Антона Чехова у 2 томах (видання замислювалося ще 1929 р. як тритомник, проте вийшли тільки два томи) за редакцією В. Іванушкіна та М. Рильського, який виступив тут у ролі стилістичного редактора. Надзвичайно сумлінні, вдалі стилістичні правки Рильського до цього видання Григорій Кочур назвав «дуже повчальним зразком блискучої редакторської роботи» [58, с. 101]. Сам Рильський прочитав доповідь про принципи своєї праці на засіданні, присвяченому 25-річчю смерті Антона Чехова. Ця доповідь була надрукована в другому томі вказаного видання під назвою «Чехов по-українському». Серед перекладачів до цього тому, загальним обсягом 236 с., який містив оповідання Чехова, був також Іван Тадейович Рильський. Того-таки 1930 року в Києві вийшли оповідання Олександра Купріна «З вулиці» в перекладі Богдана Тадейовича Рильського.

1935 р. окремо в перекладі самого Максима Тадейовича вийшла збірка оповідань Максима Горького під назвою «Мальва».

Родина Рильських долучається до видання й інших творів російської літератури. Зокрема, символістська проза Леоніда Андрєєва «"Червоний сміх" та інші оповідання» (переклала Л. Єгорова) виходить за редакцією Максима Рильського (Харків, 1929), а роман видатного представника романтичного реалізму Олександра Гріна «Скарби африканських гір» переклав Богдан Рильський (Харків-Київ, 1930), у перекладі якого 1930 р. «Книгоспілка» видає повість «Гадюка» Олексія Толстого (з підзагаловком «Оповідання про одну дівчину»).

1939 р. київський «Держлітвидав УРСР» підготував «Вибрані поезії» Миколи Ушакова, обсягом 152 с., за редакцією Максима Рильського, який переклав для цього видання 10 поетичних творів Ушакова.

Максимові Рильському належать і переклади улюблених російських дитячих віршів: вірш Корнія Чуковського «Мийдодір», який раніше перекладали Сергій Пилипенко і Тетяна Кардиналовська (Харків, 1929), вийшов у перекладі Максима Рильського 1934 р. (Харків-Одеса: «Дитвидав УСРР»; перевидання 1935 р.), збірка дитячих віршів Самуїла Маршака «Містер Твістер» вийшла там само в перекладі Максима Рильського 1935 р.

Пам'ятка давньоруської літератури ХІІ cт. - епічна поема «Слово о полку Ігореві, Ігоря сина Святославля, внука Ольгова», яка двічі видавалася у Львові 1936 року (в перекладі Святослава Гординського і Миколи Матіїва-Мельника), - у Києві була видана в перекладі Максима Рильського 1939 р. під назвою «Слово о полку Ігоревім».

У 1920-30-ті роки класики єврейської літератури були широко представлені перекладами з їдиш, як-от визначний єврейський поет, уродженець українського міста Коростишів (нині Житомирська область) і найкращий перекладач української класики мовою їдиш Давид Гофштейн («Вибрані поезії», 1938). Це видання містило, зокрема, 5 перекладів Максима Рильського і було перевидане 1939 р.

В Україні мешкали в той період десятки талановитих їдиш-мовних літераторів. Серед них поет і радянський громадський діяч Іцик Фефер, чия збірка «Скарб» (Вибрані поезії в перекладах українських поетів), видана 1937 р., містила і переклади Максима Рильського, зокрема, популярний вірш «Дай руку, кохана!» в цьому виданні подається у перекладі М. Рильського.

До перекладів М. Т. Рильського з польської літератури. 1927 року в київському видавництві «Слово» у виконанні Максима Рильського побачив світ український переклад видатного твору польського класика Адама Міцкевича «Пан Тадеуш, або Останній наїзд на Литві». Цікаво, що - за бібліографічною розвідкою М. В. Стріхи - 1934 року цей переклад «Пана Тадеуша» було видано українською мовою у Варшаві (зі вступною статтею Р. Смаль-Стоцького) до 100-річчя виходу польського оригіналу. Як вважає М. В. Стріха, саме ця публікація сприяла формуванню серед польської академічної спільноти думки про переклад М. Рильського як про кращий переклад поеми Міцкевича чужими мовами. На жаль, для повоєнних видань Максим Рильський мусив суттєво правити мову цього перекладу, значною мірою позбавляючи її первісної виразності й своєрідності [див. 120, с. 188-190].

А в перекладі Івана Рильського «Книгоспілка» 1930 р. видала історичну повість «Костка Наперський» видатного польського письменника Владислава Оркана (справж. Францішек Смречинський), який походив із галицьких селян і мав дружні взаємини з Іваном Франком, Василем Стефаником, Степаном Яцковим, популяризуючи українську літературу в Польщі.

Поет, прозаїк, драматург, один з найпопулярніших поетів Польщі кінця 19-поч. 20 ст. Казимір Пшерва-Тетмаєр представлений в українських перекладах, які припадають на 1930 р. (Харків-Київ: «Книгоспілка»): Максим Рильський долучився до перекладання циклу новел Пшерви-Тетмаєра «На скелястім підгір'ї», зокрема, він переклав новелу «Як Ясек з Уступу, Ганнуся від Крулів і Марта Угерчиківна співали до себе одного сонячного ранку».

До перекладів М. Т. Рильського з грузинської літератури. 1940 року «Держлітвидав УРСР» видав «Поезії» визначного грузинського поета і громадського діяча Симона Чіковані, який перебував у дружніх стосунках з Миколою Бажаном і допомагав йому в роботі над перекладом «Витязя в тигровій шкурі». Серед перекладачів цієї збірки - Максим Рильський, якому належать переклади чотирьох поезій. За редакцією Миколи Бажана того ж року, там само вийшли «Вибрані твори» славного грузинського поета Акакія Церетелі. Названа збірка вибраних творів Церетелі містить сім перекладів Максима Рильського.

До перекладів М. Т. Рильського з англомовних літератур. Протягом 1927-1930 рр. київське вид-во «Сяйво» випустило повну збірку творів Джека Лондона, за редакцією Освальда Бургардта. У 1927 р. вийшли тт.1-9, зокрема, том 3 містив «Південноморські оповідання» Джека Лондона, які переклали Іван та Максим Рильські («Дім Мапуї», «Китів зуб», «Маукі», Атю їх, атю!», «Поганин», «Страшні Соломонові острови», «»Неминуча біла людина», «Маккоїв нащадок»). У 1928 р. вийшли тт.10-12, а в 1929 р. - тт.13-18, зокрема, том 18 містив збірку оповідань «Храм гордощів» у перекладі Івана Рильського та Мері Ґрей («Храм гордощів», «Кулау-прокажений», «Прощай, Джеку!», «Алога Ое», «Чун А-Чун», «Шериф Кони»). Паралельно з томами повної збірки вид-во «Сяйво» друкувало окремі видання творів Джека Лондона. Так, 1927 р. окремо вийшли «Південноморські оповідання», перекладені Іваном та Максимом Рильськими, а 1928 р. в перекладі Івана та Максима Рильських «Книгоспілка» окремо видала збірку оповідань Джека Лондона за назвою «Фуатинські чорти». 1929 р. «ДВУ» теж окремо видало збірку оповідань «Храм гордощів» у перекладі Івана Рильського та Мері Ґрей.

Знаменитий пригодницький роман шотландського письменника др. пол. 19 ст. Роберта Люїса Стівенсона «Острів скарбів» уперше був надрукований у київському «Слові» 1929 р. і перевиданий 1957 р. в перекладі Сергія Буди, - вірш у тексті роману «Незважливому читачеві» переклав Максим Рильський.

Тут доречно згадати і першу публікацію перекладу Максимом Рильським трагедії «Король Лір» Вільяма Шекспіра: 1939 р. щорічний київський збірник «Радянське літературознавство» розміщує на своїх шпальтах уривок з цієї трагедії у перекладі Рильського. А повний текст перекладу Максимом Рильським Шекспірової трагедії «Король Лір» був уперше опублікований окремим виданням у кн.: Шекспір Вільям. Король Лір. - К., 1941. - 240 с.

До перекладів М. Т. Рильського з німецької літератури. Праця над перекладами новел видатного німецького поета Георга Гайма, виданих 1925 р. в київському «Слові», об'єднала в цьому виданні таких блискучих стилістів, як Максим Рильський, Освальд Бургардт і Віктор Петров.

Декілька віршів Йоганна-Вольфґанґа Ґете в перекладі Максима Рильського були опубліковані у першому та другому випусках книжки «Бетховен. Збірка пісень», виданій у Києві 1927 р., а саме: у першому випуску - «Хлопчик із бабаком»; у другому випуску - «Міньйона» та «Пісня Клерхен (І)» (із «Еґмонта»). Переклад віршованої казки Ґете «Рейнеке Лис» за редакцією Максима Рильського з'явився 1937 р. у вид-ві «Молодий більшовик» (Київ-Херсон), обсягом 171 с. У названій вище збірці пісень Бетховена публікувались переклади Максима Рильського і з інших німецьких поетів: у першому випуску - вірш Крістіана Геллерта «Про смерть», у другому випуску - вірш П. Гаугвіца «Покора». Зустрічаються переклади Рильського з німецьких поетів також у декількох однопісенних музичних виданнях, опублікованих у Харкові 1928 р.: у книжці «Моцарт В. А. Старенька» - вірш Фрідріха Гагедорна «Старенька», у книжці з твором австрійського композитора Франца Шуберта «Шуберт Ф. Форель» - вірш німецького поета, органіста і композитора, чия творчість належала до напрямку «Бурі і натиску», Крістіана Фрідріха Шубарта «Форель», у книжці «Шуберт Ф. Смерть і дівчина» - вірш Маттіаса Клавдіуса «Смерть і дівчина», у книжці «Шуберт Ф. Двійник» - вірш Гайнріха Гайне «Двійник».

Соціальні романи популярного сучасника тієї епохи - німецького письменника і поета першої пол. 20 ст. Бернгарда Келлермана - публікувалися в різних українських видавництвах. Найвідоміший його роман «Тунель», написаний 1913 р., був виданий у харківській «Книгоспілці» 1927 р. в перекладі Максима Рильського і перевиданий там само 1929 р. (цей роман також переклали В. Горовська і М. Туркало: Х.-К.: «ЛіМ» 1932 р.)

До перекладів М. Т. Рильського з французької літератури. 1926 року в Харкові «Книгоспілка» видала трагедію «Король бавиться» Віктора Гюґо в перекладі Максима Рильського, яку було перевидано там само 1931 р. Тоді ж харківсько-київська філія «ЛіМу» видрукувала одним виданням трагедії «Король бавиться» та «Ернані» в перекладі Максима Рильського.

У виданому харківською «Книгоспілкою» багатотомнику «Творів» Ґі де Мопассана (1927-1930) томи 2-5 виходять 1928 р. і, зокрема, том 4 («Оповідання») містить і переклади Максима Рильського; Там само 1928 р. поза межами багатотомника окремо було видано збірку «"Дім Тельє" та інші оповідання» в перекладі Петра Чикаленка і Максима Рильського. Наступні тт. 6-8 «Творів» Мопассана з'являються у «Книгоспілці» 1929 р. Їхнє наповнення таке: Т.6. «Оповідання», переклали Іван та Максим Рильські; Т.7. «Оповідання», переклали Людмила Івченко, Іван та Максим Рильські; Т.8. «Оповідання», переклали Максим Рильський, Іван Рильський, Борис Козловський, Михайло Дейнар.

Надзвичайно цінним виданням 1928 р. (Київ: «Сяйво») є переклад «Роману про Трістана та Ізольду» у виконанні Максима Рильського, здійснений з переказу сучасною французькою мовою давньофранцузького тексту поеми про Трістана та Ізольду видатним філологом-медієвістом Жозефом Бедьє, який підготував критичне видання цього твору 1900 р.

Наприкінці 1920-х - на початку 1930-х років «ДВУ» видало низку творів великої форми французьких авторів. Зокрема, науково-фантастичні романи Жоржа Тудуза: 1928 р. - роман «Людина, що збудила вулкани» в перекладі Максима та Івана Рильських, 1930 р. в «ДВУ» вийшли й інші романи сучасних французьких письменників. Зокрема, роман «Кінець однієї епохи» (в перекладі Івана Рильського) Клода Ане, твори якого згодом послужили сценарієм для голлівудських фільмів 1957 і 1968 рр.

У перекладі Івана Рильського в Києві «Книгоспілка» опублікувала наприкінці 1920-х рр. роман Проспера Меріме «Хроніка з часів Карла ІХ (Варфоломіївська ніч)».

За спогадами Г. П. Кочура, ще 1921 р. група київських поетів почала працю над антологією французької поезії ХХ ст., але ця праця не була завершена. 1924 р. вийшла окремою книжкою тільки вступна стаття до цієї антології М. Я. Калиновича під назвою «Шляхи новітньої французької поезії». Пізніше, в 1928-30 рр. за редакцією С. В. Савченка та М. К. Зерова готувалася до видання антологія нової французької поезії - від «романтичного декадансу» (Теофіль Готьє, Ж. де Нерваль) до останніх днів, але вже підготовлена книга не вийшла друком. До антології мали увійти й переклади Максима Рильського. Тут, за висловом

Г. П. Кочура, «М. Рильський змагався з Зеровим у відтворенні сонетів Ередіа, перекладав Верлена і Реньє» [52, с. 84]. Зокрема, для цієї нездійсненої антології французької поезії Максим Рильський переклав такі вірші П. Верлена: «Пісня невинних», «Мистецтво поетичне», «Каспар Гаузер співає», такі вірші А. де Реньє: «На узбережжі», «Я бачив королів, що втратили корони…», а також вірші Т. Ґотьє («Що говорять ластівки», «На лаґунах», «Тюльпан»), С. Малларме («Морський вітер»), Ж. М. Ередія («Кентаври втікають»), Ж. Рішпена («Малюки»), А. Самена («Сузір'я», «Плугатар»), Ш. ван Лерберґа («Із пісень Єви»), М. Метерлінка («Теплиця», «Із п'ятнадцяти пісень»), Ф. Мазада («Вінок Діонісові», «Тінь»). Ф. Жамма («Дитина розглядає календар»), а ще вірші Д. де Жірарден, Ш. Ласайї та ін.

1930 р. харківсько-київська філія «Книгоспілки» здійснила публікацію двотомника «Творів» Ґюстава Флобера. Том другий цього видання містив роман «Саламбо» в новому перекладі Максима Рильського (попередній переклад В. Чорного вийшов друком 1924 р. у львівському видавництві «Чайка»).

Того ж 1930 р. в «Книгоспілці» (Київ-Харків) з'являються «Твори» Анатоля Франса за редакцією Валер'яна Підмогильного. Протягом 1931-1933 рр. харківсько-київська філія «ЛіМ» продовжує видання «Творів» Анатоля Франса за редакцією Валер'яна Підмогильного. Так, 1932 р. виходить друком роман Франса «Боги прагнуть» (том перший) у перекладі Івана Рильського.

1931 рік залишив свій вагомий слід в історії української перекладацької літератури появою солідної хрестоматії в перекладі Максима Рильського: «Французькі класики XVII століття (Буало, Корнель, Мольєр, Расін)» (Харків-Київ), до якої увійшли такі твори: «Мистецтво поетичне» Буало, «Сід» Корнеля, «Мізантроп» Мольєра та «Федра» Расіна. До речі, 1936 р. в київсько-одеській філії «Молодого більшовика» вийшов окремо переклад Рильським п'єси «Мізантроп» французького драматурга Жана-Батіста Мольєра.

Долучився Максим Рильський і до освоєння художньої спадщини великого французького письменника Фредеріка де Стендаля, якому судилася долею посмертна слава. 1934 р. в харківському видавництві «ЛіМ» за редакцією Максима Рильського виходить п'ять повістей Стендаля, включаючи і новий переклад повісті «Ченчі» (перший переклад цієї повісті у виконанні Сергія Пащенка видала 1923 р. львівська «Чайка»).

1935 р. за редакцією Максима Рильського з'явився у перекладі з французької знаменитий роман лауреата Нобелівської премії Ромена Роллана «Кола Брюньйон», опублікований харківським видавництвом «Художня література».

Максим Рильський також переклав славну поему видатного французького письменника, філософа-деїста Вольтера «Орлеанська діва», опубліковану 1937 р. «Держлітвидавом УРСР» (Київ-Харків).

Усесвітньо відомий роман «короля романістів» (за висловом Стендаля) Оноре де Бальзака «Утрачені ілюзії» був опублікований 1937 р. київсько-харківським «Держлітвидавом УРСР» у перекладі Євгенії Русинської, а от вірші у цьому романі переклав Максим Рильський.

До перекладів М. Т. Рильського з інших літератур. Зокрема, 1932 р. за редакцією Максима Рильського вийшла збірка «Черкеські пісні, леґенди, міфи» (Київ-Харків). Вартий згадки і переклад норвезької народної пісні «Я плив додому…», виконаний Максимом Рильським і опублікований у книжці: Лобачов Г. «Я плив додому» (Харків, 1928).

До перекладів М. Т. Рильського, опублікованих у періодиці. Зустрічаються переклади Максима Рильського і в музичних періодичних виданнях, зокрема, в журналі «Музика» за 1925 р. надруковані в його перекладі вірш «Солдат» Ганса Хрістіана Андерсена та вірш «Лірник» Вільгельма Мюллера.

Київський літературно-науковий місячник «Життя й революція» у другій пол. 1920-х рр. опублікував чимало перекладів, виконаних неокласиками. Так, в одному з випусків часопису були надруковані три вірші Валерія Брюсова в перекладі Миколи Зерова, Павла Филиповича і Максима Рильського відповідно.

Найпродуктивнішим часописом на ниві художнього перекладу був харківський літературно-науковий та громадсько-політичний місячник «Червоний шлях», де за період з 1923 по 1930 рр. вийшли друком десятки й десятки перекладених творів. Для часопису перекладали авторитетні тогочасні письменники, літературні й громадські діячі. Свої переклади тут публікував і Максим Рильський (а саме: поезію «Морський вітер» видатного французького поета-символіста Стефана Малларме, вірш «До приятелів-москалів» та уривки з «Пана Тадеуша» Адама Міцкевича, чию поему, як зазначалося вище, було повністю опубліковано окремим виданням у цьому ж перекладі).

У харківському місячнику «Червоний шлях» і в першій пол. 1930-х років незрідка друкувались поетичні переклади неокласиків. Зокрема, тут натрапляємо на переклад Рильським вірша Миколи Ушакова «Київ».

А київський літературний місячник «Життя й революція» публікує в цей період поезії П.-Ж. Беранже в перекладах неокласиків (Павла Филиповича, Миколи Зерова, Максима Рильського), зокрема, вірші Беранже «Негри й маріонетки» та «Пан Бог» переклав Максим Рильський, який разом з Миколою Зеровим і Павлом Филиповичем готував до видання окрему збірку поезій П.-Ж. Беранже (на жаль, це видання так і не було здійснене).

Тижневик «Літературна газета» з 1932 по 1940 рр. опублікував чимало поетичних перекладів Максима Рильського - понад десяток творів різної мистецької вартості з російської, єврейської, польської та інших мов: вірші «Ленінград» та «Шахтарська партизанська» Олександра Прокоф'єва, «Привіт тобі, столице!», «Пам'яті Пушкіна» та «Живе твій голос» Матвія Талалаєвського, «Моєму краєві» радянської поетеси, перекладачки, яка написала вірш «Павлу Тычине», Марії Комісарової, «Пісня чапаївця» Михайла Голодного, «Знайомі здавна…» та «Для всіх» Давида Гофштейна, «Ударом на удар» Олександра Безименського,

«В альбом» зачинателя грузинської комсомольської поезії, радянського поета Аліо Мірцхулави, «Пані Твардовська» Адама Міцкевича, уривок із п'єси «Дванадцята ніч» Вільяма Шекспіра.

Переклади Максима Рильського знаходимо і в інших радянських виданнях, зокрема, у 1934-35 роках у харківському ілюстрованому місячнику для дітей молодшого віку «Тук-Тук» (орган Центрального бюро комуністичного дитячого руху та Наркомосвіти) з'являються уривки з віршованого роману Олександра Пушкіна «Євгеній Онєгін», який також друкувався уривками у «Вістях ВУЦВК» з 12 травня 1936 р. по 30 березня 1937 р. вірші «Поет Фірдоусі» Гайнріха Гайне, «Кахетинська осінь» грузинського радянського поета Симона Чиковані, «Пісня українки» грузинського радянського поета і громадського діяча Паоло Яшвілі, життя якого трагічно обірвалося 1937 року внаслідок самогубства.

1935 року чернігівська обласна газета «Більшовик» (орган Чернігівського обласного бюро КП(б)У) розміщує в перекладі Максима Рильського вірш «Колискова» Михайла Свєтлова. Того ж року газета «Пролетарська правда» (орган Київського обласного комітету Компартії України та обласної Ради народних депутатів) друкує в перекладі Рильського вірш «Жниво, напруга години робочої…» Миколи Нєкрасова.

Найстаріший провідний часопис українських письменників - літературно-художній та громадсько-політичний місячник «Радянська література» з 1935 по 1939 рр. публікує такі переклади Максима Рильського: вірш «Весна по весні» та фрагменти з поеми «Над рікою Оресою» Янки Купали, вірш «На могилі Шевченка» Давида Гофштейна, поезії з циклу «Дорога» Якова Городського.

У другій половині 1930-х рр. переклади Максима Рильського публікуються у таких радянських літературно-громадських часописах, як «Молодняк» (орган молодих пролетарських письменників) і «Літературний журнал» (суспільно-політичне і літературно-художнє видання). На сторінках «Молодняка» за 1935 р. знаходимо переклади Рильського віршів «Яблуко», «Трісочка» Давида Гофштейна, «Зайчик сонячний», «На нічнім посту» Матвія Талалаєвського. З 1936 по 1940 рр. «Літературний журнал» друкує такі переклади Максима Рильського: вірші «Хмари» та «З-під таємничої холодної півмаски…» Михайла Лермонтова, «Фруктова весна передмість», «Вино», «Цвітуть гортензії в Батумі» Миколи Ушакова.

У 1937 р. щоденна газета «Комсомолець України» (орган ЦК і Київського обласного комітету ЛКСМУ) друкує вірш «Село» Олександра Пушкіна та «Баладу про дітей» Тетяни Волгіної в перекладі Рильського. У 1938 р. щомісячний методичний журнал «За комуністичне виховання дошкільника» (орган Наркомосвіти УРСР) публікує вірш під назвою «Пісня» Самуїла Маршака та вірш «Гвинтівочки візьмемо ми…» Володимира Маяковського в перекладі Рильського.

У 1939 р. журнал «Колгоспниця України» (орган ЦК КП(б)У) друкує переклад Рильським поезії «Рицар у полоні» Михайла Лермонтова. Знаходимо переклади Рильського і періодиці за 1940 р.: у журналі «Піонерія» (який був створений на базі журналів «Большевиченята» (1924-31) і «Червоні квіти») - вірші «Рибка», «Аккерманські степи» та уривок із «Оди до молодості» Адама Міцкевича; у газеті «Молодий більшовик» - вірш «Чати» Міцкевича. Республіканська газета «Комуніст» (орган ЦК КП(б)У) за 1940 р. розміщує переклад Рильським вірша «До приятелів-росіян» Адама Міцкевича (друга, остаточна редакція).

Загалом, масштаби й напрямки перекладацької діяльності М.Т. Рильського, і в цілому родини Рильських, активна редакторська праця молодого Максима Рильського у 1920-30-х роках ще чекають на ґрунтовне дослідження.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Освальд Бургардт (Юрій Клен)

Юрій Клен (Освальд Федорович [Фрідріхович] Бургардт) (1891, с. Сербинівка, Волинь (тепер - Старокостянтинівського району Хмельницької області) - 1947, Авґсбурґ, Німеччина) - поет, перекладач, літературний критик, літературознавець, автор багатьох літературознавчих праць, перекладів з англійської, німецької, французької та інших мов, писав російською, українською й німецькою. Художні твори та переклади публікував під псевдонімом Юрій Клен. Батько перекладача та редактора Вольфрама Бургардта.

Народився в сім'ї німецького купця-колоніста Фрідріха Бургардта та прибалтійської німкені Каттіни Сідонії Тіль. У родині панувала атмосфера шанобливого ставлення як до рідної німецької мови, так і до української мови та звичаїв краю, який став для неї другою батьківщиною. Зростав у п'ятимовному середовищі: вдома німецька мова, у школі офіційна російська, в оточенні - українська, польська, єврейська. Спочатку Освальд навчавсь у Немирівській гімназії, закінчив із золотою медаллю Першу Київську (Олександрівську) гімназію. 1911 року вступив до Київського університету Св. Володимира, де вивчав англійську, німецьку, слов'янську філологію та загальну історію літератури. Навчався у видатного професора історії та теорії літератури В. Перетца - одного із засновників філологічної школи в українському літературознавстві, в парадигмі якої сформувалися такі відомі науковці, як І. Огієнко, О. Дорошкевич, С. Маслов, Б. Якубський, В. Петров, М. Драй-Хмара та ін. Останній згодом увійшов до того ж кола київських «неокласиків», що й Освальд Бургардт. 1915 року було опубліковано першу наукову розвідку Освальда Бургардта «Новые горизонты исследования поэтического стиля» з передмовою професора В. Перетца. Перші спроби віршування молодого науковця - російською мовою - теж припадають на 1915 рік.